recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Дорога від порога 1

Автор:

Дмитрович

Жанр:

Військовий Пригоди

Формат:

Повість

Сторінок:

192

Рейтинг:

4.17/5 (голосів:24)

Переглядів:

72

Рік:

2020

Серія:

Дорога від порога (№1)

Завантажити

Опис

Товариші новобранці, ви прибули на найпівденніші окраїни Радянського Союзу. В «Червоно-Прапорний» Тахта-Базарський прикордонний загін, який охороняє державний кордон з Афганістаном протяжністю 336 кілометрів. Це самий бойовий і найбільш воюючий в даний час загін Середньоазіатського прикордонного округу, а відповідно і всього Радянського Союзу.

ДОРОГА ВІД ПОРОГА ПЕРЕДМОВА
Пропаганда в ті часи велася на високому рівні. Тому, коли розмова заходила за Афганістан після вводу туди радянських військ, всі проклинали афганців: «І де вони тільки взялися на нашу голову, ті кляті душмани. Щоб оце через них гинули безневинні хлопці», - говорило миролюбне населення Радянського Союзу. Далі сипалися прокльони та погрози на голови усіх афганців, які не підозрюючи про таку ненависть до себе, захищали дану їм Аллахом землю від «окупантів». Нікому з громадян Радянського Союзу тоді не приходила навіть думка приміряти до своєї шиї оте братнє ярмо, накинуте на Афганістан. Було дуже зручне і переконливе виправдання «Ми в
Афганістані захищаємо свою Батьківщину - Союз Радянських Соціалістичних Республік».
Дуже жаль загиблих воїнів, скалічених, як фізично так і духовно людських доль, адже більшість з них були там не по своїй волі. Лише мізерна частка тих, хто повернувся з Афганістану, в дійсності усвідомлювали ким вони там були насправді і назавжди залишаться в очах поневолюваних ними народів.
ЧАСТИНА 1 УЧЕБКА
Колеса потягу вистукують свою одноманітну мелодію, від якої на душі стає ще тривожніше.
Я лежав на верхній боковій полиці по центру вагону і сумно дивився у вікно. Це було саме спокійне місце. У так званому «купе» весь час товклися і пиячили призовники. У вагоні стояв шум та гамір. Хлопці перебуваючи на підпитку шукали пригод на свою голову, чудово розуміючи, що це останні дні їхнього цивільного життя. А за вікном природа повільно, ніби знехотя одягалася в багряно-золотисті осінні кольори. Варто було довше на хвилинку затримати погляд на тій красі, як спогади хвилями заповнювали свідомість.
Непомітно закінчилось дитинство, закінчилась юність. А з закінченням навчання в технікумі закінчилась відстрочка від армії. За роботою в колгоспі на вантажівці непомітно промайнуло золоте літо. Про те, щоб «відкосить» від армії взагалі не було ніякої мови. «Всі служать і я відслужу не гірший за інших. Та й дівчата насміхатимуться, скажуть хворий якийсь». Згадалось як начальник військкомату запитав: «Де служить хочеш?» Звичайно запитав так - для годиться. Від моєї відповіді нічого не залежало. А може хотів хабара - хто його знає.
Куди Батьківщина пошле там і служитиму, відповів.
А як ми тебе в Афганістан відправимо?
Значить служитиму в Афгані, - спокійно відповів, ще не усвідомлюючи і не розуміючи де той Афганістан і що то за служба.
У Києві на призовному пункті зустрівся з своїм другом з яким навчався в одній групі на техніка-механіка. Говорили, що ми з Вовкою Цукровим дуже схожі, як брати. Тож домовились всякими правдами, чи неправдами, бути разом.
Набирали в піхоту, в артилерію, ще невідомо куди, та ні мене ні Цукрового поки що не викликали. Пройшло два дні. Ми трималися весь час разом. Так було легше. До київських призовників кожного дня приходили друзі та знайомі. Приносили їм випивку і закуску. А вони познайомившись між собою, ходили по території призовного пункту п’яними групами і весь час приставали до сільських хлопців, що поодиноко сиділи, чекаючи своєї «команди». То в одному то в іншому місці почали виникати сутички, які закінчувались побиттям якогось призовника і втратою ним власних речей.
На території призивного пункту з’явилися прикордонники і також почали набирати собі новобранців. Зелені кашкети, зелені погони. Всередині щось йокнуло, адже мій старший брат проходив службу в прикордонних військах на західному кордоні і мені страшенно хотілося бути не гіршим за нього. Ми сиділи затамувавши подих. Хотілося хоч куди-небудь, аби скоріше з цього дурдому. Ми ще не знали що справжній дурдом нас чекає попереду. А це тільки ягідки. І ягідки самі солодкі з тих які нам прийдеться скуштувати в майбутньому.
Сержант прикордонник вигукнув прізвище Цукровий. Володя спочатку смикнувся піти, а потім завмер.
А якщо тебе не викличуть? Нехай всіх назвуть якщо й ти там будеш тоді і я піду, – сказав мій друг.
Та сержант все горланив і горланив його прізвище, аж захрип.
Іди вже брат, – сказав я, – якщо мене не викличуть, тоді втечеш від них.
Через деякий час сержант прикордонник назвав і моє прізвище і ми знову опинилися разом. Прикордонники набрали близько п’ятдесяти призовників. В команді були і мої, і Цукрового земляки. До речі серед нас був майбутній Герой Радянського Союзу Віктор Капшук з села Карапиші Миронівського району. Нажаль в команду потрапило кілька отих київських недоумків, що віднімали у сільських хлопців речі та гроші. Після того, як нас вишикували і залишили самих чекати на плацу, «блотні» вирішили швиденько встановити власні порядки, та прибрати всіх до своїх рук. Між мною, і одним з новоспечених київських «паханів» виник серйозний конфлікт. Вони діяли гуртом, і почали насідати на мене. На щастя мої і Володі Цукрового земляки з Богуславського та
Миронівського районів не спасували, а стали поряд, і «блотота» з погрозами відступила. Ось так і їдемо вже третю добу, скоса поглядаючи одні на одних. По дорозі в інші вагони потягу завантажили призовників з Черкас, Запоріжжя, Дніпра, Кривого
Рогу.
Колеса цокотіли і цокотіли. Ми пили на протязі всієї дороги. Спочатку повипивали те, що взяли з дому, Потім пили поки були гроші, на кожній зупинці підкуповуючи спиртне. Сержанти на відріз відмовлялися говорити куди нас везуть. І щоб хоч чим небудь зайнять новобранців весь час намагалися заставити нас учить військовий статут.
Проснувшись вранці на четвертий день подорожі ми побачили, що краєвид за вікном повністю змінився. Скрізь куди не кинь оком були лише бархани з жовтого піску. Можна було їхати годинами не побачивши ні єдиної живої істоти, ні єдиного деревця. Лише в населених пунктах, які траплялися вкрай рідко, вештались люди, верблюди та віслюки. Краєвиди були такими незвичними, що хлопці буквально «поприлипали» до вікон і безвідривно дивилися у безкрайні далі пустелі. У вагоні запанувала гнітюча тиша. Здогадка про те куди рухається потяг, ще більш пригнічувала душевний стан призовників.
На п’ятий день потяг зупинився на одній з небагатьох станцій. Це була невелика будівля посеред пустелі з туалетом метрів за двадцять. Нас пересадили у вантажівки, які не поспішаючи посунули до кінцевого місця призначення. В прикордонному загоні ми розмістилися на вулиці у літньому клубі. І перед нами з промовою виступив молодий широкоплечий майор з смуглим обвітреним лицем:
- Товариші новобранці, ви прибули на самі південні окраїни Радянського Союзу. В «Червоно-Прапорний» Тахта-Базарський прикордонний загін, який охороняє державний кордон з Афганістаном протяжністю 336 кілометрів. Це самий бойовий і найбільш воюючий в даний час загін Середньоазіатського прикордонного округу, а відповідно і всього Радянського Союзу. До того як потрапити до діючих підрозділів прикордонного загону всі новобранці мають пройти спеціальну підготовку у навчальному пункті, яка триватиме до середини лютого місяця. Перша половина навчання відбуватиметься на території прикордонного загону, друга - в пустелі на польовому учбовому центрі. З перших чисел лютого місяця і до закриття учбового пункту проходить звільнення в запас військовослужбовців, тобто ДМБ, що і вас чекатиме по закінченні вашого строку служби, через два роки. Запам’ятайте вам випала велика честь, яка випадає не кожному і тому ви повинні гордитися та не зганьбить високого звання радянського прикордонника. А тих хто виявиться не достойним носити це високе звання, ми відправимо служить в шурупи. (Шурупами називали солдатів Радянської армії через їхні пілотки, які вони носили на голові. Якщо подивитись зверху то пілотка нагадувала форму головки шурупа. Прикордонники ж носили кашкети або панами. А ще говорили:
«Прикордонні війська – це щит Батьківщини, а всі інші – шурупи вкручені в цей щит".) А тепер сержанти відведуть вас до лазні. Потім ви отримаєте військову форму, вас розмістять в казармі та доведуть розпорядок дня, – на закінчення сказав майор Кошель, начальник навчального пункту.
Знаючи, що в лазню ми зайдемо в одні двері, а вийдемо через інші, залишивши там свій цивільний одяг, хлопці без особливого жалю віддавали солдатам свої теплі речі, не дуже розуміючи для чого вони їм потрібні. Адже навкруги було не менше 25 градусів тепла. Та вже після декількох проведених ночей все стало зрозуміло. Через дуже великі перепади температури між світлою і темною частиною доби, в ночі було страшенно холодно.
Після лазні, одягнувши військове х/б, ми не могли впізнати один одного. Всі перетворились на «інкубаторських курчат». Казарма, в яку нас поселили, колись була стайнею, побудованою в 1930-х роках з товстелезними стінами з цементною підлогою. Свого часу стайня слугувала укріпленням під час нападів басмачів.
Всередині казарми довгими рядами стояли двоярусні залізні ліжка. Між ліжками була тумбочка для особистих речей для двох солдат, а перед ліжками знаходилися стільці на які після відбою складався одяг. Нас попередили, що на ліжка до відбою не те що не можна лягати, а й навіть сідати. Потім сказали поштову адресу та дозволили написати додому листи, попередивши, щоб ми не писали нічого лишнього, та не придумували ніяких подвигів. Але дехто не прислухався до мудрих порад сержантів-наставників і через декілька днів листи тих «героїв-прикордонників» було зачитано на плацу перед усім навчальним пунктом. Новобранців викликали з шеренги. Повернули написані ними листи і змусили їх прочитати. Хлопцям хотілося виглядати героями в очах своїх рідних та знайомих, і вони не задумуючись про цензуру та можливі наслідки, писали щось на зразок «Доброго дня мамо. Служу на афганському кордоні. Одразу по приїзді вступив в бій з душманами. В проміжку між атаками вирішив написати листа. Вибач за почерк. Пишу на нозі убитого товариша. Вона ще сіпається...». Інший писав « … В бою взяли в полон дуже багато душманів. Після допиту будемо їх розстрілювати за лазнею. Все закінчую листа. Мене вже звуть. Треба йти …». Були зачитані й інші листи схожі на ці.
Після написання листів - шикування, перекличка. Потім нам показували як пришивати погони і петлиці та біленькі підкомірці, намотувати онучі, складати форму, застилати ліжко, та навчали іншим тонкощам військового життя. До речі погони і петлиці були не зовсім зеленими, а швидше голубими, про те на погонах красувалися букви ПВ. Тобто прикордонні війська. Спочатку в їдальні ніхто не їв. В меню входила смердюча капуста, прілий горох, сушена 1943 року картопля, у якій дохлих жуків було в два рази більше ніж самої картоплі. Хліб був чорний з остюками, а на зубах тріщав пісок. Це була основа меню учбового пункту. Та голод не тітка. І за день два всі перейшли на «казенні харчі». Вода в тих краях була непридатна для вживання в сирому вигляді, її кип’ятили з верблюжою колючкою, від чого вона ставала дуже гіркою. Опалення в казармі не було. І вночі, коли ставало холодно, новобранці, як привиди в спідній білизні снували до туалету. Туалет знаходився на вулиці за казармою. Впритул до туалету був натягнутий колючий дріт за яким ходили вартові. Ось ці вартові у новобранців і віднімали щойно видані їм новенькі речі. Переважно шапки, паски, чоботи. Одного разу, коли я в ночі йшов до туалету, до мене пристав вартовий.
Ей, «салабон», йди сюди, – сказав мені по інший бік колючого дроту вартовий.
Сам ти «салабон». Тобі треба ти і йди, – відповів я розуміючи, що через огорожу він мене не дістане і абсолютно нічого не зробить.
Що ти сказав? – збісився вартовий і наставив на мене автомат. – Швидко віддай шапку, бо застрелю.
Я згорнув дулю та виставив у його бік.
Ось тобі шапка, – і пішов у своїх справах.
Коли я повертався з туалету, вартовий від злості аж захлинався. Він мені погрожував, що завтра обов’язково знайде мене. І він сам не знає, що зі мною зробить. За це він отримав від мене ще дві дулі і я спокійно, не поспішаючи мимо нього пішов до казарми. Настрій був піднесений. В середині мене все аж тріпотіло. Я пишався собою, розуміючи, що ніхто мене не знайде серед такої маси новобранців, та й на територію учбового пункту стороннім вхід суворо заборонений. Я не розумів тих хто віддавав свої речі ось таким вартовим. «А якщо він мене і знайде, то нічого не зробить, а можливо ще й по “сапатці” заробить. Це лише психологічний тиск». – вирішив я для себе.
Вже на другий день, після шикувань та перекличок, які проводилися кожну годину, та бездоганного дотримання розпорядку дня, хлопці почали невдоволено шепотітися: «Ох і ганяють, гади, знущаються, сил немає терпіти». На ці розмови сержанти нічого не відповідали, лише іронічно посміхались, та поглядали на нас як кіт на сметану.
За короткий час перебування новобранців на учбовому пункті, швидко стало зрозуміло хто чого вартий. Зіткнувшись з одним з тих київських «піжонів», я поставив йому підніжку і той зарився носом у пісок. Його дружки зробили вигляд, ніби нічого не помітили.
Через чотири дні, лейтенант, який
супроводжував нас з Києва, оголосив:
Карантин закінчився. З вас будуть сформовані учбові застави по спеціальностях. У кого є посвідчення водія – піде в авто роту, трактористи - в інженерно-саперну заставу. Про свої посвідчення ви повинні повідомити письмово.
Всі інші потраплять кому куди пощастить.
Запитання є?
А кому куди, це куди? – вигукнув хтось з шеренги.
Кому куди це: кавалеристи, зв’язківці, стрілки, собачники (тобто кінологи), повара і всяке інше. Ще питання є? Немає! Розійдись!
У Володі Цукрового з собою було лише посвідчення тракториста. І незважаючи на моє бажання стати водієм, я записався до інженерно-саперної учбової застави, щоб бути разом з товаришем.
Серед п’ятдесяти солдат, що потрапили до інженерно-саперної застави було вісім росіян, один узбек, один білорус, всі інші українці. Наших з Володію земляків не було. Начальником інженерно-саперної застави був молодий лейтенант, який ні в що не втручався і бачили ми його лише на політ заняттях та при нестандартних ситуаціях. Старшиною нашої восьмої учбової прикордонної застави (УПЗ 8) був призначений сержант Ігор Хальзев. Колишній офіціант з міста Харкова. Старшина УПЗ - це все і Диявол і Господь Бог. У Хальзева від Господа Бога не було й крихти. Можливо його муштра, його знущання, комусь і допомогли в майбутньому вижити. Думаю - навряд. Старшини і командири відділень інших учбових застав з співчуттям відносились до нещасних солдат інженерно-саперної застави та залякували Хальзевим своїх підлеглих.
Сам Хальзев по справжньому кордону не бачив і як говориться пороху не нюхав. Після призову в армію він потрапив до школи сержантського складу (школа СС). Пробув там шість місяців і отримав звання молодшого сержанта. Після наступного набору курсантів у школу СС, він прослужив ще пів року в якості командира відділення і отримав звання сержанта. Потім був переведений до нашого прикордонного загону на навчальний пункт старшиною учбової застави. Придирався Хальзев абсолютно до всього. Не так став, не так подивився, не так нагнувся, не так розігнувся. І наказував завжди всю заставу. В інших солдат були перекури, відпочинок, вільна година. Ми ж бігали кроси, натираючи до крові ноги, повзали по плацу, стираючи до дірок одежу, до не можу по вище тримали витягнуту ногу, на виснаження відтискалися та присідали. Щоб піти до магазину купить цукерок чи печива ніхто не наважувався навіть мріяти. Про те, я декілька разів був у військовому магазині. Це було коли наше відділення забирав хтось з прапорщиків, чіпляти «нурси» (некерований реактивний снаряд) до гвинтокрилів, які потім бомбили Афганістан. При поверненні, Хальзев завжди нас обшукував та забирав все що було в кишенях. Він карав не тільки нас, а й командирів наших відділень, які були на пів року молодші за нього призовом і тільки закінчили школу сержантів. Вони завжди з нами бігали. Іноді повзали, відтискалися, та присідали. В їдальню старшина спочатку ходив сам, спокійно там їв, а вже потім заводив заставу. Випивав чай і подавав команду заставі на вихід. Після цієї команди, якщо він бачив, що хтось ще дожовував, чи тримав у руках хоч шматочок хліба, шикував заставу, викликав з шеренги солдата, якого помітив і говорив: «Ітак у нас дехто не наїдається. Ось цей солдат не встигає в їдальні поїсти. Він порушив мій наказ. Тому замість відпочинку, щоб в наступний раз ви були швидшими, вся застава біжить крос шість кілометрів, якщо хтось не вкладеться в норматив, відразу будемо бігти 12 кілометрів». І ми бігали і 6, і 12 а потім ще й 3 кілометри. Звичайно хтось не вкладався в норматив, незважаючи на те що сильніші завжди чуть не волоком тягли слабших, надіючись отримати хоть якийсь відпочинок. З кожним днем ця надія слабшала, а все більше вкорінювалось твердження, що ми салабони, здихлики, нінащо не здатні бездарі і лише сержант Хальзев зробить з нас справжніх солдатів та навчить «Родіну любіть», як він полюбляв висловлюватись. І ті, хто кмітливіший, швидко почали вчитися виживати в нових умовах. Наприклад, коли в тебе щось зникло з речей, нізащо нікому, нічого не говори, навіть друзям - нікому не скаржся. Піди тихенько вкради у якогось роззяви. Інакше будеш покараний. Нікому не говори і не показуй те, що ти вмієш робити, якщо не впевнений, що воно тобі піде на користь. Інакше попри, все будеш завантажений додатковою роботою, за яку постійно отримуватимеш догану або покарання. Не висувайся вперед, але не паси задніх. Менше говори - більше слухай. Якщо щось не зрозумів, сам у сержантів чи офіцерів не перепитуй, а зроби так, щоб перепитав хтось інший. І багато чого такого. Був один випадок пов’язаний з їдальнею. Перед тим як туди зайдуть солдати, чергові по кухні розставляли на край столу каструлі з їжею, хліб, чайник, тарілки, кварти, ложки. За один стіл в їдальні могло розміститися десять солдат - тобто відділення. Ми забігали за столи і стоячи чекали команди «прийняття їжі розпочать». Лише після цього можна було торкатися до їжі. Та часу між першою командою і командою «закінчить прийняття їжі» було дуже мало. За ті декілька хвилин, поки Хальзев спокійно випивав чай нам потрібно було встигнути розставить миски, розібрати ложки і хліб, насипати їжу, розлить чай чи кисіль. І ще й поїсти. Звичайно з початку поїсти ми не встигали, аж поки не напрацювали чітких командних дій, та навчились ковтати їжу не жуючи. За те Хальзев пишався, що його 8 застава остання заходить до їдальні і перша з неї виходить. І ось троє росіян зкмляків з мого відділення Смірнов, Бістров і Бурков в даній ситуації вирішили проявить свою кмітливість наступним чином. Один з них розставляв миски на трьох. Другий ложки й хліб. Третій насипав у ці три миски побільше їжі. Потім відсовував каструлю подалі від себе. На наше обурення вони не реагували а лише хіхікали. Мовляв: «Тут кожен сам за себе. Виживає хто як може». Так продовжувалось на протязі дня. Після відбою, коли всі заснули, ми по черзі кликали цих «розумників» до умивальника, та всім відділенням наставляли їх на "шлях істинний". Під кінець виховного процесу зайшов наш командир відділення, Гена Котов. Пильно подивився, а тоді сказав: «Щось довго ви ноги миєте. Ану швидко, всі в ліжка, окрім Буркова. І щоб через дві хвилини спали».
Вранці, коли старшина запитав у росіян нашого відділення, що з їхніми «рожами», вони відповіли, що вночі в туалеті було темно через що випадково зіткнулися лобами, а потім, чисто інтуїтивно, дали один одному в морду. Ніяких претензій ні до кого не мають. Після «туалету» Смірнов, Бурков і Бістров стали як шовкові, почали поважати колектив, і більше нічого без дозволу не брали в руки.
Ми були безмірно вдячні своєму командиру відділення, чекаючи зовсім іншого повороту подій. Гені Котову до закінчення служби залишалося півроку. Він мав звання старшого сержанта і був тимчасово прикомандирований з прикордонної застави на учбовий пункт. Це повна протилежність Хальзеву. Добродушний ніколи нікого не гнобив і не впивався владою над іншими. При кожній нагоді давав нашому відділенню перепочинок, при цьому ігноруючи сержанта Хальзева. Лише на заняттях по прикордонній службі ставав суворим і вимагав від нас повної віддачі. Та через два тижні Котова замінив молодший сержант Гуменюк, який щойно прибув з школи СС, а Гена відбув до своєї застави. Хальзев з полегшенням зітхнув і з задоволенням промовив:
Ну що друге відділення, закінчилось ваше котяче життя. Тепер будемо наздоганяти те що ви пропустили.
Ми бігали в ОЗК(«общезащитный комплект») і протигазі по три та шість кілометрів. Бігали до блювоти прямо в протигаз. В ОЗК і протигазах штурмом брали і обороняли сопки. В ОЗК і протигазах училися рить окопи. В основному окопи рили для стрільби лежачи. Ні разу не копали в повний зріст. Це було практично неможливо. З верху пісок був розсипчастий сантиметрів на 15 а далі чим глибше, тим більш спресований. Від удару лопаткою по такій землі висікалися іскри. Лопатки стирались, гнулись та ламалися. Ми бігали по руслу пересохлої річки, яке являло собою суцільні тріщини форми шестикутної мозаїки 35-40 сантиметрів в діаметрі. Тріщини були такі глибокі, що не видно де вони закінчувались. Під ногами ці «мозаїки» так ходили ходуном, що здавалося зараз все обрушиться і ти провалишся в саме пекло. При всьому цьому Хальзев говорив: «Це все квіточки ягідки попереду. Ось приймете присягу я за вас по справжньому візьмусь».
Через деякий час майже всі відразу отримали з дому перші листи. Нам їх роздали ввечері коли була вільна година. І відразу в казармі запанувала гнітюча тиша. А потім то в одному то в іншому кутку казарми почулись шморгання носом. Кожної хвилини шморгання сильнішали та частішали і швидко стали переростати у відверті схлипування.
Чого соплі розпустили, салабони, - повернув нас до реальності противний, писклявий голос Хальзева. – Швидко поклали листи. В одну шеренгу шикуйсь. Будемо виховувати в собі дух воїна. Упор лежачи прийнять. Відтискатимемось за рахунком, поки з вас всі ваші соплі не витечуть.
Через деякий час хлопцям почали приходить передачі від рідних. В них були в основному цукерки, печиво, цигарки, матерія для підкомірця.
Сам гостинці їсти звичайно не будеш, а на всіх не вистачить. Тому вирішили – передача ділиться в своєму відділенні на десятьох. Процедура була такою. Солдат отримував свою передачу на складі, приносив і залишав її у старшини. У вечері під час вільної години при старшині передача відкривалася. Старшина дивився щоб там не було заборонених предметів на зразок алкоголю, наркотиків, зіпсованих продуктів, при цьому переполовинював передачу, беручи собі все, що сподобалось. Решту віддавав солдату, який ділив її між товаришами свого відділення. Не офіційно дозволялося їсти вміст передачі в казармі під час вільної години, так щоб ніхто з офіцерів не бачив, та на наступний день брати з собою в їдальню. Одного дня на наше друге відділення, разом з моєю, прийшло шість передач. Увечері намічався «грандіозний банкет». Першим за своїм збіжжям пішов Павло Масіч. Він відкрив передачу в якій звичайно нічого забороненого не було. Та руки Хальзева потяглись до матерії для підкомірця, що передала Павлові його кохана дівчина.
Візьміть собі щось інше, а це я не дам, – сказав Павло.
Що ти сказав? – збісився Хальзев.
Я не дам, – повторив Павло і подивився йому у вічі.
В мить очі Хальзева налилися кров’ю.
Застава в казармі шикуйсь, – заверещав старшина. – У кого передачі до мене.
Всі вишикувалися, а ми в п’ятьох побігли до Хальзева. Він швидко переглянув вміст наших передач, ні в кого нічого не взявши, сказав.
Вміст передач перекласти в наплічники, коробки викинути на смітник. Даю вам три хвилини. Час пішов.
Виконавши наказ ми стали до шеренги.
Сьогодні друге відділення отримало шість передач, – сказав перед шеренгою Хальзев. – Попереджаю, ніяких папірців, ніякого сміття в казармі не повинно бути. В ночі не дай бог побачу, що хтось щось їсть - згною. Вранці нічого ні в кого лишнього в наплічниках не повинно бути. Всім все зрозуміло? А тепер ми проведемо тренування підйом-відбій. Норматив 45 секунд.
Він витяг допотопний секундомір і подав команду: «45 секунд - відбій». Коли останній солдат ліг у ліжко, старшина подав команду: «45 секунд підйом. Не вкладаєтесь - будемо тренуватись». Через декілька таких «підйомів - відбоїв» я зрозумів його задум і поділився своєю думкою з хлопцями. «Він буде нас ганять ось так до самого відбою. Вночі караулитиме, щоб ніхто нічого не їв, а вранці провірить наплічники, і все лишнє, тобто наші гостинці, забере собі або змусить викинути». І в нас виник план. Тепер то в одному кінці, то в іншому, хтось з хлопців ніби ненароком заплутувався у штанях чи в рукавах куртки х/б. Хальзев стояв над ним з секундоміром та хижо - задоволеним виглядом. А солдат навмисно тягнув час. Я ж тим часом розв’язував свій наплічник та передавав по ліжках хлопцям гостинці з своєї передачі, запихаючи і до свого рота цукерки та печиво. Якби тоді Хальзев надумався в когось щось запитати, то наш задум в мить розкрився б, так як роти у всіх були забиті домашніми гостинцями. Так ми всі шестеро до кінця тренувань «підйом-відбій» звільнили свої наплічники, пригощаючи хлопців всієї застави. Все так відбулося, як я й припускав. Потрібно було бачить Хальзева, коли він вранці взявся перевіряти наші наплічники і нічого там не знайшов. Він не повірив своїм очам. Спіймавши великого облизня, Хальзев намагався випитати у нас, як таке могло трапитись: «Ніч не спав. Очей не змикав. Містика якась». Та ми мовчали.
Коли до нас на учбовий пункт забігали бійці з десантно-штурмових груп (ДШГ) та «мотомангруп» (ММГ), які поверталися на перепочинок з Афганістану, наш старшина ставав тихіше води і нижче трави. Хлопці шукали своїх земляків. Підбадьорювали нас. Про Афганістан майже нічого не розказували. Від них я дізнався, що в Тахта-Базарському прикордонному загоні з Київської області нікого немає. І ніяких земляків старшого призову я тут не зустріну.
На навчальному пункті з усіх нарядів ми ходили тільки днювальними та робочими по кухні. Днювальними кожного дня призначалися три новобранці. Один стояв при вході в казарму, біля тумбочки, а двоє наводили порядок на території та в приміщенні, слідкували щоб постійно була в бачку кип’ячена вода з верблюжою колючкою. Її цілий день кип’ятили у двох великих похідних кухнях на території учбового пункту. Робочими по кухні заступала на цілу добу вся застава, коли підходила черга. Не зважаючи на те, що на кухні можна було в волю наїстися, цей наряд був справжнім жахом. Заступали в п’ять годин ранку. Ділилися на дві групи. Перша група працювала на кухні. Друга – в їдальні. В обов’язки першої групи входила чистка картоплі, миття посуду та приміщення кухні, винесення недоїдків на свинарник. На свинарнику був солдат, який показував нам куди висипати відходи. Потім він брав гітару і співав душевні пісні про Афганістан. А ми розвішували вуха і з сльозами на очах шепотілися: «Оце хлопець побував у предрягах. Оце зазнав горя. На все життя вистачить». А потім, що духу бігли на кухню, щоб не дай бог не запізнитись хоч на хвилину. Що правда шепотілись не довго, аж поки не дізналися, що цей «геройський хлопець» за всю свою службу окрім, як на свинарнику, ніде не служив. Друга група розставляла в їдальні на столи їжу, миски, ложки, кухлі, хліб, чайники. Потім все прибирали та мили столи і підлогу після кожного приймання їжі. Старалися з усіх сил, щоб швидше виконать роботу та хоч хвилинку перепочити. Але коли робота наближалася до кінця, приходив старшина, і на кухні розкидав складений помитий посуд, а в їдальні на підлогу з шлангу напускав воду. Так щоб було трохи вище кісточок. І все спочатку - мили посуд, вимочували воду. Від сніданку до обіду ледве встигали. Від обіду - до вечері, також. Здавалося, що солдати ось тільки що поснідали, а вже йдуть на обід. Не встигли пообідати, як уже пруться на вечерю. А після вечері все по новому мили й чистили до п’яти годин ранку. Поки нас не змінювала інша застава. По поверненні в казарму Хальзев влаштовував у нас обшук, щоб ніхто нічого не виніс з їдальні. І таки одного разу знайшов у моєму наплічнику пачку цукру-рафінаду, який ми з друзями поцупили з їдальні та не встигли переховати.
Що це таке? – запитав Хальзев. – Я не зрозумів.- Цукор, – відповів я, і похилив голову, очікуючи великих неприємностей.
Ну що ж бери і їж. А поки ти будеш їсти цей цукор, вся застава триматиме ногу. Застава, на місці, стройовий крок роздільно по команді роби раз.
Всі підняли ногу ніби збираючись зробити крок і завмерли.
Я скільки цукру не з’їм, товаришу сержант, – сказав я гарячково шукаючи вихід з цієї ситуації. І в цей момент мій погляд наштовхнувся на бачок з водою, завареною верблюжою колючкою. – Я цей цукор взяв для всіх. І хотів вкинуть його в бачок з «колючкою». Щоб вода не була такою гіркою. Та не встиг.
Ладно, піди висип, – якусь мить повагавшись, сказав Хальзев. І додав. – Застава, відставить стройовий крок. Вільно. І щоб це було вперше і востаннє, – і всі опустили ногу.
Потім ми кожного разу з наряду по кухні приносили цукор і висипали його в бачок з «колючкою», але крали цукор вже за наказом Хальзева. Це був його єдиний людяний вчинок, що я запам’ятав. А з шести годин ранку, як завжди розпочинався новий день навчального пункту. І все по розпорядку: підйом, фіззарядка, наведення порядку, сніданок, заняття, обід, знову заняття, вечеря, вільна година (в дійсності хвилин 10-15), вечірня прогулянка, на якій ми насилу волочили ноги. Прогулянка обов’язково стройовим кроком та з піснею. У кожної учбової застави була своя стройова пісня. Хотілось не співати, а вить і плакати. Та подітись нікуди, і ми горланили свою стройову пісню:
« Как будто ветры с гор.
Трубят солдату сбор.
Дорога от порога далека.
И уронив платок, чтоб не видал никто.
Слезу смахнула девичья рука…».
Після вечірньої прогулянки - відбій. Було враження ніби голова тільки торкалась подушки, як уже підйом.
Відірвані від безтурботного цивільного життя, ми дуже сумували за своїми домівками, рідними, друзями, коханими. Здавалося що час майже зупинився. А ми, переважно вчорашні випускники шкіл, професійно-технічних училищ (ПТУ) та технікумів, які встигли відчути насолоду від статусу старшокурсника, відносно молодших учнів, в одну мить перетворилися в незграбних, невмілих «салабонів», які ніби в страшному сні, безкінечно бовтаються в чорному густому часі, щосили намагаючись вирватись з його міцних, липких обіймів. Не зважаючи на це, дні хоч і повільно, як нам здавалося, але невпинно відходили у минуле, наближаючи нас до отих «ягідок», що мали настати після прийняття присяги.
Присягу прийняли, відстоявши на плацу з 9-ї години до 15-ї. Текст військової присяги ми вивчили на пам'ять. Щоб не дай бог ніхто не запнувся нам давали в руки теку з текстом і ми промовляли:
«Я, гражданин Союза Советских Социалистических Республик, вступая в ряды Вооруженных Сил, принимаю присягу и торжественно клянусь быть честным, храбрым, дисциплинированным, бдительным воином, строго хранить военную и государственную тайну, беспрекословно выполнять все воинские уставы и приказы командиров и начальников.
Я клянусь добросовестно изучать военное дело, всемерно беречь военное и народное имущество и до последнего дыхания быть преданным своему Народу, своей Советской Родине и Советскому
Правительству.
Я всегда готов по приказу Советского Правительства выступить на защиту своей РодиныСоюза Советских Социалистических Республик и как воин Вооруженных Сил, я клянусь защищать её мужественно, умело, с достоинством и честью не щадя своей крови и самой жизни для достижения полной победы над врагами.
Если же я нарушу эту мою торжественную присягу, то пусть меня настигнет суровая кара советского закона, всеобщая ненависть и презрение трудящихся
Наступного дня сержант Хальзев перед шеренгою з великим задоволенням, потираючи ручки виголосив промову:
- І так. Вчора ви прийняли присягу. І що це значить??? А це значить, що ви повинні весь час про неї па-м'я-та-ти. Особливо її перший і останній абзац, в яких чітко сказано, що ви зобов’язані беззаперечно виконувати накази своїх ко-ма-н-ди-рі-в. А за не виконання наказу чи відмову виконувати наказ вас чекає військовий трибунал і відповідно дис-бат.
І він нас «чемно» попросив підтягнуть пояси, які були і так затягнуті по саме годі. За затяжкою поясів сержанти слідкували пильно і не втомно. Ніби від затяжки наших поясів залежала боєздатність прикордонних військ всього Радянського Союзу. Пояс затягували так, що важко було дихати і болів шлунок. Тому ми намагались непомітно послабити його. Та сержанти жорстко присікали наші спроби. Сержант бив кулаком молодого солдата в живіт. Від удару живіт втягувався і він швиденько просовував за пояс два пальці, показуючи цим, що пояс ослаблений. А по не писаних законах – пояс повинен бути затягнутий так, щоб можна було просунути за нього лише один палець руки.
Після прийняття присяги у Хальзева з’явилась ще одна улюблена команда «до бою-відставить». Вона подавалась як окремому солдату, так і всій учбовій заставі. По команді «до бою» солдат повинен впасти на землю з упором на руки. При команді «відставить» солдат ставав в позицію «струнко». Команди подавалися дуже швидко. Поки солдат, чи солдати не переставали триматися на ногах в прямому значенні цього слова. Іншою улюбленою забавою наших сержантів було бити солдата кулаком в груди в район другого гудзика зверху, який знаходився навпроти внутрішньої кишені куртки. Гудзика часто забували застебнути після того як, щось діставали з кишені. Справа в тому, що гудзики були металеві із скобкою, яка навіть від не сильного удару вдавлювалася в тіло завдаючи пекучого болю. В інші кишені військової форми ми нічого не клали, так, як руки в кишенях тримати було суворо заборонено. Якщо хтось з командирів побачить руку в кишені то не стане з’ясовувати тримав ти її там, чи щось звідти діставав. Відразу наказували наповнить всі кишені піском і зашити. Так можна було проходить 2-3 дні. Тому все: комсомольський квиток, записник, ручку, свіжі листи з дому, цигарки, сірники, тримали у внутрішніх кишенях куртки.
Невдовзі після прийняття присяги з числа бажаючих та фізично і психологічно більш-менш підготовлених солдат, сформували групу, яку відправили у школу сержантського складу в місто
Мари. У сержантську школу сильно просилися і таки поїхали друзяки Смірнов, Бистров і Бурков, як вони між собою шепотілися «куда нибудь лишь бы подальше от этих бешеных хохлов». Дурники так і не зрозуміли, що нікуди вони від своїх проблем не дінуться, адже кордони охороняли переважно українці і росіяни. Та й проблема їхня була не в українцях а в них самих. Просто потрібно серед людей бути людиною, а не бидлом. Мені також було запропоновано поїхати в школу СС, та я навідріз відмовився, пам’ятаючи настанови старшого брата: «Чисті погони – чиста совість».
Після відправки хлопців у Мари в школу сержантів, та двох братів близнюків Домбровських у Радянську армію, в складі нашої УПЗ 8 залишилося 43 солдати. Брати близнюки Домбровські були дуже схожі і чи то так вміло прикидалися, чи й справді були настільки розумово обмеженими, що про них говорили: «Домбровським Бог дав один розум. Жаль тільки що на двох». Вся учбова застава протягом дня дуже страждала через них. Проте вони страждали не менше через нас в ночі. Принцип колективного виховання на них майже не діяв. Та коли вони в ночі після чергування на кухні нагадили у свої ліжка, їх швиденько позбулися. Було таке прислів’я «Потрапив служить в прикордонні війська – гордись, не потрапив – радій». Тепер Домбровські могли радіти, а ми продовжували гордитись.
Після прийняття присяги наші фізичні навантаження збільшились щонайменше в півтора рази. Ми щоденно тренувались на полосі перешкод, через день стріляли з автоматів. Під час кросу обов’язково з повною викладкою несли на плащ-палатці «пораненого» командира, при цьому нормативи залишалися незмінні. І коли ми знесилені падали на землю, Хальзев злорадно говорив: «Все це тільки квіточки. Ягідки будуть якщо ви не займете перше місце серед учбових застав під час підведення підсумків». Після здачі всіх заліків наша УПЗ 8 все таки зайняла перше місце, а Хальзев отримав чергове звання «старший сержант». Інакше не могло й бути, адже ми так боялися отих його ягідок. Та невдовзі старший сержант Хальзев знову сказав: «Все це були тільки квіточки. Справжні ягідки вас чекають на полігоні».
До полігону було 28 кілометрів, і ми мали подолати їх марш-кидком в повному спорядженні. За кожною учбовою заставою їхала вантажівка, яка перевозила загальні габаритні речі та дрова і мала по дорозі підбирати «дохляків». У кабіні нашої вантажівки окрім водія сидів поряд з начальником 8 УПЗ старший сержант Хальзев. Старшина застави періодично вистрибував з автомобіля, щоб на власному прикладі показати відсталим як потрібно бігти під час марш-кидка, та стійко переносити всю важкість і позбавлення військової служби. Ми розуміли, що Хальзева у свій час також ганяли, як собаку, та від того нам не ставало легше. «Дохляків» у нас не було, тому що, перш чим когось підбере вантажівка, його потрібно було іншим пронести на собі щонайменше три кілометри. А ніч з її правилами колективного виховання ніхто не відміняв.
Коли ми дісталися до польового учбового центру «дохляками» були всі. Що правда там уже були завчасно підготовлені похідна кухня та великі армійські палатки на кожну учбову заставу. В палатці була встановлена буржуйка та двох ярусні ліжка. Перший раз ми попадали на ліжка хто в чому був і нам нічого за це не було. Згодом старшина запитав:
- Вечеряти будете? - у відповідь ніхто навіть не поворухнувся. - Ладно, відпочивайте до завтра. Я сьогодні добрий.
Польовий учбовий центр (ПУЦ) мав свій контрольно пропускний пункт (КПП). Це шлагбаум з невеличкою дерев’яною будочкою біля накатаної автомобілями колії. КПП можна було обійти чи об'їхати будь кудою. Адже в пустелі де пройшов там і дорога. Неподалік від КПП знаходився командний пункт (КП). Стандартна для всіх полігонів Радянського Союзу двоповерхова будівля з балконом по всьому периметру другого поверху. Вдалині виднілися «скелети» військової техніки, які слугували за мішені. А ще були міцні укріплені бетоном окопи та оподдаль дерев’яне накриття з близько двадцятьма дірками в половину гнилій дерев’яній долівці, що називалося туалетом. Оце і все якщо не враховувати наші тимчасово зведені палатки і похідну кухню. Харчування було організовано наступним чином. Днювальні від кожної учбової застави йшли до тимчасової польової кухні і отримували в термосах та каструлях їжу і чай. Потім біля палатки розсипали кожному солдату перше в котелок, друге в кришку, а чай у кухоль. І після команди «прийняття їжі розпочать» хто як міг навстоячки, навприсядки цілком майже не жуючи ковтали оте що називалося їжею. Після команди, яка ніколи не запізнювалася, «закінчить прийняття їжі» всі разом бігли подалі від палатки, до ями, та викидали туди недоїдки. І не дай бог Хальзев побачить, що після його команди хтось поклав до свого рота хоч кусочок хліба… Декілька хвилин щоб помити котелки та покласти все до наплічника.
На ПУЦі 8 інженерно – саперна учбова застава виявилася у дуже вигідному положенні, завдяки тому, що 12 наших товаришів було відібрано для навчання водіями БМП (бойова машина піхоти). У вівторок, середу та четвер їх вранці возили в Тахта-Базар на навчання а після 14 години привозили назад, на ПУЦ. Ми їм давали гроші, і хлопці купували нам під замовлення деякі ласощі, а головне куриво. Дякувати Богу з ними не було Хальзева. І коли на ПУЦі у всіх закінчилися сигарети, наша учбова застава стала самою козирною. Ми при нагоді, на кухні міняли сигарети на хліб, та інші продукти.
На ПУЦі офіцери з досвідом бойових операцій з великим терпінням навчали нас стріляти з усіх видів стрілецької зброї, що була на озброєнні в нашому Тахта-Базарському прикордонному загоні. Нас обкатували БТРом, ми кидали бойові гранати, стріляли з автоматів, з англійської гвинтівки «БУР», яких було дуже багато в афганців. Стріляли по
"скелетах" БТРів і Уралів з РПГ-18 та АГС-17.
Хальзев на ці заняття з нами не ходив. Нещодавно отримавши звання старшого сержанта, і ні на що більше найближчим часом не розраховуючи, він більшість часу валявся в палатці, ганяючи днювальних на кухню за їжею для нього. Одного разу, коли днювальними були з мого другого відділення Павло Масіч, Юра Яценко і Олежка Биць, ймовірно що Хальзев вирішив помститися за свій прокол з нашими шістьма передачами, а можливо пронюхав про бартер на кухні з сигаретами. Він покликав Павла:
Рядовий Масіч до мене.
Товаришу старший сержант. Рядовий Масіч за вашим наказом прибув, – виструнчився Павло.

Слухай бойовий наказ. Зараз ти підеш до поварів і принесеш мені банку тушонки і банку згущеного молока. Виконуй.
Товаришу старший сержант, мені ніхто не дасть, – спробував заперечити Павло.
Проявиш військову кмітливість, – рявкнув старший сержант. – Виконуй наказ.
Павла від кухні прогнали, як шкідливого кота, звичайно нічого не давши. А міняти свої сигарети на продукти для цього деспота він не захотів. Коли ввечері наша учбова застава повернулася з занять, Хальзев швидко поміняв днювальних і наказав.
Друге відділення біля палатки шикуйсь, – і після того як ми виконали наказ, додав. – За мною бігом марш.
І ми побігли за сопки подалі від людських очей. По дорозі бувші днювальні ввели нас в курс справи. Коли ми прибігли у відлюдне місце Хальзев наказав.
На місці стій. На пра-во, – ми підкорилися і він продовжив. – Сьогодні днювальний, рядовий Масіч, боєць вашого другого відділення не виконав мій наказ. Тому я з вашим відділенням проводитиму тактичні заняття доти, поки ви не навчитесь чітко і беззаперечно виконувати накази своїх командирів. А тепер відділення до бою, – заверещав Хальзев.
Та ми всі як один стояли не поворухнувшись.
Я щось не зрозумів, – щиро здивувався наш старшина, ви що під трибунал, в дисбат захотіли. Я сказав до бою, – з надривом закричав Хальзев.
Ми продовжували мовчки стояти. Тоді він підійшов до першого в шерензі солдата. Взяв «під козирок» і промовив.
Рядовий Кобрін, я вам наказую на місці до бою. Кобрін виконав наказ, упавши в пісок з упором на руки. Хальзев підійшов до наступного в шерензі солдата і так само приклавши до виска руку промовив.
Рядовий Височин, я вам наказую на місці до бою.
Віктор Височин навіть не поворухнувся.
Ти відмовляєшся виконувати наказ? – загрозливо запитав Хальзев.
Відмовляюсь, - тихо але твердо відповів Вітя.
Так… – багатозначно видавив з себе старшина.
– Рядовий Яценко до бою.
Відмовляюсь, - вже сміливіше промовив Юра.
Рядовий Черненко.
Відмовляюсь. - Цукровий.
Відмовляюсь. - Масіч.
Відмовляюсь. - Биць.
Відмовляюсь.
Кислий.
Відмовляюсь. - Лимар.
Відмовляюсь. - Околот.
Відмовляюсь.
Десь після Цукрового Іван Кобрін підвівся і також відмовився виконувати накази Хальзева.
Зрозумівши, що заплановане знущання над нами з тріском провалилося, Хльзев взявся всіляко нас залякувати дисбат та «дідами» з якими ми зустрінемось по закінченні учебки:
...Якщо ви якимось чином і уникнете дисбату, що мало ймовірно, то після учебки куди б ви там не потрапили «діди» вас кінчать, а я обіцяю, що попіклуюся про це. Скуштуєте справжніх ягідок. Ця учебка здаватиметься вам самими пахучими квіточками. А тепер йдемо в палатку і кожний напише мені рапорт, що ви відмовляєтесь виконувати накази своїх командирів.
Ми розуміли, що все це може нам вилізти боком і його погрози не пустий струс повітря. Всі потупились в землю.
Добре ми напишемо рапорти, – сказав я за всіх, розуміючи, що нам уже втрачати нічого. – Тільки подамо їх не тобі, а тому кому потрібно.

Напишемо все як було з самого початку. І тоді ще побачимо кому все це боком вилізе.
Хальзев прошипів якусь погрозу і пішов до палатки. А ми на відстані попленталися за ним, обговорюючи небезпечну ситуацію. Хлопці підтримали мою ініціативу. Нам дійсно втрачати було нічого. В дисбат нікому не хотілось. Терпіти знущання не було сили. А так хоч якась надія. І ми вирішили, коли прийдемо в палатку сядемо і всі будемо писати. Головне щоб Хальзев бачив що ми щось пишемо. Тільки нікому не показувати що ми пишемо і нікому нічого не говорить. Ми так і зробили. Хальзев нас не чіпав. А ми всі писали, переважно листи до дому, але так щоб ніхто сторонній не бачив текст. І нічого нікому не говорили. Хлопці з інших відділень, знаючи про інцидент, безрезультатно намагалися хоча б щось випитати. Після відбою, коли всі поснули, мене розбудив Хальзев.
Ходім поговоримо, – крізь зуби видавив він.
Я вступив у чоботи, одягнув бушлат і вийшов. Ми відійшли від палатки так щоб нас ніхто не зміг почути. За нами з палатки вийшов Володя Цукровий. Він пішов до місця відведеного для куріння і там курив до кінця моєї розмови з старшиною. Якщо це можна назвати розмовою, тому що говорив переважно Хальзев.
Я бачу ти там “самий умний”, – розпочав свій діалог старшина. - Тоді може скажеш, що будемо робити далі?
Не знаю, – відповів я. І додав. – Хотілося б залагодити цей конфлікт по доброму.
По доброму? – перепитав він. – А чим ви,
«салабони», думали коли взялися «борзєть»? Ви мабуть не зовсім розумієте, що я не тільки ваш старшина, я в першу чергу ваш «дєд». А ви «стучать» зібралися на свого «дєда»? Ви ще не стикалися з «дідовщиною». Після учебки узнаєте що «діди» з стукачами роблять.
Нас постійно і систематично залякували «дідами», розповідаючи про них всякі билиці і небилиці. А ми не маючи ніяких контактів з старшим призовом, не знали що про них і думати. В нашій уяві вони поставали якимись диявольськими збоченцями. Не зрозуміло було як вони всього за один лише рік стали такими. І невже таке ж само станеться з нами.
Ми ні на кого не збиралися стучать, - понуро проказав я. - Просто нікому не хочеться в дисбат через якесь непорозуміння.
Не хочеться в дисбат? - єхидно перепитав мій співрозмовник.
Не хочеться, - підтвердив я.
Тоді слухай мене уважно, - сказав він. - Хоча тепер невідомо де вам буде краще в дисбаті, чи в підрозділах з «дідами». Значить так, ви порвете всю свою писанину, а я до кінця учбового пункту забуду про вашу борзоту. Ну щоб більше мені не борзіли.
Зрозумів? - Зрозумів - Справишся?
Справлюсь.
Хальзев пішов у палатку, а ми з Солодким залишились. І під час перекуру я переказав своєму другу суть розмови з старшиною. Хальзев дотримався свого слова. Відносився до нашого відділення як і до всіх, прискіпливо, але не мстив. Та й до закінчення учбового пункту залишалося вже зовсім не багато. А там нас ждали і не могли діждатися «кровожерні діди», які з подачі Хальзева кінчатимуть нас, куди б ми не потрапили.
Під кінець керівництво Тахта-Базарського прикордонного загону влаштувало всьому учбовому пункту грандіозне навчання. «Північні» на «південних». В місці таборування мали залишитися по двоє днювальних від кожної палатки. Решта відправляться на навчання, в яких нікому не хотілося приймати участь. І тоді, щоб не потрапити на ті навчання я завчасно вдався до хитрощів. Під час бігу я вдав що підвернув ногу і впав. Про те «кульгаючи» все таки добіг дистанцію. А далі все більше й більше накульгував, ніби вже не міг стати на ногу. Потім став «бідкатися», що мабуть не зможу прийняти участі у навчаннях. Командир нашого відділення мл. сержант Гуменюк відвів мене у санітарну частину. Там лікар побачивши розпухлу в кісточці мою праву ногу, спочатку порівняв її з лівою. Потім перевіривши, чи не має перелому суворо заборонив будь які навантаження. Таким чином, я став одним з двох днювальних, що залишаються охороняти палатку. Насправді ногу я підвернув набагато раніше ще в Тахта-Базарі. Тоді у нас були практичні заняття по затримці порушника державного кордону. Я був порушником. Мене затримали, положили лицем в пісок та добряче надавали стусанів за те, що не піддавався. І хлопцям прийшлось довго бігати за мною по пустині. Руки мені зв’язувати не стали, а повели так з піднятими до гори. Один з наряду заліг у напрямку уявного кордону, з ціллю, вогнем прикривати своїх товаришів, а двоє інших розслабившись поряд один одного поплентались за мною. І тоді я вирішивши помститись за їхні стусани, різко розвернувся і вхопившись за автомат одного з конвоїрів, та націливши його на другого сказав: «Пах. Ти убитий». Одночасно зробив підсічку першому. І той падаючи, залишив автомат у моїх руках. «Пах. І ти убитий. Падло!» сказав я, давши йому ногою гарного стусана, кинувся тікати. І тут моя нога потрапила на камінь. Не великий, як два кулаки. Камінь крутнувся. Нога підвернулась і я як підкошений упав на землю. Нога в кісточці розпухла і страшенно боліла. Мені тоді дали на три дні звільнення від усіх занять, окрім теоретичних. І навіть у їдальню я шкутильгав окремо від строю у супроводі одного з сержантів. Згодом біль пройшла а пухлина залишилась на довго лише трішки зменшившись.
Коли всі відправилися на військові навчання, днювальні отримали сухий пайок на два дні, і під командою залишеного там лейтенанта, наводили порядок на території табору, збираючи та закопуючи в землю сміття та органічні відходи життєдіяльності людини, які оточили табір щільним кільцем по всьому периметру. Виконуючи це «бойове завдання», я чомусь весь час намагався уявити гори гімна і сміття що залишали після себе багато тисячні армії, такі як армія Олександра Македонського, беручи в затяжну облогу якусь фортецю. Я навіть не здогадувався, що скоро побачу і гори, і фортеці, і дещо зв’язане з
Олександром Македонським.
Під час навчань нашій 8 УПЗ випала «велика честь» прикривати лівий фланг північних. На випадок, якщо південна диверсійна група захоче обійти північних і вдарити з тилу. Потім про них якось так забули і згадали уже тут в таборі на третій день, коли на шикування для підведення підсумків від 8 УПЗ приковиляли дві «каліки». Бійців 8 УПЗ довго шукали по пустині і аж над вечір злі та голодні вони з’явилися в таборі.
Навчання, як нам сказали, пройшли успішно. А потім з неофіційних джерел ми дізналися, що було близько двох десятків переломів, та одному солдату вибили око, а іншому «лише» понівичили лице, вистріливши впритул холостими патронами з пластмасовими пулями, що призначалися для стрільби чергами. Можливо такі результати для керівництва були успіхом. Та двоє молодих людей назавжди залишились каліками, яких після госпіталя мають комісувати. Їхня подальша доля нікого не хвилювала. І напевно ніхто не поніс серйозного покарання. Адже навчання пройшли успішно.
На кінець учбового пункту ми всі були фізично змучені, морально подавлені, психологічно пригнічені. Я з жахом констатував те, що до армії на перекладині підтягувався 20-24 рази а тепер ледве 12 разів і то не завжди. Голова взагалі була пустою. Не міг нічого пригадати з того що вивчав у цивільному житті. Навіть таблиця множення кудись вивітрилась. Наше існування було на рівні інстинкту виживання. Всі ці чотири не повних місяці з нас вибивали здатність мислити, а натомість муштрою привчали не замислюючись, беззаперечно вірити своїм командирам та виконувати їхні накази. Тим хто не звик думати було набагато легше.
18 лютого закриття учбового пункту, мандатна комісія, відправка до основного місця служби. На 8 годину ранку на територію ПУЦу приїхали «покупці»: представники застав, мотомангруп та інших підрозділів прикордонного загону. Всі учбові застави вишикували перед командним пунктом. На цей раз на рівні з нами в шерензі стояли всі сержанти разом з Хальзевим. Начальник нашої 8 УПЗ пояснив: «Уважно слухайте. Це стосується і сержантів. Коли назвуть ваше прізвище виходите з шеренги і стройовим кроком йдете до командного пункту. Там доповідаєте – рядовий такий-то на мандатну комісію прибув. Якщо вас запитають де бажаєте служить. Говорите коротко. На кордоні». Десь через півтори години нашого безцільного стояння в шерензі, мандатна комісія розпочала свою роботу. На ганок командного пункту висипало з півтора десятка солдат, що обслуговували мандатну комісію. За кожним з них була закріплена конкретна учбова застава. В руках у
«обслуговуючого» була тека з особовою справою солдата. Він називав прізвище того чию теку тримав у руках. Потім супроводжував його всередину командного пункту, де в одну довгу лінію були виставлені столи за якими сиділи офіцери, які набирали поповнення у свої підрозділи. «Обслуговуючий» підводив солдата до вільного офіцера, віддавав йому теку, а сам прихопивши іншу особову справу поспішав за наступним солдатом. Офіцер переглядав особову справу і якщо солдат йому не підходив передавав справу іншому офіцеру, що сидів поряд, якщо ж солдат його задовольняв, залишав особову справу у себе і говорив солдату назву свого підрозділу. Потім солдат виходив з командного пункту говорив назву щойно повідомленого йому підрозділу, і представник того підрозділу відводив його уже до іншої шеренги.
«Обслуговуючий» віддав мою особову справу не високому проте дуже кремезному літньому майору з благородною сивиною на висках та густими широкими бровами. Лице у майора було обвітрене, загоріле і вольове.
Товаришу майор, рядовий Черненко на мандатну комісію прибув, – виструнчився я. Він навіть не глянувши на мене, відкрив мою особову справу і декілька хвилин уважно вивчав її, перегортаючи сторінки. А потім змірявши прискіпливим оцінюючим поглядом з хитрою посмішкою запитав:
Де служить бажаєш Василь Дмитрович?
На кордоні, – на скільки зміг бадьоріше вимовив я.
10 прикордонна застава. Йди, – сказав майор.
Щойно я вийшов з КП і сказав назву підрозділу, як до мене підійшов невисокий з виду ледачкувато-вайлуватий старший сержант з круглим лицем. Він показав мені куди підійти, а сам залишився на місці, проводжаючи мене поглядом. Я підійшов до автомобіля ГАЗ-66 і став до нового строю. Позаду нас поважно походжав в зад – в перед водій автомобіля. Це був наш «дєд». В руках він тримав в’язку ключів на дуже довгій металевій цепочці від декількох фляг для води і вправно розмахував ними так, що цепочка то намотувалась на палець, то розмотувалась. На відміну від нас «дєд» був одягнений у теплий камуфльований бушлат з широким вовняним коміром. Шапка невідомо яким дивом трималася на самій маківці голови. І так само невідомо яким чином тримався пояс, що був розпущений і бляха звисала в районі паху. Він розпитував нас хто звідки, шукаючи своїх земляків та земляків своїх товаришів. Потім періодично залазив в кабіну і там «валяв дурака», розвалившись на сидінні. Хлопці раділи і обнімалися якщо наші ряди поповнювали їхні знайомі. До нас приєдналися два молодших сержанти бувші командири відділень учбових застав. З моїх знайомих не було взагалі нікого, ні з Київської області, ні з 8 УПЗ. І це мене не аби як бентежило. Так ми простояли до 14 години поки не закінчила свою роботу мандатна комісія.
Прийшли майор з старшим сержантом. Після переклички, ми забралися в кузов вантажівки і відправились до нового місця служби.
ЧАСТИНА 2
ЗАСТАВА «МЕРУЧАК»
Дорога котилася по широкій долині з обох боків якої тяглися жовті віковічні сопки. Вони ніби казкові велетні мовчки супроводжували нас від Тахта-Базару до нового ще невідомого нам місця служби.
Старший сержант Гуцулянко був командиром стрілецького відділення і вже цієї весни збирався демобілізуватися. Він їхав з нами в кузові вантажівки і охоче, без зайвої зверхності розповідав про 10 прикордонну заставу «Меручак». Від нього ми дізналися, що застава на якій мусимо служити, «зразкова» і нам прийдеться прикласти не аби яких зусиль, щоб вона і надалі залишалася такою ж. Всі чудово розуміли, що утримання статусу зразкової застави тепер ляже на наші плечі плечі «салабонів». А Гуцулянко розповідав далі: «Вам повезло, що ви потрапили на 10 заставу, тому що більшість застав знаходяться далеко в пустині. У них вода привозна. І не завжди вистачає навіть для того щоб умитись. Особливо коли зламається водовозка». В правдивості його слів ми переконалися пізніше, коли через нашу заставу в Тахта-Базар добиралися хлопці з застав третьої комендатури. А одного разу у нас чекав транспорту до прикордонного загону начальник 11 застави з своєю п’ятирічною донькою. Так дитина взагалі не давала умитися, весь час закриваючи крани в умивальнику. Вона повчала нас, що не можна так не економно розбризкувати воду.
- У нас лише лівий фланг проходить по пустині, Продовжував Гуцулянко, - а на правому фланзі кордон пролягає по річці Мургаб. І тільки на 9 заставі весь кордон повністю проходить по річці.
До речі в районі посту спостереження
«Аманово» знаходяться залишки мосту Олександра Македонського. Побудованого під час його походу в Індію.
Ми уважно слухали розповіді Гуцулянка і не зогледілись, як попереду в далині ніби ні звідки з'явилися величаво грізні, мовчазні гори. І тепер на їхньому фоні сопки, що супроводжували нас, вже не виглядали велетнями, а більш походили на уродливих карликів, що порозлягалися, та вигрівають на сонці свої здоровенні жовті животи. «То Афган, - сказав Гуцулянко і показав рукою в напрямку гір, - а он там наша застава, де видніється спостережна вишка». І вже через якихось хвилин 15-20 автомобіль був біля воріт, які відразу відкрилися, запрошуючи до прикордонної застави «Меручак» нове молоде поповнення, на довгих два роки. Автомобіль проїхав по алеї під металевим каркасом для винограду метрів 20 і зупинився. Ми вишикувалися як змогли і залишилися чекати старшину застави. Всі крутили головами в різні боки, намагаючись роздивитись куди ми потрапили. З права від алеї по якій ми заїхали був невеликий спортивний майданчик. А ліворуч ріс садок. Поряд з ворітьми в саду стояла спостережна вишка, з якої вартовий поважно розглядав новоприбулих «салабонів», тобто нас. Далі в глибині саду ближче до дувалу (камінної стіни), якою була огороджена територія застави, знаходився поки що пустий басейн. Та в літку коли наступала жара його заповнювали водою і попередньо, повикидавши за дувал змій, у ньому можна було освіжитися. В кінці саду стояли дерев’яні лавочки. З переду них натягували екран а по заду ставили кіноапарат і це був літній кінотеатр. Фільми брали переважно в сусідньому селі, яке називалось Колгосп Комунізм. Іноді кіна були на туркменській мові. І деякі фрази, коли ми здогадувалися про що йде мова, звучали дуже кумедно. Так наприклад у фільмі «Війна».
Борман підходить до Гітлера. Витягує перед собою руку і говорить.
Салам алейкум Гитлер ага!
Салам! – поважно відповідає Гітлер.
Між не густими рядами дерев, були прориті канави (арики) які літом наповнювали водою, щоб поливати садок і виноградник. Будівля застави мала форму букви «Т». Так би мовити у верхній перетинці «т» знаходились всі адміністративні приміщення застави, а в паличці «т» спальне приміщення та житло начальника застави, двох замів і старшини з окремими входами по різні сторони «палички». Садок і адміністративні приміщення (перетинка букви т) були однакової довжини і розміщувались навпроти. Їх розділяла ще одна алея метрів 5 шириною. Над алеєю також був зварений металевий каркас для винограду. Таким чином, коли виноград літом розростався, то він давав затінок над алеєю і заплітав дах будівлі застави.
Невдовзі до нас підійшов старшина застави, прапорщик Ведмеденко. Це був високий, широкоплечий 29 років чоловік з круглим, як у більшості прапорщиків лицем і з добре помітно виступаючим черевом. Його вигляд нагадував великого ведмедя. Після привітання прапорщик сказав.
Значить так. Зараз обідаєте. Після обіду я вам видам чисту білизну і нову форму. Потім лазня.
Після лазні приводите форму в порядок – пришиваєте погони, петлиці, під комірці. Далі слухаєте розпорядження чергового по заставі він вам покаже вільні ліжка . Запитання є?
Товаришу прапорщик дозвольте в туалет, пролунало відразу декілька голосів.
В приміщенні туалету не має. Туалет на подвір'ї, - сказав Ведмеденко і показав рукою вздовж алеї по якій ми заїхали на накриття для трьох вантажівок. – Он там правіше між боксом і стайнею. Тільки не всі відразу. Там всього три дірки. Ще завалите ненароком.
Та ми вже щодуху мчали до туалету і останніх його слів ніхто не чув. У всіх аж з очей капало. Після туалету ми склали свої наплічники в невеличкій альтанці, яка знаходилась в садку навпроти входу у приміщення застави і виконувала роль курилки, та зайшли в середину будівлі. Перше що потрапило до очей, це три великі зварені з металевих прутів ящики (піраміди) з автоматами, ручними кулеметами, снайперськими гвинтівками. Піраміди були прилаштовані до стіни і розміщалися наступним чином: піраміда-двері-піраміда-двері-піраміда. Обоє дверей вели до спального приміщення. Таким чином під час тривоги прикордонники вибігаючи з спальні відразу через двоє дверей опинялися біля своєї зброї. Коридор проходив через усе приміщення з одного кінця в інший. В правому крилі коридору по праву сторону розміщувалось робоче місце чергового по заставі. Там знаходились два сейфи для зберігання патронів, біноклів, ракетниць та іншої амуніції з якою наряди несли службу. Стояв стіл з стільцем. Далі по коридору «Ленінська кімната» (кімната відпочинку). У ній на столі стояв кольоровий телевізор, але вмикався він не часто, у неділю в 10 годин ранку для перегляду програми «Служу Радянському Союзу». Іноді під настрій відповідального офіцера після «Служу Радянському Союзу» можна було подивитись музикальну програму «Ранкова пошта». І то телевізор дивилися тоді коли не було посиленої охорони кордону, а посилена була майже завжди. Звичайно дивилися ті хто був вільний від служби. Іноді о 21 годині дозволялося переглянути програму «Час». В «Ленінській кімнаті» проводили комсомольські та партійні збори, приводили в належний стан військову форму, писали листи, дембеля готували фотоальбоми. За «Ленінською кімнатою» була кімната зв’язку. Там весь час цілодобово знаходився черговий зв’язківець.
По ліву сторону правого крила застави розміщувалась «канцелярія» (кабінет начальства). Далі бібліотека в якій крім радянської пропаганди не було чого й почитати. І в кінці коридору – кімната з засекреченим апаратом зв’язку (ЗАС). Якраз навпроти кімнати зв’язку. Туди мали доступ тільки дві людини зв’язківець з спец допуском- «засівець» і начальник застави.
По праву сторону лівого крила коридору розташовувався умивальник та сушарка, а по ліву – столова і кухня. Невеликі столики на чотирьох стояли окремо один від одного. І на них парував у тарілках, чекаючи на нас смачнючий борщ, мліла добренна каша з м’ясом, стояли кварти наповнені солодким киселем. А з маленького віконечка, що поєднувало кухню з столовою виглядала та усміхалася в білому ковпаку кругла голова Андрія Денисова – заставського кухаря. Ми зупинилися в дверях, не наважуючись без наказу зайти в приміщення невеликої, проте компактної їдальні.
Чого стовбичите? Заходьте. Сідайте, - сказав кухар.
Ми незграбно зайшли в столову. Посідали, боячись до чого небудь доторкнутись.
Ну вас і зашугали на тій учебці. Їжте вже, дружелюбно промовив Денисов. Ми були такі голодні, що нам два рази повторювати було зайвим.
Та не спішіть ви так. Ніхто вас в шию не гонить. Ніби на службу запізнюєтеся, - спостерігаючи за тим як ми не жуючи запихаємо в себе з любов’ю приготовлений обід, промовив кухар. А потім через декілька хвилини, коли всі миски були пусті додав. - Підходьте за добавкою хто хоче. Ми переглянулись. Хто його знає чого можна чекати від цих підлих «дідів», якими нас залякували на учебці. І всі залишилися непорушно сидіти на своїх місцях.
Підходьте. Не бійтесь, - вдруге запросив кухар.
А була не була. Де наша не пропадала, - сказав Ігор, з яким я щойно познайомився, сидячи за одним столиком, і пішов за добавкою.
Після того, як Ігор повернувся до столику з повною мискою каші, біля віконечка вишикувалась черга.
На порозі столової з’явився черговий по заставі:
Хто поїв йдіть в альтанку. Там перекуріть. І чекайте, коли всі пообідають, я вас відведу до лазні.
Ми були в шоці. Де «прийняття їжі розпочати»? Де «прийняття їжі закінчить»? Де «шикуйсь. Стройовим кроком руш»? Ми сиділи в альтанці курили, знайомились між собою, відчуваючи себе білими людьми. Та в глибині душі після чотирьох місяців учебки не вірилось, що ось таке може бути. В підсвідомості зароджувалась підозра та тривога, що настане ніч і «діди», які поважно походжають мимо нас та ненав’язливо розпитують хто звідки, перетворяться на «вурдалаків», випустять пазурі та ікла і покажуть нам свою справжню свою сутність.
По дорозі до лазні ми отримали свіжу білизну і рушники. На заставі всі споруди розміщувались зручно та компактно і займали невелику територію. Лазня знаходилася поміж невеликим на три цистерни складом ГСМ (горюче мастильні матеріали) та вольєром для собак. А вольєр впритул підступав до стайні для коней, яка знаходилась поряд з туалетом. В лазні була збудована чудова парилка. Після помивки ми отримали по два комплекти камуфляжу. Один зелений в листочки, а другий однотонний для пустелі. Отримали нові теплі камуфляжні бушлати з м’яким вовняним коміром та нові ялові чоботи з короткими халявами. Армійські бушлати та кирзаки залишили на складі. Нам показали вільні ліжка і ми зайняли кому що дісталося. Потім нас розселять по відділеннях. Так сказав черговий по заставі. До вечері ми пришивали погони та петлиці до нової форми. Потім о 20 годині всіх прикордонників пошикували і начальник застави провів бойовий розрахунок. Він коротко розповів про обстановку на кордоні та довів кожному прикордоннику графік несення служби на наступну добу.
У молодого поповнення завтра вихідний день. Після сніданку я розподілю вас по відділеннях, ви отримаєте зброю. А далі приводите себе та свою форму в нормальний вигляд. Оце що на вас одягнене обов’язково випрати, - майор
Піддубний брезгливо поморщився і продовжив. Ну і звичайно пишете до дому листи.
Відпочиваєте. Запитання є? Немає. Розійдись.
Вечірня прогулянка, яку проводили ще декілька разів, а потім зовсім про неї забули, це єдине, що нагадало в цей день про учебку. Ми промарширували декілька кругів по вкрай тісній, мало придатній для таких заходів території застави, співаючи пісню, яку співала моя 8 УПЗ:
« Как будто ветры с гор.
Трубят солдату сбор.
Дорога от порога далека.
И уронив платок, чтоб не видал никто. Слезу смахнула девичья рука.
Не плачь девчонка пройдут дожди.
Солдат вернётся ты только жди.
Пускай далёко твой верный друг.
Любовь на свете сильней разлук».
Відбій проходив також спокійно без ніяких «45 секунд». Тепло казарми і низка пережитих подій миттєво навіяли здоровий, міцний сон. Але так як я сплю дуже чутко то в ночі почув дивну розмову. До казарми зайшов прикордонник, який щойно повернувся з наряду. Він розбудив одного з «дідів» і тихо промовив: «Дикого спіймали. Пішли хмирять». Суть їхньої розмови мені була не зрозуміла і вранці я розповів про це одному з своїх нових товаришів, Володі Кудряшову. Ми стали висувати свої версії тої дивної розмови. «Дикого спіймали» – це мабуть затримали афганця з якогось відсталого ворожого нам плем’я, а «хмирять» – це допитувати, вирішили ми. Наші здогади додали не аби яку порцію романтики та загадковості в нашій новій військовій службі. Залишилось запитання. Де допитують затриманих афганців і куди їх потім дівають. Згодом це питання стало не актуальним, коли ми дізналися, що «дикий» - це дикобраз, а «хмирять» - це їсти щось смачненьке потайки від начальства.
Наступного дня, після сніданку, нас вишикували в коридорі для розподілення по відділеннях, та закріплення за нами бойової зброї. Майор Піддубний, стоячи перед шеренгою з журналом в руках, звернувся до нас з запитанням:
Хто бажає стати заставським кухарем?
Я, - відразу з кінця шеренги, так швидко вискочив щупленький солдатик з бородавкою на підборідді, ніби все своє свідоме життя чекав цього запитання.
Прізвище? - кинув в його бік, як мені здалося зневажливий погляд майор.
Рядовий Педенко, - браво, ніби солдат Швейк що сили вигукнув найнижчий з поміж нас юнак.
І що, ти дійсно вмієш смачно готувати?
Товаришу майор, – благально з тремтінням в голосі промовив Педенко. – Я навчуся… Я буду старатися… Я не підведу… Ви не пошкодуєте… Якщо я не ходитиму на кордон то швидко навчуся.
Що ти роз-я-кався солдат! – роздратовано промовив Піддубний. – То що більше бажаючих немає?
Всі мовчали. Він зробив якусь помітку в журналі і почав називати прізвища новобранців. Після однозначної відповіді: «Я», - уточнював у новобранця по якій той спеціальності проходив навчання в учбовому пункті, потім називав відділення і номер автомата. Новобранець ставив підпис у журналі і отримував від чергового по заставі свій автомат. Під кінець черга підійшла до мене. З моїм прізвищем, що починалось на букву «Ч» я завжди був в кінці списку.
Рядовий Черненко! - звернувся начальник застави.
Я!
Хто по спеціальності?
Тракторист, - випалив я. Так як язик не повертався назвати себе а ні інженером, а ні сапером. Тим більше інженером-сапером, тому що ніякому саперному ремеслу нас на учебці майже не вчили.
Ну і нахрена мені тракторист? - з здивуванням промовив Задубінний.
У мене є посвідчення водія категорії «АВС», промовив я.
У армії щоб працювати водієм потрібно пройти 500 кілометровий марш, - нагадав начальник. Та й водіїв у мене більше ніж потрібно. Будеш «собачником».
Мене ніби струмом пронизало. І в одну мить аж піт виступив на чолі. Брат же застерігав, щоб ні в якому разі не йшов у «собачники», як би це романтично не виглядало: «З тим собакою в тебе взагалі не буде вільного часу. Всі відпочивають, а тобі собаку навчати, годувати, прибирати після неї. Ночами не будеш спати, тому, що в тривожну групу завжди з собакою ставлять. А якщо собака слід не візьме, або втратить - тобі ж відповідати прийдеться». І я набравши повні груди повітря залпом випалив:
Не можу бути «собачником», товаришу майор.
Що значить не можу? – витріщився на мене начальник. - В армії, синок, не має не хочу, не вмію, не буду чи не можу. Не вмієш – научим, не хочеш – заставим.
Я собак боюся, - вигукнув я.
Нічого страшного привикнеш.
Товаришу майор я їх дуже боюся. Оце було йду по вулиці з дівчиною і як тільки побачу навіть саму маленьку шавку, так відразу вискакую дівчині аж на плечі, - відбріхувався я.
Всі зайшлися реготом, відчуваючи себе сміливцями в порівнянні зі мною. А я подумав «смійтеся, смійтеся якось переживу. Тільки б не стать «собачником». Взагалі посада правильно називалася «вожатий служби собак». Та ця назва була довгою, то її ніколи в розмові не використовували. Коли регіт припинився, один солдат з нашого молодого поповнення, ніби в школі, підняв вгору праву ручку і затрусив нею.
Товаришу майор, товаришу майор, – закартавив він, – дозвольте мені стати «собачником». Майор пильно окинув несподіваного добровольця і коротко запитав:
Прізвище?
Рядовий Баранов, - радісно прокартавив доброволець, ще не усвідомлюючи всіх наслідків свого ентузіазму.
Ладно, – погодився Піддубний, – приймеш собачку на прізвище Пірат. А ти, - це вже до мене,- замість Баранова підеш стрілком у друге відділення. Командир відділення сержант Полєжаєв. Все зрозумів? Ромео на дівочих плечах.
Так точно, – з полегшенням промовив я під новий приступ сміху моїх товаришів.
Я поставив підпис у журналі і мені видали коротенького автомата АКСУ, який призначався для «собачника». Мабуть наша доля була визначена раніше, а це розподілення, проста формальність, до якої потрапила непередбачена несподіванка. Деякий час я ходив на службу з АКСУ, поки «діди» не почали серйозно обурюватись таким нахабством з боку молодого салаги. І тоді нам з Барановим офіційно обміняли автомати. Баранов же на заставі затримався не довго. А причиною того став службовий пес Пірат, який з перших днів не злюбив його. Та й взагалі не признавав в Баранові свого хазяїна. Пірат не хотів виконувати команди вожатого, а той постійно кричав, і навіть бив собаку. Баранов з Піратом ніс службу переважно вночі: на посту біля центральних воріт, що виходили на кордон, або в тривожній групі. В ночі на службі, нам молодим солдатам, дуже хотілося спати і ми часто «клювали носами». Тоді «старики» штурхали нас, доволі таки боляче, під ребра і говорили: «Не спати»! Баранов у відповідь лупцював свого собаку і казав: «Я не сплю. Це Пірат. Пірат не спати». Крапку у їхній спільній службі поставив один випадок. Пірат ніяк не хотів залізти в кузов вантажівки і Баранов носаками його туди заганяв, а потім коли вони повернулись назад з кордону, Пірат ніби ужалений вистрибнув з кузова, потягнув за поводок, який був намотаний на руку Баранова. І той вивалився через борт мордою в асфальт. Усе це бачив начальник з ганку застави. Пірат залишився, а Баранова вранці відправили до прикордонного загону звідки він до нас уже не повернувся.
Після отримання та чистки зброї ми зайняли ліжка відповідно до своїх відділень. І вже наступного дня з ранку «шуршали», як і належить молодим солдатам. Мили підлогу, застеляли ліжка в казармі, замітали подвіря. Потім нас повезли на лівий фланг знайомити з кордоном.
Ступити на самі крайні метри своєї Батьківщини, а потім охороняти її спокій. Все це так романтично і тривожно, аж мурашки бігали по спині. Знайомив нас з лівим флангом прапорщик Ведмеденко.
Ми переїхали вбрід річку Мургаб кілометрів за 5 від застави. Поряд з бродом, з правої сторони, річка робила декілька крутих поворотів і текла по під самісінькими високими вертикальними скелями, з яких велетенські з лисими головами грифи зістрибували з своїх гнізд, для того щоб потім розправивши крила та спіймавши потрібний потік повітря, піднятися в вись для пошуку їжі. За бродом дорога відразу піднімалася в сопки і далі петляла поміж цих велетенських гір з піску аж до високого паркану з колючого дроту, що називався «система С100». По ньому імпульсами проходив струм дуже малої напруги. Та варто було доторкнутися двом «ниткам» дроту одна до одної, чи перерватися «нитці», як сигнал відразу надходив на заставу до чергового зв’язківця і той бачив на якій ділянці можливе порушення кордону.
Ми під’їхали до системи. Ведмеденко вставив штекер телефонної трубки у замасковане гніздо біля воріт і доповів на заставу: «Прапорщик Ведмеденко. Проходжу «Солоні ворота». Після того роз’єднав електричний штекер, що поєднував дві половинки воріт та відімкнув замок. Автомобіль заїхав за систему і прапорщик замкнув ворота та вставивши на місце штекер, сказав: «Кордон на замку. Он поряд струмок він дуже солоний. Тому ці ворота звуться "Солоними". Влітку він повністю пересихає. А тепер хлопці дивіться в усі сторони, скільки око бачить, дуже уважно. Ми на кордоні. Якщо побачите щось підозріле відразу доповідайте мені. Від цього залежить наше життя». І ми поїхали по накатаних автомобілями двох коліях. З права від нас тягнулась контрольно - слідова полоса (КСП). Зліва на віддалі від трьох до декількох десятків метрів - система С100. Дорога петляла поміж сопками то піднімаючись вгору, то спускаючись вниз. Всі мовчали та крутили головами на триста шістдесят градусів. Було страшно. За кожним поворотом, за кожною складкою місцевості нам ввижалися страшні бородаті душмани, готові в одну мить напасти на нас та перерізати наші горлянки. Ми поглядали на спокійні меланхолічні фізіономії двох
«стариків», що їхали разом з нами і трохи заспокоювались. Та згодом тривога брала верх. Видершись на один з крутих підйомів автомобіль зупинився. «Це стик нашої 10-ї застави з 11-ю», сказав прапорщик, виглянувши у вікно автомобіля. На стику автомобіль розвернувся і попрямував назад. Проминувши «Солоні ворота», ми проїхали ще кілометрів три не менше і опинилися на вершині, яку називали «Сапуном». Звідти було добре видно брід, що ми недавно переїжджали, та гнізда грифів. Далеко внизу текла річка Мургаб, через яку був перекинутий підвісний пішохідний міст. Ми спішилися і в супроводі двох «стариків», по вузенькій стежині, яка в декількох місцях проходила над самісіньким глибоким обривом, почали спускатися до підвісного мосту. Автомобіль з прапорщиком поїхав назад до «Солоних воріт», щоб через брід повернутися на заставу. Ми ж перебравшись через підвісний міст, який розгойдувався так, що при найменшому необережному русі, можна було впасти в річку. По рівнині, мимо прожекторного посту попрямували до «Центральних воріт», які виходили до застави.
Наступного дня бойовий розрахунок о восьмій годині вечора проводив ст. сержант Гуцулянко, що нас неабияк здивувало. Ми знали, що бойовий розрахунок повинен проводити відповідальний офіцер або начальник застави. В цей період на заставі з начальства знаходились тільки майор Піддубний і прапорщик Ведмеденко. Прапорщик був відповідальним по заставі і поїхав на кордон старшим тривожної групи, а начальник…
Начальника ми побачили пізніше. Він приплентався на заставу, як говорять в народі, «в доску п’яним». Наказав шикуватися на вулиці всім хто був вільний від служби і хитаючись почав нести всяку нісенітницю на тему, як потрібно любить Батьківщину і яка вона велична та могутня. Під кінець Піддубний сказав: «Радянська влада навчила цих смердючих туркмен сцяти стоячи і не піде звідси поки не научить навстоячки срати. І я тут головний представник Радянської влади. А ви, - це вже він звертався до нас, - якщо не будете мене слухатись, то я вас всіх перестріляю на хрен». Після цього Піддубний витяг з кобури пістолет і два рази вистрілив нам під ноги. Одна з куль вдарившись об бетон рикошетом просвистіла між мною і моїм сусідом зліва, черкнувши його по вусі, так що на погон закапала кров. На постріли прибігла дружина начальника застави. Забрала у нього пістолет, а потім стидаючи та штовхаючи в спину спробувала спровадити додому. Та начальника на той час так розвезло, що він уже самостійно пересуватися не міг. Тоді Гуцулянко, що був черговим по заставі і також прибіг на постріли, разом з Оленою Григорівною підхопили Піддубного попід руки та потягли за ріг застави. На ходу Гуцулянко подав команду «розійтись» та ми так і залишилися ще довго стояти на місці, не в змозі второпати, що це було і куди ми потрапили. Начальник застави іноді дозволяв собі
«закласти лишнього за комір». Він часто говорив: «Хто не пив «чемен» – той не джентльмен». («Чемен» – це дешеве вино, що продавалося в тих краях). Пізніше ми усвідомили, що начальнику, коли він в такому стані краще на очі не потрапляти і ховалися як таргани по всіх закутках. А майор Піддубний пізніше, після своєї літньої відпустки перестав зловживати спиртним і на заставі його п’яним більше ніхто не бачив.
Наступного дня ми знайомилися з правим флангом. Проїхавши «Центральні ворота», автомобіль звернув на право і поїхав поміж КСП і системою С100 по рівній долині річки Мургаб до стику 10-ї застави з 9-ю. Старшим групи був майор Піддубний. Ми їхали мовчки. Ніхто не наважувався ні жартувати, ні розмовляти при начальникові після вчорашнього вечора. Правий фланг за протяжністю був такий як і лівий 12,5 кілометрів. На ньому були змонтовані три спостережні вишки. Перша вишка знаходилася на посту спостереження під назвою «Аманово». На другій вишці службу не несли і ніхто на неї не піднімався. Третя вишка – це пост спостереження «Акібай». Весь правий фланг був густо порослий високим очеретом, окрім постів спостереження, де були поля колгоспу «Кірова», на яких туркмени вирощували бавовну. На цих постах знаходилися пропускні ворота, що називалися відповідно «Аманово» і «Акібай».
В ночі нас чекав черговий сюрприз від Піддубного. Ближче до півночі все молоде поповнення було підняте по тривозі. Нам видали автомати і тривожні підсумки з чотирма магазинами по 25 патронів в кожному. Після того як ми примкнули магазини до автоматів, начальник застави, з густим горілчаним перегаром, нічого не пояснюючи, повів нас на кордон через «Центральні ворота». Ми перейшли КСП і попрямували в сторону Афганістану. Стояла така темна ніч, «хоч око виколи». Ми взагалі не орієнтувалися на місцевості, а тим більше в тому густому високому очереті. Тому щоб не загубитися, постійно протягували руку та нащупували товариша, що йшов попереду. Ішли доволі довго, як нам здалося - цілу вічність. На кінець очерет закінчився і ми перейшли через накатану автомобільну колію і зупинилися на невеликій галявині до якої півколом підступав очерет та невисокі кущі. Піддубний пошепки наказав нам розміститися вздовж галявини на відстані трьох метрів один від одного і тихенько повзти в очерет. По його сигналу, крякання качки, створити шум очеретом. І ні в якому разі не стріляти. Мені випало повзти поряд з дорогою, яку щойно перейшли. Проповзши метрів сорок, закрякала качка. Та щойно ми почали шарудіти очеретом, як натужно запрацював автомобільний двигун і в одну мить спалахнув потужний прожектор. Там куди потрапляв його промінь ставало світло ніби в самий сонячний день. Зовсім поряд, перекрикуючи ревіння двигуна, викрикнули: «Стій пропуск». Окрик повторили ще декілька разів, одночасно прощупуючи прожектором місцевість. Коли промінь прожектора потрапив на мене, було таке враження ніби на мені спалахнув одяг. Я вткнувся лицем в землю. Однією рукою підняв свій автомат і відкинув від себе. А там уже пересмикували затвори і кричали: «Стій стрілять буду». І відразу після оклику пролунали три автоматні черги, що злилися в одну.
Я вас настріляю. Мать вашу. вилаявся
Піддубний.
Товаришу майор, це ви? – з радісною надією прозвусали голоси, звідки щойно лунали постріли.
Ви що там геть охреніли, гімнюки. А про попереджувальний постріл вгору забули? – люто лаючись підходив до наряду Піддубний.
Ми ж пропуск питали, питали. Ніхто не відповідає. Думали душмани, - оправдовувались на прожекторному посту.
Я з вами на заставі розберусь, – пригрозив начальник. А потім до нас. – Піднімайтесь вояки. Витрушуйте своє добро з штанів і шикуйтесь.
До цих його слів я так і лежав непорушно втиснувшись в землю, навіть не намагаючись скинути з себе очерет, збитий кулями. Від цих подій в голові крутилося два запитання. Куди я потрапив? І які ж оті справжні ягідки?
Після знайомства з лівим та правим флангами нашої 10 прикордонної застави нас, молодих солдат, почали ставити в наряди. Одночасно з початком несення служби «діди» взялися за наше
«виховання». Нас піднімали в ночі з дурацькими вигуками «дембель в небезпеці» і ми повинні вставати на повний зріст з піднятими вгору руками, ніби тримаючи чи то небо чи стелю спального приміщення. Коли в наряді хтось з молодих чимось завинив, тоді також всіх піднімали і змушували відтискатись, присідати, повзати під ліжками. Іноді у спальному приміщенні на вільне ліжко непомітно лягав Піддубний. І тоді уже «діди», які зважувалися на подібне, повзали, присідали і відтискалися. Щоправда таке траплялося рідко, тому, що черговий по заставі, завжди намагався попередить «своїх» про начальника. Переважна більшість «дідів» були нормальними хлопцями, за винятком кількох дебілів, таких як Рубан, Дубина, Шаріков. Тому вся ота дурість швидко всім набридла і дідівщина в спальному приміщенні через місяць можна сказати припинилась. Звичайно всю чорну роботу робили «молоді». Пояси хоч і не так як на учебці, але були затягнуті. На відносини між «молодими» і «стариками» впливало і те, що ми всі постійно ходили на службу з бойовою зброєю. І не відомо що кому може прийти в голову. Та цього періоду вистачило, щоб визначитися з тим хто є хто. Серед нас, молодих, були порядні, надійні хлопці з твердим характером, на яких можна покластися як на самого себе. І їх з часом стали поважати як свій призов, так і «діди». Виявилися сраколизи, нікчеми, на яких потім всю їхню службу їздили всі кому не лінь. Серед другої категорії виділялась невелика вкрай мерзенна групка підлих, брехливих пристосуванців боягузів – «стукачів», яких не любили ні солдати, ні офіцери. Незважаючи на всю низість подібного явища, начальство не гребувало їхніми послугами та з великим задоволенням користувалося отриманою інформацією.
Через деякий час з відпустки повернувся заступник начальника застави по бойовій підготовці, одесит, старший лейтенант Мішкуров Ігор Миколайович. Все що потайки відбувалося на заставі офіцери і прапорщик знали до найменших дрібниць. Стало зрозуміло, що без сторонньої допомоги тут не обійшлося. І «діди» почали вираховувати – хто «стучить».
Перші кілька днів своєї служби я їздив в дозор. Ми провіряли КСП, яке було так спресоване, що на ньому можна було танцювати гопака, не залишаючи жодних слідів. А потім мене поставили вартовим по заставі. Моїм обов’язком було спостерігати з оглядової вишки за всіма підступами до застави, та всім що відбувається навкруги, куди сягає погляд озброєний біноклем. І про все підозріле почуте чи побачене доповідати черговому зв’язківцю. Я вперше піднявся на вишку. Вона являла собою квадратну конусоподібну конструкцію, змонтовану з металевого кутника висотою в 40 метрів. В середині конструкції знаходились сходи з перилами, що виходили на чотири перехідні площадки. На верху конструкції розміщувалась квадратна будка з вікнами та дверима. Двері виходили на вузький балкон по всьому периметру будки. Підлога будки разом з балконом була дерев’яною. Вхід в будку розташовувався в центрі підлоги через відкидну ляду.
Згодом, з району Афганської фортеці «Меручак» почали доноситись дивні звуки, походження яких я розцінив по своєму, не вбачаючи в них нічого підозрілого, про що потрібно доповідати на заставу.
Звуки не припинялися і лунали з різною амплітудою. Хвилин через 10 на подвір’ї з'явився начальник застави, за ним вибігли п’ять озброєних солдат.
Начальник підняв вгору голову і прокричав:
Вартовий! Ти що там заснув?
Ні не сплю товаришу майор, - перелякано обізвався я.
Що чуєш? Чому нічого не доповідаєш на заставу?
Чую, он там, - я показав рукою в напрямку
Афганістану, - розвантажують дошки.
Які дошки? Це стріляють. Там бій йде! – прокричав начальник, сідаючи в під’їжджаючий до нього ГАЗ-66.
Черговий по заставі, помахавши в мій бік кулаком, відкрив ворота і автомобіль з тривожною групою помчав в напрямку «Аманово».
Постріли лунали до сумерків. А причиною їх стало призначення нового начальника фортеці, який належав до племені «Дурані», на відміну від місцевого населення. Тоді «мирні пуштуни» витягли з схованок зброю і напали на «сарбосів», які закрилися в фортеці «Меручак» і відстрілювались з чого могли і як могли. А коли стало темніти «мирні пуштуни» розійшлися по домівках, в надії наступного дня завершити свою «благородну» справу. Відчуваючи, що ще один день сарбосам облогу не утримати, і всім їм прийде страшний безславний кінець, захисники фортеці вибралися на зовні, перерізали малочисельну охорону, залишену пуштунами і кинулися через річку Мургаб на нашу територію. Та відразу потрапили в руки тривожної групи, яка просиділа в засідці з обіду, нічим себе не виказуючи. «Сарбосів» роззброїли і під конвоєм відправили на другу комендатуру, якій підпорядковувалася наша застава. А там сімох афганських солдат разом з їхнім новим начальником після допиту відправили в Афганську провінцію Беломургаб.
Начальник декілька днів при зустрічі дразнив мене, називаючи будівельником. А одного разу, запримітивши на подвір’ї покликав до себе. На заставі не прийнято було «козиряти» (віддавати честь) в тих випадках які не стосувалися виконання службових обов’язків. Тому підійшовши до майора я по простому промовив:
Доброго дня. Слухаю вас.
Так земляк! – промовив майор. Він часто називав мене земляком, створюючи деякі незручності перед товаришами по службі. – Ти свиней бачив?
Ти ж в селі виріс?
Не тільки бачив. Ми тримали весь час свиней.
Тоді скажи, що зробить щоб вони не рились. А то скоро сарай рознесуть. Не знаю вже що з ними робить.
Так це елементарно, – задер я до гори свого носа. – Потрібно їм в п’ятаки встромить кусок дроту і закрутить.
А ти зможеш це зробити? – запитав Піддубний.
Якщо поросята великі потрібен помічник. А коли маленькі то і сам справлюсь.
Ходім я тобі покажу, – начальник повів мене до сарайчика, який знаходився відразу за дувалом. Це були його власні поросята, а були ще в іншому місці з десяток заставських, яких ми годували недоїдками з їдальні та харчами, що залишалися після собак і коней. На заставі також тримали кроликів у глибокій ямі, і їх кількість ніхто не знав. Догляд за господарством входив в обов’язки робочого по кухні.
Ну що справишся? запитав Піддубний, показуючи на двох підсвинків кілограмів по 30.
Звичайно справлюсь, – відповів я.
Тоді вперед.
Зробивши з двох шпильок два рівних м’яких дротики з загостреними кінцями, я з повним розумінням своєї справи, забрався в загороду до поросят. Підсвинки виявилися аж занадто прудкими та жвавими. І те що стало відбуватися в загороді нагадувало фрагмент з кінокомедії «За сірниками». Вони виривалися, тікали, верещали на всю горлянку, так що закладало вуха. На кінець за п’ятим чи шостим разом мені вдалося спіймати одного з підсвинків. Я затиснув його ногами, проштрикнув п’ятачок, там де він виступав над носом і скрутив два кінці дротику. На той час я вже мав вигляд не радянського прикордонника, яких часто показували по телебаченню, а рідного брата цих двох поросят. Якусь хвилину перепочивши взявся за друге. Воно виявилося жвавішим першого. І в ту мить коли я затиснув між ногами кабанчика, збираючись проштрикнути його п’ятачок дротиком, в сараї з’явилась здоровенна постать прапорщика Ведмеденка. Він окинув поглядом картину, що перед ним відкрилася. Миттєво оцінюючи обстановку. Очі його округлилися. І можна було тільки здогадуватися про що промайнула його думка. Та в прапорщиків язик швидший за думку. І він проревів:
Ти що пі … рас робиш? Негайно відпусти порося.
Будучи далеким від будь якого збочення і вважаючи все те за вигадки, я з сільською простакуватістю заявив:
Не можу товаришу прапорщик, я його ледве спіймав.
Негайно відпусти свиню. Інакше я тебе вб’ю.
Товаришу прапорщик, мені начальник наказав. Поросятко звичайно не стало слухати до кінця наш діалог і скориставшись ситуацією вирвалось та побігло в інший кінець загороди до свого товариша.
А прапорщик продовжуючи обурюватись, з презирством вигукнув:
Ану йди сюди. Ти що геть охринів. Я бачив чим ти тут займався. І що, це тобі таке, начальник наказав?
Так, наказав, – показав я прапорщику дротик, що міцно тримав у руці, – я їм ось в п’ятачки встромляю, щоб не рилися. Он подивіться.
Одному уже закрутив.
Прапорщик втупився в рило першого поросяти. Потім витер рукавом піт з чола і полегшено видихнув.
Хух! А то я вже грішним ділом подумав… – а згодом додав. – То як же вони їсти будуть. Вони ж подохнуть.
Не подохнуть. Провірено. Зате рить перестануть, – гордо заявив я.
З вами тут з глузду зійдеш.
Ведмеденко розвернувся і пішов геть.
Після того випадку прапорщик Ведмеденко, коли складав «бойовий розрахунок», а він його складав доволі часто, обов’язково ставив мене робочим по кухні. І місяць поспіль що найменше два рази на тиждень я ходив у цей ненависний мені наряд. Не оминаючи жодної нагоди Ведмеденко говорив: «Ти, хохол, тільки й вмієш, що шпильки в ніс поросятам засовувати». На кухні стажувався Валера Педенко. Той, що просився в кухарі. І коли я заступав в наряд робочим по кухні, він постійно нив та скиглив, як йому важко дається служба. Жалівся, що у нього не має друзів і його ніхто не розуміє: «…а тут ще «діди» знущаються, що сил немає терпіти». Я спочатку намагався підтримати його, якось розрадити. Та врешті решт мені його ниття набридло, адже й самому було непереливки. І я, щоб не ображати хлопця, коли не було можливості кудись від нього подітися, став не переймаючись, з байдужістю вислуховувати всі його нарікання.
Невдовзі після нашого прибуття на заставу в пустелі весна повністю вступила в свої права. Весна в пустелі – це щось надзвичайне, що не може не зачарувати своєю красою. В другій половині лютого місяця пустеля пробуджується від зими і поступово перетворюється на суцільний зелений килим. Спочатку з’являються перші поодинокі квіти. Їх називають пролісками, хоча з нашими пролісками вони не мають нічого спільного крім назви. Це груба з товстим стеблом квітка, з ледь вловимим запахом. Потім починають проростати тюльпани, а коли вони цвітуть сопки з зелених перетворюються на червоні. Через короткий проміжок часу після цвітіння тюльпанів сопки знову стають червоними. На цей раз від диких маків. Потім закінчується сезон дощів. Настає спека. Все вигорає, перетворюючи пустелю на розпечене жовте пекло. Разом з рослинами в пустелі пробуджується і тваринний світ. На полювання виходять вухаті їжачки, з своїх нірок вилазять черепахи та варани. По пустелі починають повзати змії, такі як: кобра, гюрза, стрілка, великі вужі, полози і багато інших. На пагорбках на задніх лапках стають до варти ховрахи. З’являються “зямзямчики” та хамелеони, а також отруйні павуки фаланги і скорпіони. Тваринний і рослинний світ пустелі дуже цікавий і різноманітний. Та заставу більш за все цікавили тюльпани і черепахи. Тюльпани цікавили офіцерів. Для них, наряди з лівого флангу, корзинами тягали квіти, волочачи від втоми ноги. Кожного ранку тюльпани відправляли в прикордонний загін. А там їх дарували жінкам та, як говорили, переправляли до Москви, де вони на кінець лютого – початок березня, розходились на ура.
Черепахи цікавили «дідів». З їх панцирів робили «дембельські» сувеніри у вигляді попільничок. Підбиралася з красивими контурами панцира черепаха. Панцир акуратно розпилювали на верхню і нижню половинки, вишкрібали, висушували, покривали лаком. Потім приєднували дві половинки так, щоб внутрішні частини панцира були на зовні. Таким чином перевернутий низ черепахи виконував роль підставки. А перевернутий верх, приєднаний до низу, слугував за саму попільничку. Всю цю роботу в минулому році будучи «салабонами» виконували наші «грізні «діди». А тепер вони перекладали цю справу на плечі молодого поповнення. Тюльпани носили всі молоді солдати. Це так би мовити «прохання» начальства. А от черепахами і їм подібними речами займалися ті хто не зміг від них відвертітися, слабодухі та «сраколизи» з якими на той час уже було більш менш усе зрозуміло. Як і всіх, мене також хотів змусити потрошити черепаху один «старик» на прізвище Варений. Він підійшов до мене і в наказній формі сказав: «За заставою є яма. Ти знаєш де. Пацани з лівого флангу принесли черепаху. Візьми розріж її вичисти і принеси мені панцир. Тільки дивись щоб начальство не спіймало».
Мені було жалко бідних не винних черепах. І я ще раніше вирішив, що цього не робитиму ні для себе ні для когось. Та на прямий конфлікт з «дідами» йти було небезпечно. Незважаючи на те, що мій призив значно чисельніший і переважно хлопці були фізично сильніші за «дідів», нам бракувало згуртованості та й серед нас було багато
«жополизів». Тому я зробивши вкрай незадоволений вираз обличчя, мовчки пішов до ями, по дорозі прихопивши невеликого камінця. Я спустився в яму. Взяв у руки черепаху, що там знаходилася, і промовивши до неї: «Будеш не такою красивою, про те живою», - камінцем пооббивав краї її панцира. Потім знайшов Ваеного і повідомив йому, що черепаха не годиться на попільницю: «Мабуть коли вкидали її в яму, об бетон пошкодили панцир».
З приходом жари в тих краях виникає необхідність в поливі всього, що росте на землі. Мені показали як працює поливна арична система і в мої обов’язки ввійшов полив нашого городу, на якому ми вирощували для власних потреб картоплю, помідори, баклажани, болгарський перець, моркву та інші овочі. Наряди на кордон, що чергувалися з нарядами на кухню та город не залишали взагалі вільного часу. Невдовзі я відчув що відношення моїх товаришів по службі, як мого призову, так і «дідів», до мене різко погіршилося. Хлопці з якими я встиг потоваришувати стали сторонитися мене. Розмову зі мною не підтримували. Коли щось відповідали то однозначно і відразу відходили. «Старики» особливо сержанти і старші наряду при найменшій нагоді ставили мене в рамки вимог військового статуту. В нарядах мені діставалися самі важкі та незручні завдання іноді навмисно придумані. І лише єдиною людиною, яка не відвернулась і підтримувала мене був Педенко Валера. Він щиро та переконливо співчував, так, як це може зробити лише справжній, вірний товариш. За виконанням своїх обов’язків я не помітив коли відбулися переміни в стосунках з товаришами. Настрою не було ніякого. На душі лежав тяжкий камінь та шкребли кішки. Я не знав що робити тому що не розумів в чому причина. Можливо вона в моїй роботі на городі, можливо в робочому по кухні, можливо ще не відомо в чому.
Дні тяглися довго як вічність. Проте ситуація докорінно змінилася після одного випадку. Мене призначили в наряд «вартовий кордону», на дальній пост спостереження «Акібай», разом з Бондарем Віталіком. Старшим наряду у нас був старший сержант Гуцулянко. Ми пропустили за «систему» бригаду туркменок, які вирощували бавовну на полях поблизу річки Мургаб, попередньо перевіривши та забравши їхні паспорти. По місцевих законах незаміжнім дівчатам заборонялося показувати своє лице і розмовляти з незнайомцями. Тому у них лиця були повністю закритими, окрім невеликої шпарини для очей. Дівчат ми пропускали поштучно, відповідно до кількості паспортів, які нам приносив їхній бригадир. Вже на вишці роздивлялися їхні світлини в паспортах. Серед них були доволі гарненькі дівчатка, а були й такі, що в повній мірі виправдовували закон з закритим лицем. З Віталіком ми розділили сектори спостереження, та відразу взялися за виконання своїх службових обов’язків. А Гуцулянко залишився внизу. Згодом він переговорив з молодим туркменом і той мотоциклом поїхав в село, Колгосп Кірова, та швидко повернувся і передав невеликий пакунок. Гуцулянко піднявся на вишку. і якийсь час просидів в середині будки а потім покликав мене:
Черненко, зайди сюди.
Я зайшов до будки і очам своїм не повірив. На підлозі сидів наш старший наряду. Перед ним стояла пляшка горілки а на газеті лежали чуреки (плоский, прісний, місцевий хліб), шматок вареної баранини, цукерки та печиво. До речі цукерками, печивом, чуреками та чаєм нас дуже часто пригощали туркмени, що працювали за системою.
Заходь, сідай, - звернувся до мене Гуцулянко. І коли я не сміло примостився запитав, – вип’єш зі мною?
Мені по строку служби не дозволено, – відповів я.
Не бійся. Зі мною можна.
Ну тільки не багато бо я швидко сп’янію. Я в армії ще й не нюхав.
Бондар! – звернувся Гуцулянко до Віталія, який залишився на балконі будки. – Посилити пильність. Несеш службу за всіх.
Після третього частування, Гуцулянко уважно подивився на мене і запитав:
А ти знаєш чому я з тобою п’ю?
Ні не знаю, – знизав я плечами. – Мабуть тому що більше ні з ким.
Не зна-а-аєш? А ти хоч знаєш що тебе на заставі вважають «стукачом»? – і зробивши паузу, що здалася мені вічністю, додав. – А я так не вважаю. Я до тебе давно придивляюся і мені здається що ти нормальний хлопець.
В одну мить весь хміль вилетів з моєї голови. По спині побігли мурашки а на голові заворушилося обстрижене волосся. Чого – чого, а такого я не чекав. І я язиком, що вже починав заплітатися став говорити про те, що я дійсно останнім часом багато спілкувався з дружиною начальника застави Оленою Григорівною, яка вчила мене як вирощувати овочі в цих умовах, та як проводити полив городу аричним методом. Та вона ніколи не запитувала про те що діється на заставі. А самому щось говорити, мені навіть в і голову не могло прийти. Хіба може дорослий чоловік, та ще й прикордонник, на щось жалітися сторонній жінці? Та наступні слова
Гуцулянка взагалі відібрали в мене мову:
Про те що ти «стучиш», твоїм «дідам» сказав Педенко.
Не довіряти Гуцулянку в мене не було ніяких підстав. Я дуже поважав і навіть заздрив його авторитету на заставі. Хотілося досягти такого ж успіху щоб самому як він провести бойовий розрахунок, так як він взяти снайперську гвинтівку і на всю ніч відправитись на полювання а потім визвати тривожну групу та привезти на заставу застреленого дикого кабана чи архара. До речі прізвисько у Гуцулянка було «Кабан».
І коли до мене повернулась здатність говорити я сказав.
Нехай ми тільки повернемось на заставу я з ним розберусь. Він пошкодує що на світ народився.
Не сьогодні, – заперечив Гуцулянко. – Ми випили. Так що сиди тихо, щоб начальство не спіймало. А завтра роби що хочеш. Тільки гарно подумай. Дивись щоб в «дисбат» не загримів.
Начальник спіймав нас відразу. Під час доповіді старшого наряду про несення служби, Богдан Васильович миттєво з високим професіоналізмом визначив мій з Гуцулянком стан. Він відпустив Бондара Віталіка а нас потягнув до себе в кабінет. І там ми отримали таку взбучку, що як казав потім Гуцулянко: «Краще б він мені в морду дав, чим так відчитувати». До мене Піддубний кричав, що салабони - алкоголіки йому на заставі не потрібні. І він відправить мене з застави до «чорта на кулічки». Гуцулянку погрожував, що на цьому його елітна служба закінчилася. А на дембиль він піде не в травні а в кінці серпня. На кінець добре накричавшись начальник сказав:
Я щось не можу зрозуміти. Як це воно, - він показав на мене, - ще пороху не нюхало, і ти уже майже відслужив. Як ви знюхались? Ідіть геть з перед моїх очей. Я з вами потім розберусь.
Наступного дня начальник застави навіть словом не обмовився про нашу з Гуцулянком п’янку. А в другій половині дня я заступив у наряд на пост спостереження «Аманово». Час тягнувся неймовірно довго. Я не міг дочекатися вечора, щоб поговорити з Педенком. Перший напад ненависті і жага помсти, підігріті спиртним уже минули. Та необхідно було вияснити ситуацію до кінця і розставити все на свої місця. В голові крутилося запитання як він міг так поступить і навіщо.
Перед відбоєм я зайшов на кухню і покликав Педенка:
Валера нам потрібно поговорить.
В мене зараз немає часу. Дуже багато роботи, – злякано і відвертаючи в бік очі промимрив
Педенко.
Добре я почекаю.
В мене дуже багато роботи. І я закінчу пізно, – намагався відтягнути неминуче мій співрозмовник.
Ну що ж. Коли закінчиш розбудиш мене. Тільки дивись не забудь, – попередив я його.
А про що ти хочеш говорить? – тремтячим від хвилювання голосом з останньою надією, як за рятівну соломинку намагався вхопитися
Педенко.
Побачиш. Не спіши поперед батька в пекло, – сказав я і пішов спати.
Я довго лежав, перебираючи в уяві всі можливі на мій погляд варіанти розмови з Педенком. Та в реальності, як завжди, відбувається зовсім не передбачений сценарій подій. Я майже засинав, коли до мене доторкнувся уже роздягнений Педенко.
Про що ти хотів зі мною говорить? – приреченим голосом запитав він.
Я швидко проте тихо спустився з другого поверху ліжка, і також запитав:
А ти чого роздягнувся? Одягайся. Ходімо на вулицю.
І тут Педенкові нерви не витримали. І він надірваним голосом майже пропищав.
Бий мене тут. Бий мене. Я винний перед тобою.
Тихо, – сказав я майже пошепки. – Розбудиш всіх. Ніхто тебе бити не збирається. Одягайся. Ходімо.
В спальному приміщенні стояла мертва тиша, яка свідчила про те, що ніхто не спить. Всіх цікавила кульмінація. І відповідь на запитання ”Хто «стукач»? Такий поворот подій мене повністю влаштовував та додавав мені впевненості і рішучості. Проте потрібно було поставити крапку в даній історії. І окрім мене її ніхто не міг поставити. Тому підштовхнувши Педенка в спину я сказав: «Ходімо». І повів його до стайні, попередньо перебравши в своїй уяві всі місця де мені ніхто не заважав би дізнатися істини. Стайня на мій погляд була ідеальним місцем. Та й тут сценарій подій повернув у зовсім інше, не передбачене мною русло. Ледь я закрив за собою двері, як побачив, що на мене витріщились чотири пари очей. При чому не кінських - а хлопців мого призову. Це було так несподівано, що я на мить остовпів. Не знаю що вони там робили. Можливо чаювали, а може виконували якусь забаганку «дідів». Ззовні почулися чиїсь кроки. І Педенко скориставшись ситуацією, миттєво кинувся до виходу. Він лише трошки встиг прохилити двері. Та я вчасно схопив його за шию. Потягнув назад і затиснув рукою рота. Потім пошепки промовив.
Тільки писни – уб’ю.
Повільно відвів руку, що затискала рот, стиснув долоню в кулак та сильно прижав кулак до Педенкового носа. А той немов самий відданий песик, намагаючись вислужитися перед господарем, почав торкатися пальцями свого погона і шепотіти.
Там начальство. Там начальство.
Хто. – Коротко запитав я.
Сержант Гуцулянко.
Не зважаючи на сильне нервове збудження і дрібне тремтіння всього тіла, мене став розбирати сміх, та я стримався. І коли кроки почали віддалятися, підвів Педенка ближче до хлопців і промовив:
Ну, Валера, а тепер розповідай. То хто тут у нас «стучить»?
Я.
А що ти казав "дідам"?
Що це ти.
Ах ти падло, – вигукнув Женька, який дивився на нас отетерілими очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. – Та тебе вбити, сука, мало. Дай я цьому педіку пару кулаків притулю до рила.
Дозвольте, хлопці, спочатку мені, з ним розібратись, а потім робіть що хочете, – сказав я.
І вже до Педенка. – То що робити будемо, падло?
Пробач мені, – пром’ямлив той.
А тим часом хлопці підступили до Педенка з усіх боків.
Не так, – сказав я, – на колінах проси, скотина. Педенко покірно став на обидва коліна і тремтячим голосом повторив.
Вася, пробач мені.
Я з усього маху відвісив йому такого ляпаса, що той завалився на бік. А потім сказав хлопцям:
Я краще піду. Бо ще трохи і ви мене від нього не відірвете. Я цього педика тут уб’ю.
Наступного ранку я заступив у наряд вартовим по заставі. З вишки чудово видно, що відбувається на території. Ось прийшов начальник застави. Він сердитий і зосереджений. Шикує на подвір'ї особовий склад застави. І мені щось підказує що це не до добра: «Невже Педенко встиг… Ні не може цього бути». Відганяю від себе неприємну думку і заходжу за будку. Звідти, виглядаючи як горобець з під стріхи, продовжую спостерігати. Начальник розмовляє голосно і мені добре чути кожне його слово.
Рядовий Кириченко, рядовий Лисенко, рядовий Шкатулочка, рядовий Баланюк вийти з строю. І ти, - він показує пальцем в напрямку спостережної вишки, - рядовий Черненко. Не ховайся. Виходь із за будки. Це тебе також стосується в першу чергу.
Я виходжу наперед будки. Опускаю донизу голову. А Піддубний починає розносити всіх в пух і прах.
Що це за нестатутні відносини? Як це мені розуміти? Ви що в дисбат захотіли? Навіщо ви били рядового Педенка? В мене ще такого призову не було. Ну нехай там «старики» "припахали" молодого. Я це звичайно не схвалюю, але ще якось можу зрозуміти. А тут "салаги" набили «салабона». Я завтра ж вас відправлю до прикордонного загону на гауптвахту, а там подам рапорт до військового трибуналу і загримите ви у п’ятьох в дисбат років так на шість. Будете знать як піднімати руку на солдата, що добросовісно виконує свій громадянський та військовий обов’язок. Ви в чотирьох марш чистити туалет. А ти, - начальник знову показав на мене пальцем, - спустишся з вишки я з тобою окремо розберусь. Не думайте що це вам так даром пройде.
Щойно я спустився з вишки, всіх вільних від служби, в тому числі й мене в повній бойовій готовності вишикували по тривозі. Нам видали «сухпайок» на три дні і довели до відома, що на «Фісташкові» заставі масовий перехід озброєних афганців на нашу територію. І ми негайно автомобілем вирушаємо в розташування 7-ї застави. Старший групи, старший лейтенант Анашкін.
Там на «Фісташкові» заставі ми перекрили ущелину, як одне з можливих місць відступу душман вглиб території Афганістану. З вечора зайняли та підготували вигідну позицію, розташувавшись зверху на сопках по шість бійців по обидва боки над ущелиною. Було виставлено по два вартових з кожного боку. Вартові мінялися через дві години. Ніч пройшла спокійно. А вже десь після сьомої години ранку вартові вдалині помітили рух в наш бік. Йшло близько тридцяти озброєних афганців. Ми по радіостанції доповіли про обстановку та попросили підмогу. Коли афганці підійшли до нас доволі таки близько, ми спробували зупинити їх окриками та попереджувальними пострілами в повітря. Вони відразу залягли за камінням та складками місцевості і відкрили по нас вогонь. Перестрілка продовжувалася хвилин п'ятнадцять двадцять, аж поки в повітрі не почувся шум бойових гелікоптерів. Тоді афганці перестали стріляти. Повитягували хустини і почали ними розмахувати, показуючи що вони здаються. Ми припинили вогонь, і афганці швидко склали зброю на купу, та відійшли від неї в сторону. Гелікоптери наблизившись до місця бою, зробили широкий круг, оцінюючи обстановку і зникли за сопками. Ми ж афганців тримали під прицілом аж поки не прибула конвойна команда.
По поверненні на заставу нас особисто зустрічав начальник. Він уже знав, що наша група затримала найчисельнішу банду душман під час цієї операції. Задубінний особисто тиснув кожному руку. Вітав всіх молодих з першим бойовим хрещенням. Та об’явив нам від імені керівництва прикордонного загону подяку.
На такі операції резерв застави, так називали вільних від служби, виїздив по декілька разів на місяць. На щастя на ділянці кордону, яку охороняли ми, такі операції не проводилися. Це беззаперечно була заслуга нашого начальника застави. Він завжди говорив: «Якщо місцевий афганець пасе овечок, чи збирає хмиз і пересік лінію кордону, але КСП не переходив, акуратно покажіть йому щоб він повертався назад. В такому випадку не намагайтесь його затримати. Мені не потрібне ваше геройство. Мені і вашим рідним ви потрібні живими. Я категорично забороняю вам бити афганців. Вони такого не прощають». На інших же заставах всіх афганців старанно ловили. При затриманні з пересердя добряче дубасили. Потім їх відправляли до прикордонного загону. І після допиту та встановлення особи, місцевих затриманих повертали назад в Афганістан. Тоді вони витягали з схованок зброю і мстили. Обстрілювали наряди, та ставили міни.
Після розборки з Педенком відношення на заставі до мене докорінно змінилося. Звичайно я виконував всю ту роботу, яку виконують молоді солдати – миття підлоги, прибирання в казармі та на території. Але мене більше ніхто з «стариків» не намагався змушувати виконувати якісь власні забаганки. Такі наприклад, як прання та ремонт одягу, виготовлення дембельських сувенірів чи ще там щось. Одного разу, правда, трапився такий випадок. Я йшов до туалету. На зустріч мені з боксу вийшов «дєд» Бандура Сашко. Ну вирішив він трошки по випендрюватись, показать свою силу. В той час поблизу нікого не було.
Ану йди сюди, – противним гнусавим голосом прогугнявив він. Взагалі Бандура був нормальним хлопцем і просто так не придирався.
Ти щось останнім часом борзо себе ведеш. Заявив він мені і став тужитись намагаючись нагнути мою голову донизу обома своїми руками. Я автоматично підхопив його попід руки. Щосили смикнув до верху, одночасно підбивши ноги своєю ногою. І в повітрі розвернув Бандуру. Сам ледь підсів і затримав його на коліні в позі вниз головою.
Нічого я не борзію, – відповів. – А от тебе можу ненароком, випадково впустить головою в асфальт. І підеш ти на свій дембель раніше і не так як усі.
Ану відпусти зараз же.
Відпустить чи упустить? перепитав я.
Побіжиш жалітись до своїх?
Відпусти. Нікуди я не побіжу, – миролюбиво і майже благально попросив Бандура. А коли я його поставив на ноги він додав:
Ну тебе нафіг. Зв’язуватись тут з тобою.
«Бєшений» якийсь.
А згодом авторитету мені додав ще один випадок. Ми їхали «УАЗиком» по правому флангу на
«Акібай». В автомобілі спереду знаходились водій та старший наряду. За ними сиділи троє, я посередині, і в багажному відсіку, «собачнику», ще двоє солдат. Водієм був Сергій Вербовий, солдат весняного призову, ще не переведений на другий рік служби. Таких називали «личинами». «Личини» мали на заставі такий само статус як і ми «салабони», не зважаючи на те, що прослужили за нас на півроку більше. На другому році служби «личин» перейменовували на «жуків», але «салабонів» вони не чіпали. Сергій Вербовий був абсолютно нікудишнім водієм. За місяць, що він працював на УАЗі, вже встиг два рази автомобілем впасти в оглядову яму, коли заїжджав у бокс. Причому відразу обома колесами. Переднім і заднім. Спочатку правою стороною а потім лівою.
Ми переїхали міст через широкий арик і дорога різко пішла в гору. В кінці підйому Вербовий не зміг увімкнути нижчу передачу і автомобіль спочатку зупинився а потім задом покотився донизу прямісінько через КСП з мосту в арик, з кожною секундою набираючи швидкість. Водій розгубився і нічого не робив, щоб уникнути падіння з доволі таки високого мосту, а лише тупо дивився вперед смикаючи важіль коробки передач. Я швидко оцінивши ситуацію, протиснувся між передніми сидіннями, вирвав у Вербового руль і почав плавно повертати автомобіль, щоб не перевернутись на такій вже доволі великій швидкості. Ми прокотилися в декількох метрах від краю мосту і зупинились на КСП. Хвилин декілька ніхто не поворухнувся здавалося що ніхто й не дихає. А потім здійнявся лемент. Всі сварили Вербового. Вербовий ніяково виправдовувався. В кінці кінців мене посадили за кермо а Вербового – аж у «собачник». Відтепер якщо я їхав у наряд з Вербовим, за заставою, щоб ніхто з начальства не бачив, за вимогою «стариків», ми з Вербовим мінялися. Я за руль – Вербовий на заднє пасажирське сидіння.
В середині весни на заставу прибув замполіт лейтенант Свириденко Андрій Миколайович разом з своєю молодою дуже симпатичною дружиною Ніною. Замполіт потроху проводив з нами заняття по фізичній підготовці. І навіть показував деякі прийоми самозахисту. На це начальник застави скептично говорив: «Якщо діло дійде до рукопашного бою, то всі ви можете вважати себе покійниками. Прикордонник повинний бездоганно стріляти і дуже швидко бігати». З прибуттям Свириденка на заставу, збіглося закінчення сезону дощів і настання спеки. З ранку до вечора на небі не з’являлося жодної хмаринки. А саме небо було не блакитним, як ми привикли його бачити, а якимось сіруватим. Вся зелень швидко пожовтіла. Іноді віяли сильні вітри, які піднімали в повітря хмари піску, і тоді навкруги нічого не було видно. Ці вітри називали «афганцем». Тому що віяли вони переважно з Афганістану. В один з таких днів я потрапив до резерву, що виїздив на 8-му прикордонну заставу під назвою «Тарашек», для її підсилення. Старшим резерву був лейтенант Свириденко. Ми прибули на місце призначення. Отримали наказ випровадить з певної ділянки кордону афганців, що перейшли на нашу територію. Так як місцевість була складною, ми вирушили пішим порядком, залишивши автомобіль на території 8-ої застави. Несподівано повіяв «афганець», піднявши хмари піску і пилу. Нам потрібно було вчасно вийти на позицію, тому не стали чекати коли стихне вітер і врешті решт заблукали. Заблукати в пустелі це доволі таки неприємна пригода. Сонце над самою головою безжально пече, а навколо куди не поглянь величезні гори з розжареного піску. Причому схожі між собою як близнюки. І лише той хто тут народився і прожив життя в змозі розрізнити їх. Після деякого блукання поміж сопками, коли вітер стих, ми врешті-решт натрапили на якесь поселення. Там було близько двох десятків землянок. Жителі землянок помітили нас ще на дальніх підступах і від гріха подалі завчасно піднялися на вершини сопок. Причому піднялися всі: чоловіки, жінки і діти. І коли поступила команда від Свириденка обшукати землянки, я мимоволі порівняв нас з німецькими нацистами, які незвано прийшли в іншу країну і господарюють в чужій убогій оселі. В землянках окрім глиняного посуду, лахміття та подекуди не вартої уваги мізерної кількості сировини для наркотиків, нічого не було. Після обшуку, Свириденко помітив копицю сіна, що поодиноко притулилася біля підніжжя сопки і в мить скипів.
- Ти подивись на це нахабство, – обурився він. – Мало того що на нашій землі нарили землянок, так вони ще тут сіно заготовляють. Негайно спалити.
Дехто з солдат спробував заперечити. Мовляв навіщо палити, адже від цього нікому ніякої користі. Люди працювали. Нехай забирають та йдуть собі з миром. Але поки проходили дебати, сіно вже підпалили ті, що за любу ціну хотіли вислужитись перед начальством. І як тільки воно запалало афганці з вершин сопок відкрили по нас вогонь, легенько поранивши двох наших хлопців. Якраз тих, що були проти спалювання сіна. На щастя подряпини були незначними і тому їх виявили вже потім, коли все скінчилось. На цей раз перевага в позиції була на боці афганців, тому ми не вступаючи в бій, швидко втекли в більш надійне та безпечне місце. І по радіостанції доповіли про обстановку. У нас уточнили: «Ви знаходитесь в тому районі де йде перестрілка і в небо здіймається стовп диму? Тоді негайно тікайте звідти. Ви в Афганістані».
Цього разу 10 застава не зустрічала своїх «героїв». Нам просто дали відіспатись і знову наряди, наряди, наряди.
Десь через два місяці моєї служби на заставу прийшла телефонограма в якій говорилося про заборону заходити до стайні з кіньми та до вольєрів з собаками всім стороннім окрім відповідальних кавалеристів та інструкторів і вожатих служби собак. В зв’язку з нещасним випадком на одній з застав нашого прикордонного загону. Пізніше вияснилося, що цей нещасний випадок трапився з якимось старшим сержантом Хальзевим, якого на нашій заставі ніхто не знав. Ніхто крім мене. Він дуже хотів дослужитися до старшини а тут халепа. «Коні» так сильно його потовкли, що після госпіталя Хальзева комісували. Незважаючи на заборону начальства, деяких молодих солдат як магнітом тягнуло на стайню а особливо на “пітомнік” для собак, де можна було чимось поживитись. Часто для собак із загону привозили доволі таки не погані кістки («маслаки») з залишками м’яса та цілі свинячі голови.
Ми сиділи в альтанці коли до нас підійшов прапорщик Ведмеденко і обурено промовив:
Ви тільки послухайте що відбувається.
Всі відразу притихли.
Видав Огурцову продукти для собак. Закінчив деякі справи на складі. Ну, пройшло хвилин 15 від сили. Думаю піду подивлюся може йому ще щось потрібне. Підходжу до “пітомника”. Чую хтось гомонить. Я підійшов непомітно поближче. Став та й слухаю. Там Огурцов,
Кириченко, Кисленко і Поперечний. Поперечний держить в одній руці ніж в іншій свинячу голову і говорить: «…голови чікі-чікі. Нам - м'ясо, а собакам – кістки. Ох і чікі-чікі головам зараз буде». Я тут несподівано виходжу. Став на хвіртці. Їм тікати нікуди. Тай кажу: «Зараз я вам покажу чікі-чікі. Ви в мене узнаєте, як собак обжирати». Поставив їх по черзі в «позу орла» і кожному відвісив такого пенделя, що вони носами сунулись аж під саму лазню. То може хтось з вас також не наїдається Не соромтесь, підходьте. Я залюбки покажу кожному бажаючому «чікі-чікі».
Прапорщик Ведмеденко ніколи не скаржився офіцерам на солдатів, а завжди сам розбирався з ситуацією. Улюбленим його покаранням було покарання під назвою «поза орла». Він хватав винного своєю лапищею, інакше назвати його руки не повертався язик, нагинав, потім змушував розставити руки в сторони, ніби лещатами стискаючи шию. Після чого ногою давав такого підсрачника, що покараний біг вперед щонайменше кроків з десять, при цьому розмахуючи розставленими руками. Сила удару залежала від ступеня провини. При чому в «позу орла» ставив всіх солдат без розбору, як молодих, так і «стариків». І мабуть на заставі не було нікого, хто б на собі не спробував «позу орла». Прапорщик любив повторювати «тут може бути тільки два «дєда» – начальник і я». А фраза «чікічікі» прижилася. І замість «все буде добре» стали говорити «все буде чікі-чікі», або «все чікі-чікі».
Особливо не любив Ведмеденко Павла Коваля, якого нам на заставу прислали замість Баранова, що не зійшовся характером з службовим собакою Піратом. Коваль же на відміну від Баранова характером не зійшовся з товаришами по попередній службі в мангрупі «Калайнау». Він боявся ходить на службу і мабуть через це всім і на всіх «стучав». І від гріха подалі, щоб там його «випадково» не застрелили, Коваля перевели до прикордонного загону. А потім при першій нагоді зіпхнули на нашу заставу замість Баранова. Прапорщик Медведенко до переводу на 10 заставу не просто служив у мангрупі «Калайнау», а був одним з її засновників. Мав бойові нагороди. І серед бійців користувався неабияким авторитетом. Особливо цінив бойове братерство і не терпів боягузів та «стукачів». По прибуттю на заставу Коваль відразу заявив начальнику:
Товаришу майор. Не посилайте мене на кордон. Поставте мене на кухню, а за це ви будете завжди знати що відбувається на заставі. Таким чином у нас на заставі стало два «стукачі» і обидва кухарі. Замість Андрія Денисова і Олега Спаржика, які хотіли так як і всі нормальні хлопці ходить в наряди а не паритись на кухні.
Невдовзі звільнився в запас Гуцулянко. Він міцно потиснув мені руку і на прощання сказав:
У тебе все буде добре. Я дуже радий що в тобі не помилився.
Потім непомітно підкралося 28 травня, День
Прикордонника. Звичайно на всі свята Афганські чи Радянські, на заставі вводилася посилена охорона кордону. Тоді в наряди ходили не по три чоловіки а по п’ять. Обов’язково з ручним кулеметом. Виставлялись додаткові пости. Та незважаючи на це у нас була святкова вечеря. А до святкової вечері на правому фланзі хлопці спіймали декількох великих дикобразів. А я, Дунін Ігор, водій Толік Ковбасов на чолі з лейтенантом Свириденком поїхали до заводі на річці Мургаб та гранатами наглушили риби кілограмів з 50. Я не міг подумати, що в цій мутній воді може водитися така велика риба. До Дня Прикордонника Свириденку було присвоєно звання старшого лейтенанта.
А тим часом жара набирала обертів. Сонце пекло нещадно. Без головного убору на вулицю вийти було неможливо. Відразу паморочилась голова. Багато хлопців стали потерпати від «колючки». Це коли від поту тіло покривається дрібненькими червоними прищиками, які нестерпно сверблять. Особливо густим шаром вони покривали ноги в тому місці де були халяви від чобіт і на поясі під паском. Щоб не було «колючки» потрібно чим менше потіти. Але коли зранку попив води, тоді вже цілий день не можливо зупинитись. Жага мучить нестерпно. А все випите на такій жарі миттєво виходить потом. Тому ми вранці намагалися не пити воду, в день тільки змочували спраглі губи, прополіскували рот і горло, а ввечері пили як верблюди. Скільки влізе. І тільки таким чином рятувалися від «колючки». Та «старики» говорили, що це ще не жара. Пік настане в липні місяці і триватиме до середини серпня, коли неможливо заснути, якщо не накритися мокрим простирадлом. І то цього вистачає на півтори – дві години. А потім знову простирадло потрібно намочувати.
Зустрічі з ядовитими павуками та зміями стали звичайним явищем. Коли така не прохана гостя заповзала на територію застави, її приходилось за допомогою палиці чи автомата викидати подалі. Я іноді згадував свою першу зустріч з коброю. Ми йшли пішим дозором по лівому флангу. Це було на початку моєї служби на заставі. Старший наряду ішов позаду, я посередині. Спереду - Володя Кудряшов. Солдат мого призову. Дистанція між нами була метрів 15 – 20. З погляду безпеки, хто яким ішов, не відігравало ніякої ролі. Якщо потрапити в засідку, «духи» можуть спочатку стріляти як в першого так і в другого, а можуть і в останнього. Тут кому як повезе. Ми пильно вдивлялись навкруги, та провіряли КСП на наявність слідів. Між нами була попередня домовленість про попереджувальні сигнали в разі виникнення небезпеки. І ось Кудряшов, що йшов попереду, не подаючи ніякого сигналу, раптово зупинився як вкопаний. Я інтуїтивно відчувши небезпеку, миттєво кинувся на допомогу товаришу. Підбігаючи до нього і на ходу знімаючи автомат, я побачив як у всій красі перед ним стоїть кобра, розпустивши свій "капешон". Не зупиняючись я пробіг мимо свого товариша, і прикладом від автомата пригвоздив голову кобри до землі, розтрощивши її вщент. Все відбулося так швидко, що старший наряду навіть не зрозумів що відбувається. А коли вияснив що до чого, то спочатку похвалив мене, а потім відчитав як школяра, за неправильні дії в разі виникнення бойової обстановки.
За літо я ще декілька разів їздив на підсилення сусідніх застав і там не погано себе зарекомендував, заслуживши повагу як у начальства так і у товаришів по службі. А в середині серпня несподівано мене поставили старшим наряду. Два молодші - були «дідами». Це було, як говориться, щось з чимось. Вони мене абсолютно ігнорували, і весь час обурювались, що ще не всі старики ходили старшими наряду, а тут уже пішли «салабони». Я їм відповів, що не я себе ставив старшим наряду. Про те службу нести прийшлося самому за всіх. Що правда з мого призову старшим наряду я пішов другим. Першим на день раніше пішов Андрій Баланюк, але наряд його складався з хлопців нашого призову і йому було в рази легше. Невдовзі мені випало йти старшим наряду на «Сапун». Там знаходився скритий пост спостереження.
Через «Центральні ворота» ми зайшли за систему С 100, і по лівому флангу пішли в напрямку прожекторного посту. На службу йшли в хорошому гуморі. Ніхто над нами не тяготів, так як всі ми були одного призову. Пройшовши кілька кілометрів ми звернули увагу на туркменський баштан, який тепер від нас відділяла система С 100 та арик. Великі кавуни на баштані вигрівали на вранішньому сонці свої стиглі боки. Хлопці одразу взялися мене умовляти.
Давай проліземо крізь систему. Нарвемо кавунів. Нам цілий день на «Сапуні» сидіти. То хоч буде чим поласувати .
А як ненароком перемкнемо дріт і на заставу поступить сигнал, – вагався я.
А ми скажемо що у нас на очах через систему проліз шакал.
Та нас тривожна група з цими кавунами тут на місці і пов’яже. Ви знаєте що тоді буде?
Ну давай щось придумаємо, – благали хлопці.
Я ще якусь мить вагався звішуючи всі за і проти. З одного боку самому хотілося поласувати кавунами, та не втратити повагу товаришів по службі, а з іншого – могли бути вкрай небажані наслідки у разі якщо щось піде не так.
Ладно, – сказав я. – Андрій, ти залишишся тут. Стерегтимеш зброю і прийматимеш від нас кавуни. А ми з Віталіком поповземо через систему на баштан.
Ми зняли свої куртки. Обмотали ними дві нитки колючого дроту і таким чином поміж утвореними двома валиками з нашої одежі проповзли через систему. Звичайно все це можна було б зробити по простішому. Зв’язатися з черговим зв’язківцем і пояснити ситуацію. А спрацювання записати на наш наряд як перевірку системи. Нажаль черговим зв’язківцем був Дубина, один з самих придуркуватих «дідів». До того ж в цей день вартовим по заставі на вишці спостереження стояв такий же придурок Рубан. Система не спрацювала. Ми нарвали кавунів, але вийти на пост вчасно вже не встигали і тому пішли навпростець. Не знаючи броду, через річку Мургаб. Слава Богу все обійшлось благополучно, незважаючи на те що ми намочили зброю і боєприпаси. Відразу піднявшись на «Сапун» я доповів на заставу, що наряд на місці і ми знесилені відсапуючись попадали на дно окопу, будучи не радими цим кавунам, з якими так важко було підніматися на гору. Та не встигли ми й просохнути, як прозвучав сигнал виклику. З телефонної трубки репетував Дубина.
Я щось не зрозумів, ви що «салабони» там спати полягали? Чому вартовий по заставі не бачить вас у бінокль.

Так ми спостерігаємо, як було наказано, за протилежним від нашої території схилом з боку
Афгану, – відповів я.
Це будеш Богдану розповідати. А тепер стали в бліндажі, щоб вас всіх трьох в бінокль з вишки бачив вартовий. І так до кінця наряду. Я вам покажу як службу нести.
Добре, – відповів я і переказав суть розмови хлопцям. Вони спочатку засмутилися. Та я не даремно був старшим наряду і швидко відшукав вихід. Ми поставили на вікнах бліндажа три кавуни і одягли на них свої панами а самі спокійно лягли в затінку та вели спостереження за підступами до нашого посту і за територією Афганістану, періодично смакуючи стиглими соковитими плодами цих чудових ягід. Розрізали їх навпіл, виїдали середину, потім стулювали пусті половинки одягали на них панаму і знову ставили на «варту». «Ось так щоб до кінця служби стояли у вікні, - сказав згодом у телефонну трубку задоволений Дубина. – А то розпоясались тут, "салабони».
Я навіть не здогадувався з якої причини начальник застави викликав мене до себе в кабінет.
Товаришу майор. Рядовий Черненко за вашим наказом прибув.
Я чув що ти без дозволу полюбляєш кататися на УАЗику, закріпленому за Вербовим, – проказав Піддубний і вставився в мене своїм поглядом, в якому я не помітив нічого загрозливого. Проте його слова мене не абияк насторожили: «Хтось заложив. Та хіба не має кому? Але як бути мені. Признатися. Почне випитувати хто змушує Вербового передавати кермо. Сказати що сам відбираю у водія, який на пів року більше прослужив від мене, та ще й у присутності «стариків» - Піддубний лусне зо сміху. А якщо не дай Бог не лусне, тоді точно, коли перестане сміятися, порве мене на німецькі хрести». І я вирішив все заперечувати. Нехай приводить свідків, нехай приводить Вербового: “Нічого не знаю. Ніколи не їздив. Тоді нікого і здавати не прийдеться. А там що буде те й буде”.
Товаришу майор. Як це кататися? Хто це таке міг набрехати на мене? Та ви що? Та я б ніколи. І що так і сказали, прямо по заставі катаюся? Та не було такого ніколи. І хто б це мені таке дозволив.
Відповідай на запитання, – насупився начальник.
Так ви мене ні про що й не запитували…
Як почуваєшся за кермом? Говорять що ти не погано водиш автомобіль.
В мені проснулася надія. Можливо він хоче мене офіційно зробити водієм. Замість Вербового.
Так що скажеш? – запитав начальник.
За кермом я почуваю себе дуже добре. Але в мене не має 500 кілометрового маршу.
500 кілометровий марш це дрібниці. Потрібно буде, відмітку зробимо. Тут справа в іншому, – Піддубний витримав паузу. - Я хочу задіяти тебе в одній операції. Присаджуйся до столу. Ось ознайомся з цим документом, заповни прогалини та підпиши.
В тому документі чітко було прописано про кримінальну відповідальність в разі навмисного чи випадкового розголошення державної таємниці. Коли я поставив на папері свій підпис, начальник заховав його в сейф і продовжив.
Сьогодні з прикордонного загону "приженуть" УАЗик на нашу заставу і залишать. Вночі ти сядеш за кермо і з Ведмеденком поїдете куди він покаже. Тобі все зрозуміло? Особливо те, що ніхто про це не повинен знати. Жодна жива душа.
Так точно, – виструнчився я.
Та ладно тобі, сядь, – промовив Богдан Васильович вказуючи рукою на стілець. – Це справа провірена. Хоча звичайно ризик є. Відвезете через лівий фланг боєприпаси для афганських ополченців, дружно до нас налаштованих. По дорозі Ведмеденко тобі все пояснить.
Десь через годину після відбою черговий по заставі повідомив що мене викликає прапорщик Ведмеденко. Я спустився у підвальне приміщення складу. Там уже чекав наш старшина:
Ну що готовий? Як настрій?
Та так якось все несподівано, навіть трошки мандражно. Невже про це не можна було завчасно повідомити?
А тут по другому не можна. Прикинь. Тобі раніше про все сказали б і ти весь час ходив би, думав, нервував, накручував себе. Хлопці помітили б. Стали розпитувати. А так раз – два і все. Та не переживай ти. Все буде нормально. Ми раніше з Гуцулянком їздили. Це він тебе перед дембелем порекомендував замість себе.
Давай збиратися. У тебе який розмір взуття?
Сорок другий.
Чудово. На ось перезувайся, – і Ведмеденко подав мені кеди.
Потім ми одягли завчасно підготовлені розгрузки з боєприпасами. Взяли наплічники з сухпайком на три дні, та два новенькі ручні кулемети. Сіли в УАЗ і помчали через «Солоні ворота» на лівий фланг. Задні сідушки в автомобілі були демонтовані і він вщент був наповнений акуратно складеними ящиками. На 8-ій ділянці лівого флангу ми переїхали через КСП і відомим лише прапорщику напрямком поміж сопками, поїхали в глиб Афганістану. По дорозі він мене інструктував.
Як тільки приїдемо на місце. Зупиняєш двигун. Хватаєш наплічник і кулемет. Далі без будь яких запитань мовчки біжиш за мною на вершину сопки. Там займаємо кругову оборону я в напрямку машини, а ти в протилежному на сто вісімдесят градусів. Таким чином прикриваємо один одному спину. При наближенні до нас будь кого стріляємо на враження без попередження. А далі будемо діяти за обставинами. Ну я думаю що до цього не дійде, але потрібно бути готовим до всього.
Ще хвилин десять ми їхали мовчки. А потім прапорщик сказав: «Ну все приїхали». Ми вистрибнули з машини і побігли на сопку. В який раз за свою службу я був вкрай здивований. На цей раз швидкістю нашого здоровенного, вайлуватого прапорщика, за яким я ледве встигав. Ми зайняли зручну позицію і непорушно пролежали декілька годин. Потім Ведмеденко тихо промовив: «Все ходімо до машини». Автомобіль був пустим.
Швидко забираємось звідси, наказав прапорщик.
Те що було піді мною на сидінні, я відчув аж коли ми переїхали КСП і зупинилися щоб замаскувати слід від автомобіля і поставити спеціальну позначку, яка вказуватиме на те, що КСП перетинали свої. На сидінні я нащупав, як пізніше вияснилось, гашиш розміром в два кубічні сантиметри. Наркотик залишив мені невідомий афганець в подарунок. Подарунок по їхньому «бахшиш».
Невдовзі після першої поїздки на «ту сторону» я отримав чергове звання «єфрейтор». На заставі звання «єфрейтор» не вважалося ганебним, як в деяких інших військових підрозділах, а навпаки до нього відносилися всі з повагою, так як за отриманням «єфрейтора» стояла тяжка праця та відповідальність. І все це відбувалося у всіх на виду. Тепер за посадою я був старшим стрілком. І став отримувати замість семи карбованців зарплати, цілих вісім. А напередодні цієї події начальник відчув запах спиртного у всього наряду, що повернувся з лівого флангу, в якому був і я. Увечері, пошикувавши заставу майор Піддубний розносив нас в «пух і прах». На кінець він сказав, що це нам так просто не минеться і він пізніше розбереться з кожним з нас окремо. Наступного дня на загальному шикуванні Піддубний звернувся до мене:
Рядовий Чередніченко.
Я.
Вийти з шеренги.
Так.
Я вийшов з шеренги стройовим кроком і розвернувся на сто вісімдесят градусів, не знаючи що й думати.
За високі досягнення в бойовій і політичній підготовці. А також за професійне несення

прикордонної служби та проявлені при цьому кмітливість і мужність вам присвоєно чергове військове звання «єфрейтор».
Служу Радянському Союзу.
Хлопці ледве не приснули зо сміху. Комічності даній ситуації додало те, що точно така ж само подія за декілька днів відбулася з Андрієм Баланюком. Його так само на п’янці спіймав начальник, а потім наступного дня з прикордонного загону прийшов наказ про присвоєння йому звання «єфрейтора». Пізніше на заставі жартували: «Бажаєш отримати єфрейтора – напийся і попадись на очі Піддубному». Та насправді ми не так часто пили. По суті це була моя друга випивка за всю службу. Перша з Гуцулянком і ця, коли у водія Кузьміна, з нашого наряду, був день народження і нам випало їхати в наряд через село Колгосп Комунізм, де ми купили пляшку «Чемену». А от третя п’янка була геть не за горами. І цей довгоочікуваний день настав - день коли виходив наказ міністра оборони СРСР про звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили встановлений строк дійсної військової служби. Це була значна подія як для мого призову, так і для наших «дідів». Нас переводили на другий рік служби. Ми ставали «дідками» поки не звільняться в запас наші «діди», та не прийде молоде поповнення. І вже тоді ми станемо страшними, злими і кровожерливими «дідами». А наші «діди» після наказу починають зватися «цивільними». Завчасно до цього дня наш призов зібрав кошти та придбав випивку. Переводили нас на другий рік служби по одному на стайні. Клали в поперек сідла вставляли в рот кляп щоб не кричав і лушперили по задниці широким солдатським паском, точніше бляхою, що була на кінці паска, так що аж в голові паморочилось. Іноді бляха проверталася і тоді розрубувала шкіру до крові. Потім розпускали на солдату пояс та наливали 50 грамів горілки. І все ти вже не салабон, а солдат другого року служби. Мені ж налити не встигли, так як прапорщик Ведмеденко в цей час став звати мене, горланячи на всю заставу. Я вийшов із стайні і насилу переставляючи через біль ноги, поплентав до нього.
Що вже перевели в «дідки»? – оцінивши мій стан, запитав він.
А я що гірший за інших? – запитанням на запитання відповів я.
Ти хоч не пив? Нам цю ніч на завдання їхати. Ти вести машину то зможеш?
Випити не встиг, а їхати я думаю що зможу. До ночі ще далеко. Переболить.
От і добре. Відпочивай. Чи може тебе тут на складі положить щоб ніхто не турбував?
Ні я краще піду в казарму. Там полежу.
А по сто грам ми з тобою вип’ємо як приїдемо з завдання. У мене є і випити і нормально закусить.
Спочатку поїздка проходила за попередньою схемою, за винятком того що зупинка відбулася в іншому місці. Ми піднялися на сопку і зайняли позицію. А далі все пішло по непередбачуваному сценарію. Десь через півгодини від автомобіля, який ми залишили, майже на чистій російській мові пролунав голос:
Ведмідь! Ведмеденко! Спускайся сюди. Я знаю що ти тут. Не бійся це я Абдул. Все буде нормально.
Ми причаїлись і лежали непорушно. Лише тремтіння всього тіла видавало нервове перезбудження. Від автомобіля знову пролунав голос.
Ведмідь якщо ти тут. Спускайся. Це я твій боржник Абдул. Зі мною тільки мої люди.
Вудуд ти? – прокричав у відповідь Ведмеденко.
А хто ж ще. Я уже почав думати що помилився.
Що тут хтось інший.
Ходімо до машини, – звернувся до мене прапорщик, – нам нічого не загрожує.
Коли ми спустилися з сопки, прапорщик Ведмеденко і Абдул Вудуд обнялися як старі добрі знайомі, що давно не бачилися.
Яким чином ти тут опинився? запитав прапорщик.
Я прийшов на допомогу Оман Каріму. А я ж пам’ятаю, що ти з мангрупи перевівся на 10-ту заставу. От і подумав кому як не тобі, досвідченому вояку, супроводжувати такий цінний вантаж. Ну і домовився з Оманом, що за вантажем поїду особисто з своїми людьми. Слухай, Ведмідь, я став табором кілометрів чотири звідси. Це ж не далеко. Поїхали до мене. Там мої люди перевантажать автомобіль, а ми посидимо, поговоримо, вип’ємо чаю, «араку».
Абдул, дорогенький, я б з радістю. Та мені вчасно потрібно повернутися на заставу. Там такий кіпіш можуть підняти.
А ти думаєш тут перевантажувати буде швидше. Поки перевантажемо на верблюдів. Поки закріпимо. На це ще більше часу піде. А я тобі назад дам супровід. До самого кордону. Ну що поїхали? Якусь годину посидимо, поговоримо.
Ладно. Поїхали, – повагавшись погодився прапорщик. І вже до мене додав. – Вася, будеш слідкувати за часом. Ми повинні від них виїхати не пізніше третьої години.
До табору Абдул Вудуда нас супроводжували десяток вершників, які розташувались навколо нашого автомобіля і щодуху мчали по нічній пустині, здіймаючи хмару куряви, що клубилася в світлі фар.
Мене також запросили до шатра Абдул Вудуда. Ми примостилися на килим, що був розісланий на підлозі по середині шатра. І відразу ніби з помаху чарівної палички перед нами з’явилися плов, чай, солодощі і «арак». Спиртного я не пив а тільки поїв і мовчки слухав розмову двох старих приятелів. Спочатку вони розповідали про себе. Абдул сказав, що як тільки знешкодять банду Мірзо Сафара, він з Оманом перебазуються в іншу провінцію. Так як в їх заслоні у цих краях потреба відпадає. Далі розмова з кожною випитою піалою «араку» стала переростати на більш політичні теми. Від незручного сидіння на килимі нещодавно відшмагана задниця нестерпно пекла. І я потроху почав соватись, чим мимоволі привернув до себе увагу хазяїна шатра.
Ось ти солдат, скажи, що ти тут робиш? – Зненацька застало мене його запитання. Я розумів що він мав на увазі. Але щоб дати собі час обміркувати правильну відповідь сказав.
П’ю чай.
Ти не юли. Я запитав що ти робиш у наших краях із зброєю в руках? Тільки не кажи про якийсь там інтернаціональний обов’язок та допомогу афганському народу.
Ну як що? Я захищаю свою Батьківщину.
А звідки ти родом?
З України.
А точніше?
З під Києва.
Так от уяви собі, що я Абдул Вудуд, прийшов до тебе в Україну, під Київ, з своїми моджахедами і став із зброєю, так як оце робите ви, захищати свою Батьківщину - Афганістан. При цьому вас українців став на весь світ називати бандитами та душманами.
Абдул перестань. Ну що ти пристав до хлопця, – спробував вмішатись прапорщик.
Нехай послухає, – підвищив голос Абдул. - І ти послухай. А потім на дозвіллі поміркуйте. Якщо вам хтось інший про це буде розповідати то може статися, що то буде остання розповідь, яку ви почуєте у своєму житті Не бійтесь поки ви зі мною ніхто вас тут не скривдить. Але знайте у вас тут не має друзів. Ви і американці розділили Афганістан навпіл, зіткнули мій народ лобами та змусили вбивати один одного. І запам’ятайте не має нічого героїчного в тому, щоб прийти в чужий дім і там вбивати хазяїв цього дому. Я твій боржник Ведмідь, і сьогодні ми на одному боці, але для мого народу ти ворог, а значить і для мене… Я як і обіцяв виділю вам супровід до самого кордону. Хотілося б наступного разу зустрітися дійсно друзями і без зброї. А тепер їдьте. Вам час.
Вже аж за «Солоними воротами» до нас повернулася мова.
А я уже грішним ділом було подумав, що він так розійдеться, що живими нас звідти не відпустять,– перше що промовив після довгої мовчанки прапорщик.
І я таке теж подумав, – погодився я.
Яка тільки муха його вкусила? Роби після цього добро людям. Весь хміль з голови вилетів. Приїдемо обов’язково треба випить. Ти тільки нікому не проговорись, що ми були у «духів». Щоб не трапилось – ми діяли за попередньою схемою. А то горя не оберемось. Ще й посадять.
Коли ми поставили УАЗ в бокс на подвір'ї вже починало сіріти. Ведмеденко завів мене на склад, а сам пішов на заставу на доповідь до начальника.
Невдовзі повернувся веселий і задоволений.
Все «чікічікі». Ніхто нас до 16-ї години турбувати не буде. Відмітимо успішне наше повернення, хай йому грець, та початок другого року твоєї служби. А ваших двох так і не перевели в «діди». Вгадай кого?
А що там гадати. – промовив я. – Педенка і
Коваля.
Точно. Ото держіть цих «стукачів», відповідно до військового статуту, затягнутими, до кінця служби і ганяйте, як «салабонів». Головне не перестарайтесь. Щоб не переступить критичну межу. А то не дай Бог. Всі з бойовою зброєю ходите. А можуть і в «особий відділ» здати. То ще й посадять за якесь «гімно».
На столі тим часом уже стояла випивка і закуска. Ведмеденко налив собі повну чарку а мені половину.
З тебе досить а то швидко сп’янієш. Ну що, давай за удачу.
Ми випили. Закусили.
Кого не перевели в «діди» ти здогадався. А чи знаєш кого два рази переводили? – запитав прапорщик.
Як це два рази? – не зрозумів я.
А от так. В Авраменка на заставі є землячок, з сусіднього села, Сашко Бандура. Захотілось Бандурі з дружками сто днів до наказу відмітить на халяву. Стали вони Авраменка підмовлять. Так і так, мовляв ти виставляєшся, а ми тебе раніше строку переводимо в «діди». Ти будеш на рівні з нами. «Салабони» нехай працюють, а ми в разі чого заступимось за тебе. Той дурачок погодився. А я якраз на складі тоді був. Дивлюся виходить з стайні Авраменко. Пояс розпущений. Теліпається нижче матні. А йде точно так як ти вчора йшов. Я ж не сьогоднішній. Смикнув що до чого. Ну за шиворіт його і назад на стайню. Там Бандура, Ковбасов, Простаков і Єфремов якраз збираються пляшку розпити. Я випивку забрав. А тоді й кажу їм, якщо я Авраменка хоч один раз до наказу побачу з розпущеним поясом, то ви в чотирьох до самого дембеля будете ходить затягнутими. Поставив їх по черзі в «позу орла» і відвісив такого пендиля, що вони деякий час ходили так само як і Авраменко. Того дурачка Авраменка в «позу орла» не ставив. Йому й так добряче перепало. А тільки кажу йому, всьому свій час. Дослужиш до наказу тоді й перейдеш на другий рік. Вони звільняться. А ти з своїм призивом ще цілий рік після цього як служити будеш? Головою треба думати а не жопою».
Прапорщик ще декілька разів наповнював чарки. Потім розпитував як тоді я розібрався з Педенком. Виявляється це він підказав Гуцулянку відкрити мені очі на справжній стан речей. Потім він розпитував про рідних. Останнє що я пам’ятаю це те як розповідав про приїзд мами з рідною сестрою до мене на учебку. Це були три самі світлі дні моєї служби, попри те, що мене до них відпускали лише на декілька годин на добу. Потім миттєво накотилася втома. І я відключився, поринувши у глибокий тривожний сон.
З 18-ї години і до 6-ї ранку я вперше і першим з свого призову заступив в наряд черговим по заставі. Спостерігаючи збоку, здавалося що черговий по заставі 12 годин підряд «б'є байдики». Та насправді це був дуже відповідальний і дуже тяжкий наряд.
Слідкувати за порядком на заставі, вчасно підготувати наряди до служби видати спорядження, зброю, боєприпаси. Роззброїти наряди, що повертаються з служби. І все в кінці зміни повинно зійтися до останнього патрона. А ще потрібно весь час пам’ятати про всіх хто де знаходиться і чим займається. І ні на одну секунду не зімкнути очі. Нам розповідали про випадки коли афганці вночі знімали вартового потім проникали на заставу. А там черговий тихенько примостився в куточку й дрімає. І тоді вирізали всіх хто відпочивав на заставі. Цей наряд був не менш виснажливим ніж з’їздити на «ту сторону». Але з часом до всього привикаєш і в кожній роботі, яку ти виконуєш, знаходиш свої переваги. В іншому випадку життя було б нестерпним. Та коли є можливість і вистачає рішучості і снаги, щоб не зупинятися на досягнутому, життя стає цікавішим і разом з тим більш небезпечним. Проте нас не запитували, а наказували, а ми не вибирали, а виконували.
Закінчувалась осінь 1984 року. З прикордонного загону прийшла радіограма з наказом, про введення посиленої охорони кордону. Офіційно повідомлялося
«… в зв’язку з переходом афганських банд формувань до активних дій…». З неофіційних джерел нам стали відомі детальні причини, що спонукали до виникнення даного наказу. На четверту
«Полтавську» заставу з інспекцією поїхав начальник тилу майор Дорофеєв. Метою його поїздки була перевірка стану інженерно – технічних споруджень кордону вищевказаного підрозділу. Майор вирішив оглянути систему С100 і його УАЗик, наїхав на протипіхотну міну, яку афганці поставили щоб помститися прикордонникам за побиття їхнього чабана. Після вибуху міни, жирний Дорофеєв вистрибнув з машини і як колобок покотився по КСП до найближчої улоговини. Від підриву особливо ніхто не постраждав. Навіть автомобіль не перевернувся. У майора лікарі визнали легку контузію, а у водія було незначне поранення ноги. А вже через кілька днів після того, в останній день осені, 30 листопада, ми лежали на КСП в УАЗику перевернутому вверх колесами. Вранці я заступив старшим наряду на пост спостереження «Аманово». Була дуже холодна погода, дув пронизливий вітер, ішов дощ з мокрим снігом. Знаходячись на спостережній вишці, ми промерзли до кісток. Найбільше чого нам хотілося, це щоб швидше приїхала зміна. Тому помітивши на дорозі УАЗик, а те що це наша зміна і там нікого немає з офіцерів, нам з застави повідомив черговий зв'язківець, ми хутко покинули свій пост спостереження. І коли машина винирнула з за повороту, ми вже притупцювали біля КСП. Швидко здавши пост, я вмостився на переднє сидіння старшого машини, і ми помчали міняти наряд на «Акібаї». Там також до приїзду машини, промоклі хлопці вже чекали на свою зміну під вишкою. Вони швидко здали пост новому наряду і забралися в УАЗик – двоє в «собачник» - один на заднє сидіння поряд з моїми хлопцями. Ми їхали на заставу. В машині працювала пічка її тепло приємно зігрівало наші промерзлі душі. Всі ми були одного призива, лише водій, Толік Ковбасов, був уже «цивільним». Він дослужував останні місяці. Ми перекидалися мало значущими фразами, насолоджуючись теплом та затишком автомобіля.
А хочете я вас переверну, – сказав Ковбасов перед поворотом в дев’яносто градусів і надавив на педаль газу.
Не треба, Толян, – лише встиг промовити я, як ми уже лежали посеред КСП вверх колесами. Двигун не працював. Можливо він сам зупинився, а можливо його вимкнув «досвідчений» у цих справах Ковбасов. Це був на його рахунку третій переворот за рік. Два попередні рази він перевертався в арик. Впираючись головою в брезент, моя свідомість відразу відмітила масивність металу, що навис над нами і жалюгідну товщину стійок на яку тепер опирається вся вага автомобіля. Стало ще страшніше, коли почав виливатися з завжди повних баків бензин, а зім’ята моя дверка заклинила і затисла рукав бушлата. Я смикнув раз в друге, потім щосили шарпнув правою рукою і звільнився, відірвавши кусок матерії. Спочатку виліз Ковбасов. Потім через дверку водія виліз і я. За ті хвилини перебування в перевернутому автомобілі я зрозумів якою безпорадною може стати людина, при певному збігу обставин. Адже на той момент достатньо було б найменшої іскорки, щоб ми там всі згоріли заживо. Ми по черзі витягли хлопців з машини. І тоді Віталік Бондар, у якого на лобі була здоровенна гуля, а на ній ще три менші шишки, сказав таким тоном ніби нічого особливого не трапилося:
Ну і навіщо ти оце таке зробив. Там так було тепло.
А що я? Що я Я не навмисне. Я що хотів? Я хотів пожартувати, – став пританцьовувати навкруги машини Ковбасов.
Слово за слово і ми всі зайшлися нервовим реготом.
Згодом мене обрали секретарем комсомольської організації застави. А через деякий час я поїхав спочатку на комсомольську конференцію Тахта – Базарського прикордонного загону і там був висунутим делегатом на окружну комсомольську конференцію, яка проходила в Ашхабаді. Вперше більше ніж за рік служби, я одягнув свою парадну форму. На окружну конференцію зібралися делегати з усього Середньоазіатського прикордонного округу (КСАПО). На ній піднімалися проблеми побуту прикордонників, та методи покращення несення служби. Я взагалі не розумів суті проведення таких заходів. Розповідати про проблеми тим хто все про них чудово знає! Вимагати чогось від того хто створює ці проблеми і чиї накази ти повинен беззаперечно виконувати! Пропонувати зробити щось тому хто не бажає лишній раз поворухнути пальцем! В усьому цьому особисто я не бачив ніякого сенсу. Про те для самих делегатів це була хороша розрядка від служби та можливість побачити велике місто, столицю Туркменії, з його багаточисельними мешканцями і симпатичними мешканками. Звичайно на місцях несення нашої служби після конференції нічого не змінилося. Через два тижні після конференції я отримав від начальника застави чудову пропозицію, яка могла б перевернути все моє життя. Він визвав мене до себе в кабінет і звернувся з такими словами.
Ну що Василь Дмитрович. Послухай що я тобі розповім. На наш прикордонний загін прийшла рознарядка на одне місце на навчання, з початку наступного року, у вищій партійній школі в Москві. А так як наша застава є зразковою, то начальник політвідділу підполковник Тітов, запропонував мені подати кандидатуру достойного солдата з нашої застави. Ми з замполітом подумали і вирішили подати твою. Я гадаю що ти успішно складеш іспити, які насправді для тебе, з направленням від самого бойового в Радянському Союзі прикордонного загону, будуть чистою формальністю. Так що готуйся скоро поїдеш у столицю.
Товаришу майор, я не збирався вчитися. Я відслужу і поїду до себе в село.
Ти при своєму розумі? – запитав Піддубний, сідаючи від несподіванки на стілець. – Ти хоч уявляєш що це таке? Такі пропозиції бувають один раз в житті і то далеко – далеко не всім. Після такого закладу ти зможеш високо злетіти. Мінімум секретарем райкому а то й обкому. Ти піди, гарно подумай до вечора. Більше у тебе на роздуми не має часу. Та й що тут думати.
Погоджуватись потрібно. Дякувати за виявлену високу тобі довіру і погоджуватись. А він тут поїду в село. Буду свиням в п’ятаки дріт закручувати. Іди і гарненько подумай.
Хід моїх думок тік наступним чином. Я тут на заставі вже можна сказати звик. Служити залишилося більше року. Маю деякий авторитет, повагу серед товаришів. А це їхати невідомо куди. Навчатися невідомо на кого, невідомо для чого. Невідомо чи потягну навчання. А потім направлять працювати невідомо куди. І невідомо чи справлюсь з роботою. Кругом одні невідомо. А так відслужив, поїхав у своє рідне село. І все тут тобі відомо і зрозуміло.
І я відмовився. Хоч як не наполягав Піддубний.
Пізніше коли розпочалися звільнення в запас наших «дідів» начальник застави з замполітом Свириденком запропонували мені вступати в ряди Комуністичної партії. І на цей раз так наполегливо, що як я не відмовлявся, та все таки прийшлося погодитись. Спочатку потрібно було рік проходити кандидатом а тоді перед звільненням в запас мене мали прийняти в члени КПРС (Комуністична партія Радянського Союзу). Разом зі мною, кандидатами в члени КПРС прийняли ще п’ятьох прикордонників нашої застави: Кудряшова Володю, Яценюка Сашу, Дуніна Ігоря, Баланюка Андрія і Авраменка Васю. Потім на нас шістьох сипалися всі шишки коли щось траплялося на заставі.
Начальник переконуючи мене вступати до лав
Комуністичної партії говорив:
- Один шанс у своєму житті ти вже втратив. Ти ж хоробрий, не дурний хлопець. І що все своє життя збираєшся у колгоспі бичкам хвости крутити? Якщо ти не будеш членом партії у тебе не буде ніяких шансів вийти в люди. Ніхто тебе ні на яку нормальну посаду не призначить.
Десь далеко в глибині душі я відчував що він правий, але не розумів його. Так як усі мої рідні були рядовими колгоспниками і алкоголіків бригадирів, агрономів та зоотехніків вважали великими недосяжними людьми. На голову колгоспу дивилися як на якогось бога. То можна сказати, що з молоком матері в мене всмокталося поняття, що мені до начальства «як до Москви рачки». «Вони он які - а наше місце ось тут. Та й чорну роботу також комусь потрібно виконувати», - часто говорила моя мама. Мабуть через те й не мав ніякого уявлення про елементарні поняття кар’єрного росту.
Тим часом повним ходом йшло звільнення в запас наших «дідів». Начальник призначив мене старшим техніком застави. Відтепер я займав найвищу посаду серед призовного складу застави і став отримувати 22 рублі кожного місяця, що було геть не погано в порівнянні з восьма єфрейторськими. Це була посада старшого прапорщика і мій попередник, Льоша Бабоїд у якого я приймав справи, йшов на дембель старшиною. Разом з документацією, технікою, складом паливно – мастильних матеріалів Бабоїд неофіційно передав мені сховані на складі чотири магазини до автомата і ящик з патронами. Один цинк був ще не розпакованим, а в другому не вистачало всього якоїсь сотні патронів. До нового року звільнялися ті хто давав згоду після демобілізації їхати працювати на будівництво в місто Сургут, що знаходився десь у Сибірі. І деякі хлопці, щоб не переслужувати лишні місяці, їхали в Сургут, забирали там свої документи і вже звідти поверталися додому. Ми ж проводжали демобілізованих у цивільне життя за традицією, підвішуючи їх за ноги вниз головою до якоїсь високої перекладини. Підвішували не всіх, а лише тих кого поважали. А їм, для того щоб знову потрапити на грішну землю потрібно було щосили прокричати «слава Богу відслужив». Льошу Бабоїда, коли підвішували в боксі, випадково впустили і він на кінець служби мало не звернув собі шию.
ЧАСТИНА 3
ДРУГИЙ РІК СЛУЖБИ
Через тиждень після звільнення в запас всіх наших «дідів», коли я пізно вночі повернувся з наряду, молоде поповнення вже спало в казармі. В той день ми з хлопцями вполювали великого, кілограмів до двадцяти дикобраза. І поки здавали зброю та розряджали патрони, на кухні смажилася запашна свіжина. Ми покликали з казарми своїх товаришів, тих хто там спав, і я мимоволі пригадав свою першу ніч на заставі і оте «Дикого спіймали. Пішли хмирять».
Тепер до моїх обов’язків додалася ще одна робота – обробіток КСП. До гусеничного трактора ДТ–75 спочатку прикріплювалася дискова борона, яка розпушувала землю. Потім чіпляли «утюг» яким «гладили» КСП, залишаючи на ньому спеціальний профіль у вигляді хвильок, що тяглися вздовж всієї контрольно – слідові полоси. Максимум через декілька місяців під дією погодних та природних факторів КСП ставало непридатним для успішного виявлення на ньому слідів і його знову потрібно було обробляти. Робота була тяжка і виснажлива, проте мені подобалася. Коли приходив час обробляти КСП я цілий тиждень з раннього ранку і до ночі проводив на кордоні. В літку курява стояла неймовірна. Якщо віяв тихенький вітерець по ходу трактора, то пилюка окутувала все навкруги так, що не видно було навіть своїх рук. В такому випадку приходилося вести трактор в сліпу. Через певний проміжок часу зупинятися, вичікувати поки осяде курява і лише тоді відкривати очі, щоб намітити новий, на декілька десятків метрів, курс трактору. Ніс був повністю забитий землею. Зуби не біліли, а були вкриті товстим шаром пилу. А одного разу я разом з трактором мало не звалився в дуже крутий яр глибиною метрів 40. Це було навесні після дощу. Борона часто забивалася диски переставали обертатися. І тоді дискова борона не розпушувала грунт, а горнула поперед себе купу землі. Ми змушені були зупинятися, виглиблювати диски та розрівнювати ту купу. І ось коли наш шлях проходив мимо крутого обриву, а борона була забита землею, мені як здалося тоді, в голову прийшла геніальна ідея. «Борона ширша за трактор. Я пройду трактором по самому краю обриву. Борона нависне над ним. Земля витруситься з неї і не потрібно буде зупинятися». Я скерував трактор правіше до обриву. І борона замість того щоб витруситись стала сповзати в яр, затягуючи за собою трактор. З кожною спробою вирватись з пастки, в яку мене заманила моя «геніальна» ідея, трактор накренювався на право все більше й більше. Коли мені здалося, що він уже почав завалюватись на бік, я дав команду молодшому наряду вистрибнути з кабіни. І коли той на мить завагався, я з усієї сили пхнув його і сам вилетів слідом за ним. Вистрибуючи я чисто випадково зачипив ногою важіль ручного газу. І вже на землі ми побачили як ліва гусениця трактора, що висіла в повітрі, зробила не повний оберт і двигун зупинився. Було таке відчуття, що трактор при найменшому подиху вітру звалиться у прірву. Після того як трохи перестали трястися руки й ноги я доповів про свою пригоду на заставу. Начальник спокійно відповів, що висилає ГАЗ-66, який мене витягне і розєднав зв’язок.
Ми навіть не стали робити спроб, щоб звільнити трактор з полону.
Ну ти й даєш, – вражений побаченим сказав Вася Авраменко, водій ГАЗ-66. – Ми його тільки торкнемо. Він як зірветься в ту прірву, то й мене з машиною туди затягне. Та до нього підходить страшно.
Я з ним був повністю згодний і знову зв’язався з заставою:
Товаришу майор, автомобіль ГАЗ-66 не може витягти трактор.
В мене більше не має справ крім того щоб тобі соплі витирати. Роби що хочеш, а трактор щоб обробляв КСП. – «Вилив на мене відро холодної води» Піддубний і знову відєднався.
Поміркувавши ми вирішили поїхати на правий фланг, на «Аманово». Там за системою працюють туркмени і в них є гусеничний трактор «Алтай».
Туркмен погодився допомогти нам за бензин, що мене повністю влаштовувало. Авраменко завернув на заставу поповнить спустошені баки пальним, а я поторохтів кістками в «Алтаю» на лівий фланг, показуючи трактористу дорогу. Поторохтів в прямому сенсі цього слова. «Алтай» був важчим і суттєво потужнішим трактором за мого ДТ-75. Але ходова у нього була абсолютно жорсткою. І того монстра підкидало та трясло на кожній ямці і кожному камінчику. Через понад дві години абсолютної тряски ми прибули на місце, де нас уже чекав Авраменко.
«Сейчас витащим», – сказав туркмен, з ходу завертаючи на КСП.
Ми зачепили за мого трактора трос і натягнули його. Після того відчепили дискову борону і я з острахом заліз в кабіну критично нахиленого ДТ-75 і вимкнув передачу. Спроба «Алтая» самостійно і навіть у сцепці з ГАЗ-66 не дали ніякого результату. Залишався єдиний спосіб витягнути мого залізного коня – це завести його і з допомогою іншого трактора виїхати з западні. Проблема була в тому, що пусковий двигун знаходився з правої сторони на яку був нахилений трактор. Те що трактор нахилений на цей бік і здавалось от-от завалиться, було пів біди. Його натягнутим тросом тримував «Алтай». Гірше було те, що на тому крутому схилі не можна було встояти. Тому прийшлось пристібати себе до трактора солдатськими поясами. І якщо трактор перекинеться на бік, то у мене не буде ніяких шансів. Зате коли я завів двигун і увімкнув передачу, він з допомогою «Алтая» легко вирвався на волю.
А ще одного разу я мало не втопив трактор в Мургабі. Вирішивши скоротити шлях на заставу, я поїхав не через брід, а спробував переїхати річку поблизу прожекторного посту. Я дуже обережно на першій передачі, тримаючи ногу на педалі зчеплення, заїхав у воду. Коли рівень води майже покрив верхнє полотно гусениці, передок трактора різко пірнув під воду, так що вихлопна труба стала пускати бульбашки. Мене спасла моя миттєва реакція. Я різко вижав педаль муфти зчеплення, натиснув на тормоз і увімкнув задній хід.
Для обробітку КСП мені давали кожного дня когось з молодих солдат в помічники. Нам на кордон вивозили і обід, і вечерю. В п’ять годин ранку я вставав, будив свого нового помічника. Ми обслуговували та заправляли пальним трактор, швидко снідали, отримували зброю і вирушали до самої ночі на обробіток КСП. Іноді мені вдавалося вполювати якусь дичину. Переважно це були фазани. Але попадалися і дикобрази, архари та джейрани. Благо в патронах я не відчував не достатку. Все залежало від пильності мого помічника. Його головним обов’язком було спостереження за всім що відбувається навкруги, так як моя увага в деякій мірі була прикута до роботи. Нормальним на мій погляд хлопцям я дозволяв постріляти. Потім взамін на вистріляні патрони вони чистили мій автомат і міцно держали язик за зубами. Молоді солдати з задоволенням йшли зі мною в наряд обробляти КСП. Під час обробітку КСП, переважно на лівому фланзі, афганці по одному, а то й по декілька чоловік, іноді підходили майже впритул до контрольно – слідової полоси і просили «бунзін» та автомат в замін на «япунський» магнітофон. Ті місця де вони могли з’явитися я чудово знав і тому побачивши в далині їхні постаті, завчасно відправляв свого напарника на сопку для прикриття.
Якщо он за тим поворотом будуть афганці. – говорив я йому, – Ти на ходу вистрибуєш з трактора і на тій сопці займаєш позицію «до бою». А я підїду до них по ближче і спробую мирно спровадити їх подалі від кордону. Поки не почуєш пострілів вогонь ні в якому разі не відкривай. І поки я тебе не покличу позицію не залишаєш.
Так я робив це з двох причин. По перше в цілях безпеки. А по друге мені не потрібний був свідок, який міг би мене здати особому відділу, якого всі, в тому числі й офіцери боялися як вогню. А
«особісти» з певною періодичністю приїздили на заставу визивали по одному солдат в «Ленінську» кімнату і намагалися випитати до найменших дрібниць про все що відбувається на заставі.
Я ж досилав патрон в патронник, клав автомат на коліна і "підрулював" трактором поближче до афганців, оцінював обстановку. Іноді прикриваючись трактором від напарника, націджував "ашнакам" глечик солярки, а за це вони давали всякі дрібнички типу брелків, ножиків, нігтерізок. І спроваджував афганців на їхню територію.
Отримавши звання молодшого сержанта, я дуже пишався з цього приводу і попервах часто поглядав на свої погони, де красувалися дві новенькі блискучі лички. Я був так званим «доморощеним сержантом». Щоб отримати на заставі звання молодшого сержанта, я повинен був здати всі нормативи з фізичної підготовки, які вимагали в школі сержантського складу і здати екзамени з професійної підготовки, знання військового статуту та екзамен «несення служби і тактика прикордонних військ СССР». Складання іспитів і заліків для мене обмежилось запитанням начальника застави, що до моєї готовності до проведення даного міроприємства.
Присвоєння мені звання молодшого сержанта збіглося з черговою успішно проведеною операцією з захоплення банди душманів на ділянці 8-ї прикордонної застави. Там я самостійно керував однією з штурмових груп. А згодом на правому фланзі нашої застави, в районі не діючої вишки, відбувся масовий перехід кордону. Вздовж КСП за декілька кроків один від одного з зброєю в руках вишикувались близько 50 афганців. Інша частина, за їхніми спинами стали збирати хмиз та вирубувати кущі, що розрослися на нашому березі річки Мургаб. До місця порушення кордону нас прибуло дванадцять бійців: два наряди, які несли поблизу службу і посилена тривожна група на чолі з старшим лейтенантом Свириденком. Оцінивши ситуацію, старший лейтенант віддав наказ самостійно видворити порушників кордону за межі Радянського Союзу. Ми також вишикувались навпроти афганців в лінію, чудово розуміючи, що в разі виникнення перестрілки наші шанси вижити дорівнюють великому жирному нулю, причому у всіх без винятку. З автоматами направленими на афганців ми пішли в лобову атаку, одночасно показуючи жестами, щоб вони поверталися на свою територію. Афганці не бажаючи загострювати ситуацію і не з книжок знаючи, як «доблесні радянські визволителі» уміють «градами» зрівнювати з землею кишлаки разом з усім живим, що там знаходиться, подалися назад і стали поспішно відходити до Мургабу, та перебиратися на свій берег річки. Вважаючи мене за старшого, через мої нові, блискучі лички на погонах, афганці весь час зверталися до мене з проханням дозволити їм забрати хмиз для обігріву домівок. Та я нічим не міг їм зарадити. Нашим командиром був одягнений у простий солдатський камуфляж старший лейтенант Свириденко, який намагався нічим не видавати перед афганцями своє старшинство. Ми відтіснили супротивників на їхню територію і вийшли на відкриту місцевість поблизу нашого берега. А так як відстань у шерензі між нами була не менше 10 метрів, то за нашими спинами в кущах залишилося багато афганців, які потім з в’язками хмизу намагалися мимо нас проскочити на свою територію. Свириденко наказав віднімати у них хмиз та складати на купу, а потім віддав наказ підпалити його. Афганці, на своєму березі річки, зрозумівши що до чого здійняли галас і відкрили стрільбу в повітря. Тоді я швидко підбіг до хмизу, що почав розгоратися і потушив полум’я. Свириденко мабуть згадавши минулорічний стіг сіна, не став заперечувати. Йому так як і всім нам хотілося жити. А афганці, коли ми відходили кричали нам навздогін: «Сабол ашно». І оте їхнє «дякуємо друзі» було незаперечним підтвердженням того, що ми вчинили правильно. Ми чудово розуміли, вони прийдуть, але вже вночі і не так нагло та відкрито, заберуть потрібний хмиз і найближчим часом не робитимуть нам ніяких пакостей.
По закінченні учбового пункту для наших "салабонів" в прикордонному загоні була організована група «Едельвейс», яку по черзі, на польовому учбовому центрі мали тренувати офіцери з різних підрозділів загону. Згодом після вище описаних мною подій наш замполіт Свириденко А. М. був призначений на два тижні начальником тієї групи. Він залишив на заставі свою симпатичну дружину Ніну, а сам в терміновому порядку відбув на ПУЦ для виконання нових обов’язків. Я ж в той день заступив на всю ніч старшим наряду «вартовий кордону». Доречно сказати що на другому році служби я вже ні разу не був ні вартовим по заставі, ні молодшим наряду. І ось коли в шість годин ранку ми повернулися на заставу, начальник стояв на ганку тримаючи руки на бедрах, що не віщувало нічого хорошого:
Черненко, до мене в кабінет, рявкнув
Задубінний.
Товаришу майор дозвольте доповісти, – тільки й встиг я промовити, зайшовши до кабінету начальника.
Ти, «сикритутка», краще розкажи мені, що в тебе робиться на заставі, – визвірився до мене Піддубний.
Я був повністю збитий з пантелику. Що значить в мене, а не в нього на заставі?
Товаришу майор я щойно прийшов з наряду. Я нічого не знаю.
Ти тільки «якать» умієш і ніколи нічого не знаєш. А твої он комсомольці гвалтують офіцерських дружин, – розпинався Піддубний.
Потім ще декілька хвилин верещав до мене бризкаючи слиною наліво й направо. І в кінці сказав свою коронну фразу:
Йди геть з перед моїх очей.
На мене ніби вилили відро крижаної води. Я вийшов, нічого не розуміючи. Тому відразу звернувся до чергового по заставі:
Що тут трапилося?
Тут таке було. Це вже Піддубний заспокоївся. Добре що ти йому відразу під гарячу руку не потрапив.
І він розповів мені, що прикомандирований на нашу заставу, Славік Бойко, якого начальство весь час ставило робочим по кухні, захотів жіночої ласки. Десь ближче до півночі він тихенько з кухні шмигнув за ріг і подався до Свириденкової дружини, знаючи, що її чоловік відправився керувати групою «Едельвейс». Проник до неї в дім і там на колінах став схиляти Ніну на секс. Вона надавала йому по морді, прогнала і розповіла Піддубному. Начальник підняв такий крик, що страшно уявити. А Славіку мало все «хазяйство» не відірвав та собакам не згодував. Потім не чекаючи ранку, відправив Бойка до Свириденка в «Едельвейс». Група «Едельвейс» була створена з метою перевиховання порушників дисципліни прикордонного загону. Славік Бойко звідти на нашу заставу не повернувся. Говорили, що там за два тижні Свириденко досхочу накормив його сексом, змушуючи плазувати по полігону, так що від Славікового одягу залишилася одна кокарда. Та й та погнута.
А ми продовжували далі нести, як кажуть, нелегку але почесну прикордонну службу.
Якось я згадав про кубик гашишу, що залишили мені афганці, і показав його своєму товаришу з Кривого Рогу, Володі Кудряшову. Він розповідав мені такі дикі, неймовірні історії про наркоманів, що відбувалися в їхньому місті, у реальність яких не можливо було повірити і тому я вважав його за великого «наркознавця». Володя говорив що в них в Кривому Розі, на території металургійного комбінату, по теплотрасах і в шахтах живуть ніде не зареєстровані, нікому не потрібні тисячі наркоманів. Вони живуть групами. В день ховаються, а в ночі вилазять з своїх закапелків і влаштовують такі розборки, після яких залишаються десятки трупів.
Міліція не втручається, а лише на відстані пасивно спостерігає. Трупи після розборок скидають в покинуті шурфи. І все. Як кажуть кінці в воду. Та попри таку обізнаність у справах наркоманських, Кудряшов не мав ніякого уявлення щодо правильного застосування мого кубика. І запропонував звернутися за консультацією до Ігоря Поперечного, Володіного земляка з Кривого Рогу, запевнивши, що той хлопець порядний, не проговориться і більш практичний у таких справах. Я погодився і Кудряшов пішов за допомогою до
Поперечного.
Поперечний підійшов до мене з виглядом всесвітньо відомого експерта, якого потурбували через якусь дрібничку не варту його дорогоцінної уваги. Та ледве він побачив мій кубик, як його очі заблищали а руки дрібно затремтіли:
Де це ти взяв? – вирвалось у нього.
Та швидко опанувавши себе він зробив зневажливий вигляд і промовив:
Це нікому не потрібна єрунда. Воно нічого не варте. Можеш його викинути або віддати мені. Але я тобі за нього більше пачки цигарок не дам.
Я ж зрозумівши, що він намагається мене ошукати спокійно відповів:
Єрунда то й єрунда. Значить викину в арик, – і розвернувся в напрямку арика. Поперчний в одну мить схопив мене за рукав.
Ти що здурів? Це гашиш самого високого гатунку.
Всі наступні дні Поперечний дивився на мене як собака на кістку. І по змовницкі пошепки запитував коли вже ми покуримо. Я весь час вагався. Та врешті решт цікавість взяла верх. Від одного разу не стану ж я наркоманом. Вирішив про себе.
Увечері коли всі троє до самого ранку були вільні від служби ми зібралися в бані і Поперечний, відщипнувши від мого кубика маленьку дрібку гашишу, скрутив «козячу ніжку». Потім проконсультувавши мене і Кудряшова, як робить правильно затяжки, розкурив самокрутку. Дим був надзвичайно приємний на запах. Я зробивши декілька затяжок, полишив цю затію і пішов у спальне приміщення відпочивати. Та ледве я приліг, як розпочалися мої польоти по казармі. Ліжко похитуючись, повільно піднялося під стелю, і почало виконувати фігури вищого пілотажу, то набираючи швидкість, то уповільнюючись, але не настільки, щоб можна було з нього на ходу зіскочити. Я щосили вхопився обома руками за ліжко, щоб не випасти, коли воно робило круті віражі і мертві петлі. Голова моя, як мені здавалося була абсолютно ясною, тому що я розумів, що ні в’якому разі не можна привертати до себе уваги а ні панічними криками, а ні передчасним десантуванням на підлогу. А ще я дуже боявся щоб не підняли заставу по команді «до зброї». Тоді моє ліжко може вилетіти через відкриті двері на вулицю, а я не встигну на ходу прихопити автомат і патрони. Та згодом «паливо» у незвичному літальному апараті закінчилося і воно повільно
«приказармилося» точнісінько на своє місце. Не встиг я полегшено видихнути, як мабуть від перепаду тиску, між стелею і підлогою, несамовито розболілася голова. Було таке відчуття ніби хтось невидимий спокійно без зайвого поспіху видовбує дірку у моїй голові щоб маленькою чайною ложечкою посмакувати тим що там можливо залишилося. Зубна біль в порівнянні з тою головною, виглядала як хвилювання щодо нерозділеного романтичного кохання молодого хлопця до прекрасної незнайомки.
Вранці Ігор Поперечний зустрівшись зі мною запитав, про те як я себе почуваю. Я розповів, що страшенно боліла голова, на що він хмикнувши, цинічно відповів:
Це попервах. Перші разів три – чотири, поки привикнеш.
І мені стало не по собі.
Невдовзі розпочалася посилена охорона кордону в зв’язку з підходом до ділянки нашої застави ворожої банди душман. Нам довели до відома, що в банді знаходиться американський спеціаліст з бойових мистецтв, який спеціально прибув до Афганістану для отримання практичних навиків застосування больових прийомів та нанесення ударів несумісних з життям людини. Афганці для нього ловили наших солдат і на них американець відточував свою майстерність. Ця посилена охорона кордону затягнулася надовго. Ми жили в постійній бойовій готовності. В населені пункти не виїздили, листів не отримували. Іноді спали в казармі навіть не роздягаючись, і не здаючи зброю до піраміди. Швидко закінчувалося куриво. І хлопці почали збирати недопалки. Одного разу побачивши, як молодий солдат дістає з смітника пожовклого обпльованого недопалка і намагається його розкурити, я з відразою уявив себе на його місці. Мені стало так бридко, що я віддав друзям залишки своїх цигарок і більше не курив аж до самого дембеля. Посилену охорону кордону відмінили коли банда подалася в бік Пакистану, де утримувалось багато полонених радянських солдат. Через декілька днів по тому я отримав наказ виступити на охорону державного кордону на пост спостереження «Акібай». Прибувши до місця несення служби, глибоко в душі несподівано зародилась тривога. Ми пропустили по паспортах за систему бригаду бавовнярів. Це були переважно молоді туркменки. Я залишив одного бійця на спостережній вишці, а з іншим, очеретом, звіриною стежкою, дотримуючись заходів маскування попрямував до річки Мургаб, по якій пролягала лінія кордону. Ми зайняли зручну позицію так, що непомітно для нас підійти до броду через річку, було неможливо. За звичкою я тихенько доправив патрон в патронник, будучи майже впевненим, що хтось з туркмен спробує підійти до Мургабу для контакту з афганцями. Ми зачаїлись і стали чекати. Декілька годин по тому, коли пильність почала притупляться, я краєм вуха впіймав ледь чутний шурхіт очерету. Молодому солдату, що був разом зі мною, подав сигнал щоб той зачаївся і не висувався. Він тихенько зсунувся у виярок і завмер. Через якусь мить з очерету на відкриту місцевість вийшли троє озброєних автоматами афганці. Вони вели зв’язаних з заткнутими ротами двох туркменських дівчат бавовнярок, які як потім вияснилося, вирішили збігати в очерет «до вітру» і відразу потрапили прямо в засідку, яку ще з ночі влаштували афганські людолови. Афганці з «ясиром» вийшли доволі близько від нас. В моїй голові щосили стугоніла кров та буравчиком завертілась думка «тільки б передчасно нас не побачили». Так як відстань між нами була незначна то один з людоловів все таки мене відразу помітив. Моя увага сконцентрувалася на ньому, все тіло напружилося як стиснута пружина. Я зрозумів що з трьома одночасно, не встигну справитись. Розраховувати на молодого солдата, який лежав притиснувшись лицем до землі, в даній ситуації було марно. В голові миттєво промайнула думка «Ну от і все. Це кінець». Страху не було. Натомість всього пройняв неймовірно великий жаль, що мене вже більше ніколи не побачать мої близькі та друзі. І в ту ж мить в голові ніби пролунав чийсь незнайомий і в одночасно рідний голос «Вася, стережись…». В середині мене немов клацнув невидимий перемикач і я втративши відчуття реальності, швидше усвідомив ніж помітив, як в одну мить загуснув час і став рухатися зовсім по іншому. Навколо все стало відбуватися як в уповільненому кіно. Афганець, той що мене помітив, направляв автомат у мій напрямок. Та я вже знав, я встигну. Швидко, майже не цілячись я вистрілив. Він відірвався від землі і зависаючи в повітрі, став повільно падати на спину. Краєм ока я уже бачив як інший афганець неймовірно мляво розвертається у мій бік. Перевівши автомат я похапцем прицілився і вистрілив у нього. Другий, перед тим як упасти, випустив довгу автоматну чергу високо в небо. Вона й вивела мене з дивного, не зрозумілого стану. Третій той що був прикритий від нас дівчатами і знаходився посередині, з переляку упав на коліна та відкинувши автомат далеко від себе, завів руки за голову в замок. Не піднімаючись на ноги і тримаючи автомат на готові я тремтячим від хвилювання голосом прокричав.
Бери кель гіз (йдіть до мене дівчата), – а своєму напарнику. – Негайно зроби одиночний постріл в повітря.
Ромка вистрілив у повітря і дівчата, зорієнтувавшись кинулися до нас. Афганець, що залишився живим, а це був молодий юнак у якого тільки почали пробиватися вуса, покрутив головою в
різні боки а тоді не підводячись з колін почимчикував за дівчатами у наш бік. Ми швидко скрутили юного людолова і не втрачаючи пильності по радіостанції викликали тривожну групу.
У рапорті ми вказали, що рядовий Ромашов після оклику «стій стрілятиму» зробив попереджувальний постріл у повітря і лише після того, як супротивники застосували зброю, я відкрив вогонь на враження. Визволені нами дівчата від пережитого страху, по ситуації з перестрілкою, нічого толком пояснити не могли, тому все зійшлося і наші дії визнали правильними. А на заставі знову ввели посилену охорону кордону. Після цієї події в мене до вечора боліла голова і декілька днів боліло все тіло, як після виснажливих фізичних навантажень. Мені присвоїли звання сержант і об’явили відпустку, а Ромашову подяку за проявлену мужність, та відправили листа-подяку батькам на Батьківщину. У відпустку я поїхав через декілька тижнів, коли зняли посилену охорону кордону. А перед відпусткою начальник застави зробив мені нову цікаву пропозицію.
Ну що товаришу сержант? – Звернувся до мене Піддубний. – Невдовзі побуваєш в дома. Гарно подумай і порадься з рідними. У тебе є можливість вступити до ВШК.
Що таке ВШК? Запитав я.
А це вища школа Комітету Державної Безпеки.
І начальник взявся вимальовувати райдужні перспективи мого майбутнього. Я робив вигляд що уважно його слухаю, а думками уже був вдома. Потім, щоб не гнівати Піддубного перед відпусткою, пообіцяв, що обов’язково подумаю. А в кінці додав, що вважаю цю пропозицію надзвичайно перспективною і дуже цікавою. Начальник потискуючи мою руку, задоволено промовив:
От і молодець. Може як станеш великою людиною – згадаєш добрим словом старого майора.
У відпустку я відправився першого липня. Всього в моєму розпорядженні було 20 днів. З них 10 днів давалося на дорогу і 10 на відпустку. В Тахта – Базарському прикордонному загоні, отримавши проїзні документи, я поїхав автобусом до обласного центру в місто Мари. Звідти мав намір потягом потрапити до Ашхабаду. А там з аеропорту, літаком дістатися до Києва. Мені дуже хотілося встигнути до дому на день народження сестри Олі, яке було 4 липня. Затримавшись з оформленням відпускних документів, я не встиг на потяг. І в Ашхабад поїхав наступного дня заночувавши на залізничному вокзалі в Марах. В аеропорту в Ашхабаді на мене чекала наступна невдача. В Україну були авіарейси до Києва, Львова і Сімферополя. Але квитків не було. У касі мені говорили, щоб почекав, як тільки з’явиться квиток мене покличуть. До мене підходили бариги і пропонували дістати квиток за «чеки». Та звідки мені взяти ті «чеки». Я ж не на заробітках був в Афганістані. Мене пообіцяли взяти з собою на літак геологи, які летіли до Львова. В останню мить в них щось не вийшло і вони, вибачившись, полетіли в три години ночі без мене. Зате на Москву літаки відправлялися що години на пів порожніми. Мені і в голову не прийшла думка, щоб полетіти в Москву, а вже звідти до Києва. І тому втративши надію, вранці третього липня я подався до залізничного вокзалу. Там я познайомився з літнім чоловіком з України, який приїздив до свого сина, що служив в Ашхабаді. Михайло, так звали чоловіка, порадив мені їхати потягом до Красноводська. Потім поромом через Каспійське море до Баку і вже з Баку можна потягом дістатися до Києва. Це був самий короткий і самий надійний на його думку маршрут. Нам з дядьком Михайлом було по дорозі. І ми придбавши квитки, увечері четвертого липня, потягом прибули до міста Красноводськ. У морському порту мене чекало наступне випробування. Останній, на той день пором мав відчалити через декілька годин. Та квитків звичайно на пором не було. Я дуже благав касирку допомогти. Говорив, що згодний пливти сидячи, стоячи чи скрутившись калачиком в якомусь куточку аби тільки потрапити додому. Касирка зжалилась, кудись зателефонувала, а потім сказала щоб я підійшов до начальника порту, можливо той зможе чимось допомогти.
Не забудь за мене, - попросив дядько Михайло.
І за нас, – несміливо проказали два солдати радянської армії, які щойно з нами познайомилися. Вони їхали на дембель, але були в цивільному одязі, так як боялися помсти «зеків», яких охороняли під час проходження служби.
За вісімдесят карбованців я домовився з начальником порту за всіх чотирьох і він сам особисто провів нас на пором та розмістив у резервній каюті для обслуговуючого персоналу.
Влітку зарані розвидняється, і я до прибуття порому в Баку встиг вдосталь налюбуватися морем, яке бачив вперше у своєму житті. Дембеля внутрішніх військ відносились до мене з повагою, як до свого «дєда». Вони захоплювалися моєю формою, яку всі поважали, але не мали ніякого уявлення про мою службу. Так як і я не мав ніякого уявлення про їхню. В Баку ми прибули близько дев’ятої години ранку, п’ятого липня. Переміна в природі була разючою. По дорозі від Ашхабаду до Красноводська я бачив лише одні жовті піски. Потім лише одне море і вже не сіре а голубе небо. В Баку буяла зелень від якої різало в очах. Відразу біля трапу порома чоловік у широкому кашкеті за 20 карбованців запропонував відвезти нас на своїх приватних жигулях до аеропорту. Ми в трьох погодилися, а Дядько Михайло попрощавшись, подався до залізничного вокзалу.
Аеропорт Баку вразив мене своєю непривітністю. Всі вивіски і рейси літаків були написані азербайджанською мовою незрозумілими мені літерами. Ніхто на мої запитання нічого не відповідав, повністю мене ігноруючи. Хлопці, що пливли зі мною на поромі кудись поділися. Я залишився один і куди б не поткнувся ніхто не хотів зі мною спілкуватися. І коли я від безвиході повільно почав впадати у відчай, почув голос який з акцентом на російській мові звертався до мене.
Ей солдат, куди їдиш?
Мені потрібно в Київ, – відповів я.
Тут таке… – махнув рукою мій співрозмовник. – Що ти звідси не виберешся. Давай я тебе краще відвезу до залізничного вокзалу. У мене в таксі є одне вільне місце.
Я погодився і мій співрозмовник відвів мене до «Волги» з нафарбованими на боках «шашечками», що означали таксі. В автомобілі на задньому сидінні сиділа бабуся з своєю молоденькою внучкою. За кермом знаходився водій. Мій співрозмовник наполіг, щоб я поклав свого дипломата в багажник, мовляв так буде зручніше їхати. Потім вмостився на передньому пасажирському сидінні. Я ж сів біля бабусі. Водій з пасажиром на передньому сидінні голосно про щось говорили на протязі всієї дороги. Прибувши до залізничного вокзалу, я впізнав поряд морський порт. З водієм автомобіля ми вийшли одночасно. Він відкрив багажник і я, швидко діставши свого дипломата, запитав.
Скільки з мене?
30 карбованців.
З усіх? – Автоматично перепитав я, розуміючи що це справжній грабунок, в порівнянні з 20, за які нас возив приватний перевізник на таку ж відстань.
З кожного, – відповів водій.
І тут на моєму лиці таксист побачив щось таке від чого мимоволі відсахнувся. Я дістав 10 карбованців, меншої купюри в кармані не було, і протягнув таксисту.
На, досить з тебе.
Це мало, – невпевнено промовив той.
Бери бо й цього не дам, – і кинувши гроші йому в багажник, я розвернувся й пішов до залізничного вокзалу. За своєю спиною я почув, як пасажир з переднього сидіння на російській мові з акцентом, сварить водія за те, що той поспішив віддати мені мій дипломат.
У моїх кишенях залишилося сорок карбованців. Білет до Києва з Баку коштував близько тридцяти. Вистачає в повній мірі. Тільки як його купити? На вокзалі відбувалось щось неймовірне. Всім потрібно було кудись їхати. І люди скупчувалися біля кас та галасували. Стояв шум і гамір. Не можна було визначити хто в черзі перший, а хто крайній. Добре що хоч інформація і об’яви були на російській мові. Зорієнтувавшись в обстановці я нахально протиснувся до віконечка каси, де отримав інформацію, що квитків на сьогодні до Києва немає. Потрібно чекати, можливо перед відправкою з’являться. Відшукавши окрему касу для військовослужбовців, я переконався, що й там відбувалося те ж саме, що біля кас для цивільного населення. Я присів на лавочку і став покірно чекати чуда. О вісімнадцятій годині по гучномовцю об’явили що потяг Баку – Київ буде подаватися для посадки на четверту колію. З вибаченнями я протиснувся до каси для військовослужбовців лише для того, щоб ще раз переконатися, що чуда не існує.
Похнюпившись я пішов з вокзалу на подвір’я і в дверях зіткнувся з дядьком Михайлом.
Ну що купив квиток?
Ні. Немає, – понуро відповів я.
Он там, – показав Михайло в бік рукою, – стоять бариги. За подвійну плату вони дістануть квиток куди завгодно. Йди не втрачай часу у тебе в розпорядженні є година. Може ще сьогодні поїдеш.
Я махнув рукою. І пішов далі. Звідки йому було знати, що моїх грошей не вистачить для бариг. Вийшовши з вокзалу, я вирішив хоч подивитися на той потяг, що скоро поїде на мою Батьківщину. Мені вже стало здаватися, що я ніколи не зможу дістатися до свого дому. Гроші закінчувались. Надії не з’являлись. Згодом я випадково помітив на запасній колії потяг, на боках вагонів якого пишалися, мило притягуючи погляд вивіски «Баку – Київ». І я безцільно поплентався вздовж нього. З одного вагону виглянула провідниця. В мене зародилась надія. «А що як попроситись. Може візьме». Я поспішив до неї.
Тьотю, – благально, українською мовою промовив я. – Візьміть мене з собою.
Фраза прозвучала кумедно, так як тьотя була молодою вагітною жінкою, з доволі таки округлим животом.
А куди ж вам дядю потрібно? – Посміхнулась вона.
Мені до Києва. Я з Богуславського району.
Так це тобі до Миронівки потрібно, – промовила, ніби медом помазала. – А там до Богуслава рукою подати. Звідки ж ти їдеш?
З афганського кордону у відпустку. Уже п’яту добу в дорозі.
Двадцять п’ять карбованців даси? – запитала, змірявши мене доброзичливим поглядом .
Я й більше дам. Віддам все що лишилось, – зрадів я.
Більше не потрібно. 25 буде досить. Запам’ятай шостий вагон. Йди на перон, до четвертої колії. І чекай. Як всі пасажири пройдуть у вагон я подам знак. Тоді зайдеш. Зрозумів?
Зрозумів, – я був від щастя на сьомому небі.
На пероні ми востаннє зустрілися з дядьком Михайлом.
Ну що придбав квиток? – весело запитав він. – Скільки бариги здерли? Так як з мене 60 карбованців, чи може як для солдата зробили знижку?
Так як з усіх. – видавив я.
От бачиш, я ж тобі говорив, ще сьогодні поїдеш.
А в тебе який вагон? В мене дванадцятий.
А я у шостому.
Жаль що не разом, – сказав дядько Михайло, і ми потиснувши руки, розійшлися.
У плацкартному шостому вагоні вільних місць дійсно не було. Провідниця Люда прилаштувала мене до чотирьох літніх жінок і сказала.
Якось потерпиш до Грозного, а далі вагон буде напів порожнім.
Дякую, – відповів я і скромно примостився на краєчку полки.
Потяг рушив. Набрав швидкість і колеса вистукуючи своє тук-тук, понесли мене в напрямку до рідної домівки.
Жінки розпитали як мене звати, звідки, куди та скільки часу я в дорозі. Довідавшись, що я служу на кордоні з Афганістаном, перейнялися до мене співчуттям та повагою. Війна в Афганістані, яка уже тягнулася шостий рік і невідомо коли мала б закінчитись, особливо непокоїла жінок. Про афганську війну серед людей ходили різні чутки, в тому числі і про повну мобілізацію. Потім вони отямившись, стали діставати з своїх валіз продукти і запрошувати мене до столу. Мені було ніяково і я став відмовлятися. Хоча на той час добряче зголоднів. Жінки швидко зламали мій кволий опір і я смачно та в волю поїв. Подякувавши, знову примостився з краю полки. Далися в знаки пережиті хвилювання. А смачна вечеря до того ж розслабила натягнуті як струни нерви. І я прихилившись до стінки, став дрімати, а жінки про щось жваво говорили незрозумілою для мене мовою. Але дрімати випало мені не довго. Прибігла схвильована провідниця.
Що робити? Зараз у нас буде контролер.
Перевірятиме квитки. Де він тільки взявся? Його тут не повинно було бути. Куди ж тебе подіти? – панікувала вона.
Куди ти мене сховаєш. Я ж не голка. Може обійдеться. В разі чого буду проситись, – сказав я і пішов у тамбур.
У тамбурі я стояв і чекав коли з іншого кінця вагону контролер перевіривши квитки у пасажирів, добереться й до мене.
О, прикордонник! – сказав контролер, увійшовши до тамбура. – Куди їдеш?
У відпустку. З Афганського кордону. Уже п’ять діб пройшло а я ніяк не можу потрапити додому.
– Намагався я заговорити зуби контролеру.
Я теж у свій час служив на кордоні. На західному. – Додав він. – У Гродненському прикордонному загоні.
А я в Тахта – Базарському, це біля Кушки, на заставі. (Про Кушку знали майже всі хто ходив до школи. Це була сама південна окраїна
Радянського Союзу.)
Між нами зав’язалася розмова. Він розпитував, я охоче розповідав про що можна розповідати, переймаючись лише тим аби контролер не згадав за квиток. Хвилин через 10 ми попрощалися і я повернувся до вагону.
Ну що? – відразу запитала провідниця. – Чому так довго?
Все нормально,- відповів я. – Контролер навіть за квиток не запитав. Розмовляли про службу. Він раніше також служив на кордоні.
Жінки невдовзі повмощувалися спати, а я ще деякий час посидів на краєчку нижньої полки, і щоб їм не заважати, подерся на третю саму верхню, яка призначалася для валіз. Під стелею на голій полиці було душно, і твердо, але я їхав додому, до рідного порогу і це компенсувало всі негаразди. За період служби відбулося скільки незвичайних подій, що здавалося ніби я не був вдома цілу вічність. Я лежав і уявляв як несподівано з’явлюся вдома. Про свою відпустку я нікого не попереджав. По-перше, моя відпустка могла б перенестися, а то і взагалі не відбутися, через несподіване погіршення ситуації на кордоні. І тоді рідні будуть чекати і хвилюватися. По-друге, дуже хотілося зробити своїм близьким приємну несподіванку. В моїй уяві стали вимальовуватися картини. Я заходжу у двір. Тихенько пробираюся до літньої кухні. Там мама смажить яєчню. Стоїть біля сковороди і мене не помічає. Я тихенько підходжу ззаду, вітаюся чистою рідною мовою, яку не споганив російською за час своєї служби. «Доброго дня, мамо». Вона від несподіванки здригається, різко повертається до мене, плеще в долоні і засяявши щасливою посмішкою, вигукує: «Боже! Дитино моя рідна! Де це ти взявся?». І відразу ж з сльозами на очах кидається мене обіймати і цілувати… На мене накотилася приємна дрімота та ледве я встиг заснути, як знову прибігла вкрай стурбована провідниця.
Виручай, – з повними сліз очима сказала вона, коли я спустився донизу. – Я тебе виручила, тепер виручай мене.
Що трапилось? – не зрозумів я.
Два чеченці пристають.
Де ж вони?
Тільки що приставали. А це відійшли мабуть курять.
Йди до себе в купе. А я звідси дивитимусь. Як вони повернуться - підійду.
Вона пішла у своє купе, а я одягнувши кітель з усіма своїми нагородами зайняв зручне для спостереження місце.
Не втручався б ти краще, сину, - стиха промовила жінка, в ногах якої я примостився, то такі люди, що можуть і життя лишити. Не подивляться що ти солдат.
Я по іншому не зможу. Коротко відповів їй.
Чеченці зайшли в коридор з тамбуру. Мабуть дійсно там перекурювали, та радилися щодо подальших своїх дій. Один з них був років 30, худий, середнього зросту. Другий – уже з сивою головою, на вигляд за 40. Теж середнього зросту проте кремезніший за молодшого. Вони відкрили двері купе провідника і нависли над входом. Я підвівся і пішов по коридору до них. Наближаючись став розрізняти їхні фрази. «Що ти ламаєшся...», «...недоторкану з себе корчиш...», «...хочеш сказати що оте пузо в тебе від чоловіка...». Я навмисне притиснувся до тої стіни де були двері в купе і підійшовши упритул до ловеласів, незаперечним тоном голосно промовив.
Ану відійди. Дай пройти.
Чеченці відступили. А я не пройшов далі, на що вони розраховували, а завернув до купе і закрив за собою двері. Після затяжної паузи двері відкрилися і на вході з’явилася сердита фізіономія старшого чеченця.
Я щось не зрозумів??? – сердито розпочав він.
І не зрозумієш, - перебив я його, різко перед самим носом в друге закривши двері.
Після другої затяжної паузи з – за дверей пролунала погроза.
Ти ще пожалієш. Кров’ю в мене умиєшся.
Люда уткнулась у моє плече й розплакалась.
Я пішов на своє місце, коли до Людиного купе прийшли дві провідниці з інших вагонів і начальник поїзду та стали її втішати. Чеченці до Люди більше не приставали. Проте вагоном вони снували до самого міста Грозного, кожного разу зупиняючись навпроти мене, шипіли погрозу в мою адресу.
Ну що, не спиш? Дивись. Заснеш не проснешся.
Мені було не до сну. Я лежав на самій верхній полиці, готовий кожної миті до самого найгіршого. Вийшли вони у Грозному так і не наважившись на щось більше, крім погроз. Зате після Грозного, поїзд їхав напівпустий. На одній з зупинок до вагону зайшли молоді дівчата, що їхали на практику у Західну Україну. З ними жартуючи та граючи в карти я доїхав наступного ранку до Миронівки. До Богуслава залишилося вісімнадцять кілометрів, та три до Розкопанець. Менше чим пішому наряду в повній бойовій готовності сходити на лівий фланг і назад. Але автобуси між цими містечками курсували доволі часто і я швидше ніж за годину був у Богуславі. Проте зробити несподіваний сюрприз своїм рідним мені не вдалося. Поки я добирався пішки з Богуслава до свого села, моя мама мене вже чекала. «Звістку про тебе сорока на хвості принесла», – радісно жартувала вона.
Коли я приїхав у Богуслав, то поряд з автостанцією випадково побачив вивіску відділення аерофлоту. Присутність такого закладу у маленькому містечку мене дуже здивувала. І вже наступного дня в цивільному одязі, без найменшої надії, а так про всяк випадок, я відправився туди, щоб запитати про квиток на зворотню дорогу до Ашхабаду. У маленькій кімнатці, що скоріше нагадувала комірчину, за металевою решіткою сиділа середніх років жінка. Вона була з тої категорії мегер що звуться «непробивні».
Доброго дня, – привітався я. І так як мегера не звертала на мене ніякої уваги, то я мимоволі розгубився.
Я хотів би запитати як можна придбати квиток на літак до Ашхабаду.
Вона зневажливо глянула в мій бік. Її погляд говорив «хто це там посмів потривожити мій спокій». Проте перед тим як демонстративно відвернутися промовила: «Квитків на літаки не має і не буде».
Я дістав свої подорожні документи, видані мені у прикордонному загоні. І по своїй наївності, надіючись викликати у неї хоч якусь людяність відносно солдата, промовив.
Будь ласка подивіться мої документи.
Позитивні переміни відбулися з «Богуславською людоїдкою» миттєво. Я відразу й не зрозумів, з чим вони були пов’язані. А сталися вони тому, що зверху на документах великими літерами було написано
«КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ СРСР». Прикордонні війська тоді відносилися не до Радянської армії, а були військами КДБ. «Людоїдка» миттєво підірвалася з свого місця і виструнчившись та швидко поправляючи на голові волосся, лагідно замурликала.
Ой, вибачте. Чому ж Ви відразу не сказали, що Ви…того… ну звідти.. - вона багатозначно показала пальцем вгору. На мить запнулась, а потім знову улесливо затараторила. – Скажіть будь ласка, на коли Вам потрібний квиток. І тільки до Ашхабаду, чи може десь далі?
Взагалі то мені потрібно в Тахта – Базар Марийської області, – відповів я і назвав потрібну мені дату.
Добре. Підійдіть десь через півгодини. Я зроблю для Вас все що в моїх силах.
Через півгодини «непробивна» елейним голосочком промовила.
На 19 липня, для Вас є квиток з Борисполя до Марів з пересадкою в Ашхабаді. Час вильоту з Борисполя 10 годин. Час прибуття в Мари по їхньому місцевому часі 18 годин 15 хвилин. Рейс до Марів потрібно буде почекати в Ашхабаді. З Марів до Тахта-Базару ви зможете дістатися автобусом. Останній рейс відправляється о 19 годині 50 хвилин. Будете замовляти квиток?
Звичайно замовлятиму, – поспіхом відповів я, згадавши свої митарства по дорозі у відпустку.
Потім коли йшов додому мені все ще не вірилось у таке неймовірне везіння. Та квиток з Борисполя до Марів з пересадкою на інший літак у Ашхабаді на потрібну мені дату був матеріальним підтвердженням всемогутності КДБ. І трохи поміркувавши, я прийняв рішення скористатися пропозицією начальника застави Задубінного, щодо вступу у цю грізну і загадкову організацію. «Своїм рідним нічого говорити не буду, – вирішив я. – Що вони мені можуть порадити? Більш за все стануть відмовляти».
Наступного дня я поїхав у Фастів до дівчини з якою вчився в технікумі. Вона була в мене закохана, проводжала в армію, і ми з нею листувалися. Зустрівся я лише з її батьками. Від них дізнався, що Таня нещодавно поїхала на практику в Москву на завод «Ліхачова». І побачитись з нею в мене не має можливості. Отак ні з чим я повернувся додому.
Відпустка пролітала швидко. Як одна мить. На вулиці стояла неймовірна жара, як для нашої місцевості, до 30 градусів. Всі ходили роздягненими обливаючись потом. Проте в порівнянні з Середньою Азією, звідки я щойно прибув, це була прохолодна погода, а ночі, так взагалі холодними. І я зодягався відповідно, чим викликав неабиякий подив у оточуючих. В селі на той час мене розумів тільки один чоловік, Іван, який проходив службу в
Афганістані, потім він потрапив у «дисбат», нібито за торгівлю паливно-мастильними матеріалами. І всього пів року як він повернувся додому. Кожного разу коли я його зустрічав він пиячив з своїми друзяками. Тому з Іваном я майже не спілкувався. Про те пиячив не тільки він один. Складалося таке враження ніби всі дорослі чоловіки і парубки тільки й думають про те, де б його випити, і бажано за чужий рахунок. Що мене не аби як дратувало.
В день я допомагав мамі по господарству а вечорами ходив до клубу. Там мені сподобалась одна дівчина, Женя. Згодом я запросив її до танцю, а потім провів додому. Раніше вона була ще не зовсім сформованим дівчам, і я не звертав на неї особливої уваги. Хоча Женя була на моїй вечірці. І коли Таня, перев’язавши мене червоною стрічкою, (знак того що буде чекати з армії) зіслалась на втому і пішла спати, Женя була зі мною до самого ранку. А тепер, майже через два роки, вона стала дуже гарною і симпатичною дівчиною. Чим далі, Женя подобалася мені все більше й більше. Моє СЕРЦЕ трепетало наповнюючись новим коханням. ДУША розривалася навпіл, намагаючись докричатися, що так робити не можна, що це неправильно по відношенню до Тані. Розум по зрадницькому мовчав. Та що він міг порадити з своїм нульовим досвідом у любовних справах. Єдине що говорив не розумний розум, це те, що відпустка закінчується і потрібно повертатися туди де не раз поряд свистіли кулі і ніхто не знає як ще все закінчиться. Від цих доводів ДУША зіщулилась, накрила себе темною ковдрою і забилася у самий непомітний закуток моєї свідомості, погодившись з тим, що Тані поряд не має, а Женя мені подобається. Підлий розум тим часом швидко придумав мені виправдання. Мовляв побачення і поцілунки з Женею можна вважати безневинною пригодою на фоні того, що я встиг пережити.
В селі як у селі, не можливо щось приховати. І тому вже після декількох моїх побачень з Женею, тільки самі ледачі не судачили про нас. В останній день моєї відпустки доля викинула такий кульбіт, від якого СЕРЦЕ швидко знайшло ДУШУ і попросилося до неї під ковдру. А Розум відлючився і
завис. До мене приїхала Таня…
До застави я дістався майже без пригод. Якщо не враховувати того, що в Ашхабаді в аеропорту, під час огляду особистих речей мені не дозволили перевозити в літаку пляшку лаку. І її прийшлося викинути. Я переночував у Тахта – Базарському прикордонному загоні і 20-го липня, вранці був на місці. Доповів начальнику застави про своє прибуття та повідомив про згоду щодо вступу у ВШК. Та моїм планам не судилося здійснитися через неприємну прикрість. Вже через 10 днів я відчув недомагання у всьому тілі. Звертатися до лікарів за допомогою не хотілося. Я надіявся що все пройде саме собою.
Дружина Піддубного, Олена Григорівна, побачивши мене задала декілька запитань і констатувала в мене наявність гепатиту А (хвороба Боткіна). Відкинувши інкубаційний період цієї хвороби, виходило, що я підхопив її на самому початку своєї відпустки. І я пригадав як в Марах пив з автомата газовану воду, похапцем, майже не помивши стакан, після того за ким стояв у черзі.
Під час перебування в лазареті прикордонного загону, ніякого лікування не проводилося і хвороба перейшла в тяжкий стан. Коли зібралася достатня кількість хворих, тільки тоді нас відправили в госпіталь в Ашхабад, призначивши мене старшим групи. У госпіталі лікар довго сварив тих хто довів нас до такого стану. А потім довго лікував під крапельницями. За цей час прийом у Вищу Школу КДБ закінчився і я «пролетів як фанера над Парижем». Додому я написав, що мене тимчасово відкомандирували до іншого місця служби. Про те що я лежу в госпіталі, не згадував ні єдиним словом. Під кінець мого лікування, літаком в Ашхабад, прилетіла Таня і розшукала мене там за поштовою адресою. Це було для мене неприємною несподіванкою. Так як на той час я знаходився в не найкращій формі. І був у повній невизначеності щодо наших стосунків з нею.
На заставу я повернувся незадовго до наказу про звільнення в запас. Про те ми чудово розуміли, що служить нам залишалося майже півроку. Після госпіталя начальник застави запропонував мені по закінченні обов'язкової служби, продовжити службу за контрактом. «Так як ти закінчив технікум, то тобі відразу, без всяких там навчань, буде присвоєно звання прапорщика і ти зможеш залишитися на нашій заставі на своїй теперішній посаді старшого техніка. Стаж тут іде рік за два. Прапорщикам потрібно мати двадцять років стажу. Так що, ще вісім років послужиш і підеш на пенсію. Солдатська служба також буде враховуватись до стажу. Заробітна плата 260 карбованців. А там ще надбавки, кліматичні, премії. Виходить геть не погано. Це при тому що тобі ні нащо не потрібно витрачатися. Не захочеш жити на заставі он відремонтуєш «хитрий домік», що під склад пристосований, – підкинув мені тему для роздумів Піддубний.
26-го вересня ми переводили "салабонів" на другий рік служби. Вони ставали «дідками» а ми цивільними. Дуже просилися Педенко з Ковалем щоб ми і їх перевели в діди. Дехто був за, але більшість вирішила, стукача Педенка залишити вічним салабоном. І тепер молодший на рік призов міг в повній мірі на «законних», що правда неписаних солдатських правилах, ганять слабона переростка на свій розсуд до самої його демобілізації. А от над Ковалем зжалилися. І хлопці від усієї душі безжально відшмагали Павла паском по задниці так що там не лишилося живого місця. Коваль був щасливий. (Як мало декому потрібно для повного щастя.) Що правда прапорщик Ведмеденко не признав наші дії по відношенню до Коваля правильними. І при найменшій нагоді змушував затягнути пасок, чим сильно його принижував, на що той без сумніву заслуговував, і цим доводив
Коваля майже до сліз.
Ей рядовий, - говорив Ведмеденко до Коваля, що за неохайний вигляд. Чому пояс теліпається?
Так положено. Товариш прапорщик, – намагався заперечити Павло.
На твоє «положено» мною щось «наложено».
Що тут кому положено я буду вирішувати.
Зрозумів?
Так чому ви інших не змушуєте ходити з затягнутими поясами? – не хотів миритися з очевидним і неминучим Павло.
Ти з інших не бери приклад, то розгільдяї що з них візьмеш. Ти дивись на Педенка.
Підтягнутий, затягнутий. Видно що солдат. Ти що гірший за нього? А тепер підтягнув пояс і марш звідси.
Я не дуже переймався цим заходом, так як був ще під впливом зробленої мені начальником пропозиції, яку дуже підтримував прапорщик Ведмеденко.
Залишайся, – говорив він. – Я передам тобі заставу. Будеш старшиною. А то вже надоїли ці простирадла, онучі, продукти. А я переведуся в інше місце – ще трохи повоюю. Та й на тій стороні стаж йде рік за три. І платять більше. І ще й чеки стали видавати.
(За чеки в Радянському Союзі в спец магазинах «Берізка» можна було купити хороші імпортні речі, які більше ніде легально не продавалися. Або дуже вигідно обміняти їх на карбованці).
Згодом прапорщик Ведмеденко поїхав у відпустку. А через деякий час у старшого лейтенанта Анашкіна трапилась біда. Його маленький синок Костик в магазині впустив скляну колбу від термоса і її осколок дуже серйозно травмував дитині око. Анашкін з сім’єю змушений був відправитись в
Одесу робити операцію та лікувати свою дитину. В Одесі на той час знаходилась найкраща офтальмологічна клініка Радянського Союзу. Тим більше Анашкін був одеситом. Майор Піддубний став збиратися на пенсію. Йому в середині жовтня виповнювалося 40 років. На заставі залишилося всього два офіцери і з подачі Богдана Васильовича, мене наказом по Тахта-Базарському прикордонному згоні затвердили старшим тривожної групи. Взагалі по інструкції старшим тривожної групи міг бути лише офіцер або прапорщик. Тепер Піддубний і Свириденко по черзі заступали відповідальними по заставі, а я весь час їздив старшим тривожної групи. На той час дуже погіршилася обстановка на кордоні. Перейшло до активних дій багато афганських військових формувань, так званих «душманських банд». Вони обстрілювали наряди на сусідніх заставах та ставили міни на дорогах. Одного дня Піддубний після чергування відправився в
Тахта-Базар у своїх пенсійних справах. Він надіявся отримати підполковника і відповідно до нового звання - нову посаду, розраховуючи ще трохи залишитися на службі. Але в нього там щось не зросталося. Відразу по його відїзді, з прикордонного загону прийшла радіограма з наказом відправити наш резерв на підсилення 8-ї застави. Свириденко з 6-ма бійцями відправився виконувати наказ, залишивши мене, до повернення Піддубного, старшим на заставі. Старшим по заставі я уже залишався і неодноразово. Але то було коли хтось з офіцерів відпочивав після нічного чергування, або відправлявся в тривожну групу, чи десь неподалік. А тут я залишився сам, та так, що нізким порадитись в разі чого. І треба ж було так статися, що по від'їзді Свириденка, до мене підбіг вкрай стурбований сержант Валера Алєгров, що був черговим по заставі.
Вася, - з нальоту випалив він, і ошелешив своїм повідомленням, - з «Сапуна» доповіли, що ними в далині в Афганістані помічена озброєна група людей. Близько десяти. Точно порахувати не вдається. Велика відстань.
І що? Вони там майже всі з зброєю ходять. Ти що перший день замужем? – Сказав я, а сам мимоволі напружився.
В тім то й справа, - промовив Алєгров, - що вони рухаються в бік нашого кордону, у напрямку «Солоних воріт». І рухаються не звично як завжди, а з слів Кудряшова, підозріло. Їх чисто випадково помітили.
Моя напруга переросла в до болі знайому тривогу. Та пригадувати звідки мені знайоме це відчуття не було часу.
Що будемо робити, Валера? – запитав я.
Не знаю. - відповів той. – Тебе призначили старшим, ти й вирішуй. Ми люди маленькі нам що накажуть те ми й робимо.
Я тебе зрозумів, – з докором в голосі відповів йому я.
Я б на перехват до «Солоних воріт» вислав тривожну групу. – ніби виправдовуючись проказав Алєгров. - Тільки якщо їх там близько десятка, - зам’явся він, - то я й не знаю.
Значить так, – привівши до ладу свої думки, сказав я, – у нас наряд «дозор» на лівий фланг коли заступає?
Глянувши на годинник Валера відповів.
Приблизно через дві години.
Тоді наряд і тривожну групу до зброї. Видай всім тривожні підсумки, а в кого АКСУ заміни на ручні кулемети.
Поки збиралася тривожна група я зв’язався з Кудряшовим, що був старшим наряду на «Сапуні», і вияснив, що афганцям, якщо вони підуть до
«Солоних воріт», ходу година - півтори.
“Нам їхати від сили півгодини, – розмірковував я уже по дорозі в автомобілі, сидячи на передньому сидінні ГАЗ-66. – Значить ми за них прибудемо на місце раніше на півгодини а той на цілу годину. Встигнемо влаштувати засідку. Стоп… А щоб наряд «дозор» виїхав за графіком. Тоді афганці прибули б до «Солоних воріт» так як оце ми за пів години а то й за годину раніше наряду. І…” І я пригадав звідки мені була знайома ота тривога. Точно. Таке відчуття у мене було на «Акібаї», коли я врятував від полону двох туркменок.
Так Гена, - сказав я водієві,- не доїжджаючи «Солоних воріт» завертаєш за сопку і відразу глушиш двигун. Там я вам доведу обстановку. Він здивовано подивився на мене але нічого не сказав.
Гена заглушив двигун раніше ніж зупинився автомобіль. Всі за моїм наказом повистрибували з машини. На нас сімох було три кулемети по сто шістдесят патронів до кожного і чотири автомати по сто патронів. Вирішили що два бійці - один з кулеметом і один з автоматом залишаються біля машини і прикривають нам спину. П’ятеро піднімаються на сопку і займають оборону.
І щоб ні пари з вуст. Без команди ніяких дій. Віддав я останні інструкції, перед тим як ми повзком піднялися на вершину сопки, з висоти якої, як на долоні перед нами відкрився вид на систему С100 з «Солоними воротами». Ми зачаїлися і стали чекати. За моїми припущеннями крайній строк коли можуть з’явитися афганці - сорок п’ять хвилин. Якщо не з’являться ще сидимо в засідці півтори – дві години потім перевіряємо лівий фланг і на заставу. Тільки б не спрацювала якась інша ділянка кордону, куди потрібно було б відправляти тривожну групу. Я поглянув на ворота і уявив ситуацію яка могла статися. Афганці непомітно підкралися з своєї сторони до воріт і влаштували засідку у доволі таки глибокому виярку «Солоного струмка». Помітить їх там неможливо. Підїздить машина з нарядом. Зупиняється перед воротами. Як правило старший наряду і водій відкрито сидять в кабіні, що є порушенням інструкції. Молодший наряду йде до воріт, доповідає на заставу про проходження кордону. Відмикає ворота. Машина заїздить за систему майже впритул до засідки і зупиняється, щоб почекати поки молодший наряду зачинить за собою ворота. І ось в цей момент… Мене стиха гукнули. Метрів за триста від нас із за сопки, пригинаючись майже до землі, перебігали до рівчака з під висохлого солоного струмка афганці.
Скільки їх, пошепки запитав я у Ігоря
Горшкова, що лежав неподалік.
Вісім, – так само пошепки промовив той.
Значить я нічого не пропустив. Я також нарахував вісім.
Не розгинаючись, рівчаком, один за одним, афганці впевнено побігли у нашому напрямку. Їх було майже не видно. Лише на мить мелькала чиясь спина і відразу зникала в глибині рову.
«Виходить вони до цього готувались завчасно. – промайнула думка. – Значить спостерігали, прораховували час. Можливо й тепер спостерігають з якоїсь сопки. Але нас не виявили. Інакше дали б знать своїм. Виходить наша сопка або вища, або повинна бути приблизно на одному рівні з їхнім спостерігачем. - я повів очима вліво – вправо, вишукуючи ціль. - На цій нічого. А ось на тій що правіше ніби щось є. Тільки напевне не розібрати». Я повернув голову до Горшкова і побачив у нього на боку ракетницю.
Дай ракетницю, – прошепотів я. – І передай по цепочці, що постріл з ракетниці – сигнал до бою.
Ракета випущена по сопці майже влучила в ціль. З за купки сухої трави вистрибнув переляканий спостерігач і хутко зник за протилежним від нас схилом сопки. Суха трава від випущеної ракети загорілась, та на це ніхто не звернув уваги. Потім пустиня палала цілий тиждень. Особливо вночі пожежа вражала своєю загравою. Одночасно з пострілом ракетниці застрекотали два кулемети і два автомати. До яких через мить приєднався і мій. Ошелешені несподіванкою афганці, які на той час вже встигли зайняти свою позицію, і де-що розслабитись, були не в змозі зрозуміти що відбувається і звідки по них стріляють, тому опору не чинили. Вони стрімголов кинулися тікати тим само маршрутом що прийшли сюди. Здається ми все таки одного з них підстрелили. Коли вони вибиралися з рівчака, перед тим як зникнути за сопкою, Ігор встиг перерахувати їх. Спочатку вистрибнуло п’ятеро, потім вилізли двоє що підтримували третього. Тут нікого не залишилось.
Хлопці лікували:
Ото ми їм дали!
Аж дрантя сипалось так тікали!
Хай знають наших!
А мій автомат так нагрівся, чуть руку не спік!
Отак би завжди!
Кулеметники залишилися на сопці а ми в трьох спустилися до системи. Доповіли на заставу, що з нами все в порядку і що ми проходимо «Солоні ворота».
Ми обережно підійшли до місця засідки наших ворогів. На дні рівчака одиноко лежав повний наплічник. Що в ньому могло бути ми й гадки не мали. Можливо коли афганці тікали їм було не до наплічника, а можливо навмисне залишили нам смертельний сюрприз. Нам повезло, що наплічник знаходився внизу. Якщо лягти і не висовуватись, в разі вибуху нас не зачепить. Ми залягли і почали жбурляти в канаву всім що могло підвернутися під руку. Вибуху не було. Тоді з пасків від автоматів та кулеметів змайстрували таку собі вірьовку на кінець якої прикрутили гачок з дроту, що знайшли в автомобілі. Звичайно не з першої спроби, та все таки зачепили наплічник. Гарно посмикали. Нічого не сталося. Тоді з острахом витягли його на «Світ Божий». В наплічнику була вода, чуреки, підстилка, вовняна вірьовка, ще якісь дрібниці не варті великої уваги. Призначення речей що знаходились у наплічнику були нам відомі. Вода і чуреки для переходу по пустині. Підстилка – для відпочинку. Вовняна вірьовка – для безпечного відпочинку. Викладається вона колом і тоді в середину не пролізе ні скорпіон ні фаланга, і навіть змії намагаються оминати таке коло. Це у всякої гадини тисячоліттями виробився такий інстинкт на запах овечок та верблюдів, що бродили отарами та витоптували їх своїми копитами. А ще там були три пакети білого порошку. Що то була не крейда і не пральний порошок говорити зайве.
Після перевірки КСП на лівому фланзі, все знайдене нами добро ми привезли на заставу.
Краще б ви цього не находили. Ти ще не знаєш і навіть уявити собі не можеш, що тут буде після того як ми повідомимо про твою знахідку до прикордонного загону. А не повідомить ми не можемо та й не маємо права. Як би це ти один знав про цю знахідку, ми б її тихенько викинули в арик. Рот на замок і без проблем. А так, Піддубний з відчаєм махнув рукою. – Якось прорвемся.
І дійсно наступного дня на заставу приїхали
«особісти». Три дні на заставі проводились обшуки. Вони перевернули заставу в верх ногами. Нас допитували по декілька разів на день, задаючи дурацькі запитання.
Чому відпустили банду?
Чому не переслідували?
Чому нікого не затримали?
Чому з тривожною групою взяв наряд?
Чому відразу не повідомили в прикордонний загін?
Як це так могло статися, що ви стільки патронів витратили і ні в кого не влучили?
А може ви ні в кого не стріляли?
А може ви знайшли не один наплічник?
А може там було не три пакети а більше?
А може ви нічого не знаходили, а вам це залишили? Щоб ви їх відпустили.
??????????????
Після кожного «чому…», «а може…» додавали: «Признавайся тобі ж краще буде. Ми все одно узнаємо всю правду…»
Відразу по приїзду «особістів» всіх хто був на заставі пошикували на подвір’ї і в присутності Піддубного і Свириденка, змусили викласти перед собою все з кишень, а потім їх вивернути. Після чого вони разом з нашими офіцерами відправилися в казарму для обшуку наших речей, наказавши нам не залишати шеренгу. Коли нікого з офіцерів не було поряд, таджик Джурахон Ісмаілов, ми його називали Жора, сказав:
Ну що Коваль приїхали ті кому ти «стучиш», це вже в волю «настучишся». На всіх «настучиш» відразу.
Коваль, якого не так давно перевели в «діди», як вжалений вистрибнув з шеренги і пританцьовуючи наче півень став говорить:
Сам ти «стукач». Сам підеш на всіх «стучать».
Він хотів ще щось сказати образливе в адресу Жорика. Та сильний удар таджика зламав Ковалю носа і звалив на задницю. Заюшеного Коваля «дідки» потягли за ріг на кухню умиватися та зупиняти кров. Це було величезне «ЧП». Тим більше з пів року тому вийшов указ про посилення відповідальності за нестатутні відносини. Ми стали гарячково думати як виправить ситуацію. Добре, що Педенко був десь в наряді і його не було з нами. Мало того що знову на мене посипляться шишки, як на секретаря комсомольської організації, як на старшого цієї шеренги, так ще й Ісмаілова можуть відправити в «дисбат». І тоді я голосно, щоб всі чули озвучив свою думку уже геть пригніченому
Ісмаілову.
Жора ти не ображайся, але ми всі чули, як Коваль, коли ти зробив йому зауваження, щоб він не крутився в строю, назвав тебе «чуркою».
Всі чули, – звернувся я до всіх відразу.
Всі згідно закивали головами.
Коли повернувся Коваль, Саша Яценюк в доступній і популярній формі з матами пояснив йому, що він паскудна гнида і що всі підтвердять, як він обізвав таджика «чуркою» і тоді великі неприємності будуть у нього. А носа він розбив коли захотів покурить і вибігши з шеренги зачепився і так прикро впав. Всі в шерензі дали згоду. Коваль зіщулився і погодився. В ті дні коли проводилися у нас обшуки і допити я заступав черговим по заставі. Щоб бути на всякий випадок у «особістів» під рукою.
Несподівано на заставу заявився командир прикордонного загону. Я як черговий по заставі зустрічав його автомобіль біля воріт за всіма правилами виструнчившись і приклавши руку до виска:
Товаришу полковник, черговий по заставі сержант Черненко. За час мого чергування на заставі надзвичайних пригод не трапилось.
Якщо так можна сказати, – іронічно промовив командир.
Порушень державного кордону не виявлено, продовжив я. - Начальник застави повертається з тривожної групи. Замполіт Свириденко відпочиває після добового чергування. Накажите покликати старшого лейтенанта Свириденка?
Нехай відпочиває, – сказав командир, виходячи з машини. - Веди мене до тих дармоїдів.
Я провів його до "Ленінської кімнати", де вершили свою інквізицію «особісти». Привітавшись з ними командир сказав:
Так закінчуйте тут свої справи. Досить вам робить з героїв злочинців, - потім запитав у мене. - У вас знайдеться чим покормить мого водія?
Так точно, – відповів я.
Тоді бігом виконуй наказ.
Слухаюсь, – козирнув я і зник з його очей.
Командир просидів з «особістами» поки не повернувся Піддубний з тривожної групи. Потім вони закрилися в канцелярії і довго не виходили.
Врешті-решт двері канцелярії відкрилися і
Піддубний погукав:
Черговий, до мене.
Я вскочив у канцелярію, виструнчився і трохи збентежившись доповів:
Черговий по заставі сержант Черненко за вашим наказом прибув.
На початку доповіді потрібно було сказати товаришу майор, а може товаришу полковник. Хто їх знає. Але й так пройшло. То й добре.
Закрий двері, проходь, – сказав полковник.
Я закрив двері, зробив два кроки і залишився стояти, так як присісти мені ніхто не запропонував. «Подумаєш, постою, молодий нічого зі мною не станеться. Тільки скоріше б цей дурдом з
«особістами» закінчився», - подумав я.
Так говориш Богдан Васильович не вистачає офіцерів, не має з ким службу нести? – проговорив командир прискіпливо дивлячись на мене. – А чим тобі ось не офіцер? Ти ж говориш що він має бажання залишитись на службі за контрактом. То що маєш таке бажання?- це вже до мене.
Ніби маю, - відповів я.
Так ніби, чи маєш?
Так точно, маю, - відповів.
В такому разі Богдан Васильович пиши на моє ім’я клопотання про відзначення сержанта Черненка нагрудним знаком «Відмінник прикордонних військ першого ступеня». А я подам клопотання в управління
Середньоазіатського прикордонного округу про присвоєння відміннику прикордонних військ першого і другого ступеня сержанту Черненко за мужність, професіоналізм і особливі заслуги в охороні державного кордону СССР первинного офіцерського звання молодший лейтенант, - і вже до мене. – Такі папери поодинці в високі кабінети не носять. Їх збирають певну кількість і лише тоді несуть на підпис. Поки в Ашхабаді затвердять, поки в Москві підпишуть. Наказ прийде не раніше чим через рік. Тим часом ти послужиш прапорщиком. Наберешся більше досвіду. Ну все. Бажаю хорошої служби, командир встав, підійшов і потиснув мені руку. – Можеш буть вільним.
Звання молодшого лейтенанта відшукало мене аж у Фастові через два роки після звільнення в запас у
1988 році.
Після повернення з відпустки прапорщика Ведмеденка, Піддубного перевели в прикордонний загін, де він через свій строптивий характер прослужив менше року, не отримавши ні посади, ні підполковника, пішов у відставку у званні майора.
На місце Піддубного начальником застави
«Меручак» призначили капітана Петрова. Хороші стосунки у нас з ним не склалися. На солдат він дивився зверхньо, весь час намагаючись давити своїм званням і посадою. Мою відзнаку «Відмінник прикордонних військ першого ступеня» Петров "прикарманив" собі. А потім пізніше дав з під «поли» одному «собачнику», мого ж призову, за те що не вчасно виявлений слід на КСП, той взяв на себе. За таких обставин продовжувати службу за контрактом мені перехотілося. Я вирішив: «звільнюся в запас, побуду дома, відпочину. Потім десь через пів року напишу листа і повернуся на службу».
- Ти вже сюди не повернешся, - сказав мій самий найкращий товариш, Володя Кудряшов, який уже подав рапорт на продовження служби за контрактом.
Після Нового року мені присвоїли звання старшого сержанта. Погони на своїй парадній формі я не став переробляти. І на дембель пішов старшим сержантом з сержантськими погонами.
Після Нового року через нашу заставу партіями стали переправлятися «дембеля» третьої комендатури. В одній з таких партій я зустрів рядового Цукрового. Ми з ним обнялися. З хвилину поговорили. За нашою заставою їх уже чекав "дембельський" автобус. Єдине що я встиг у нього узнать це те, що він всі два роки прослужив на третій комендатурі трактористом. Обробляв КСП до стику з нашим лівим флангом. Але ми так ні разу з ним не зустрілися. Цукровий поїхав додому. А мені служить ще залишалося цілий місяць.
В останнє, моє відчуття про те що доблесні "воїни-визволителі" Радянського Союзу, поводяться як фашисти, підтвердилось коли ми перевозили полонених афганців з сьомої застави на другу комендатуру. Автомобілем ГАЗ-66, під командою старшого лейтенанта Свириденка, ми, «дембеля»; водій Вася Авраменко, я і Вовка Мішкуров прибули до місця призначення. Полонених підвезли на такому само автомобілі ГАЗ-66. З його кузова пиньками та стусанами, гірше ніж худобу, конвоїри викидали на землю худющих, обірваних, немічних афганців. Один молодий афганець спробував підтримати дряхлого старика. І його відразу забили прикладами автоматів. Полонені падали та не порушно лежали на землі. Після того як офіцери обох автомобілів про щось між собою переговорили і наш Свириденко отримав супроводжуючі папери, попередні конвоїри, підігнали афганців до нашої вантажівки і ударами прикладів загнали в кузов. Полонені попадали на оббиту залізом підлогу і тремтіли від холоду і страху як осикові листочки. Ми з Мішкуровим розмістилися по краях кузова. Автомобіль рушив. Афганці непорушно лежали на холодній металеві долівці. Це було таке жалюгідне видовище, що ми з Мішкуровим вирішили посадити їх на лавочки на безпечній від себе відстані, попередньо домовившись, під контролем тримати протилежні сторони. Тобто він мою, я його. Ми доправили патрони в патронники своїх автоматів. По афганцях було видно, як вони здригнулись та напружились, але продовжували лежати непорушно. Тоді я штовхнув ногою ближчого до мене афганця. Він не поворухнувся. Я штовхнув його вдруге, втретє і коли він повернув до мене голову, жестом показав йому на лавочку, потім на інших і знову на лавочку. Він мене зрозумів, та відразу не міг повірити в таке. Коли афганці повмощувались у їхніх очах світилася вдячність. Та ось автомобіль загальмував і афганці з словом «офіцер» миттю лежали на підлозі. Свириденко заглянув в кузов.
Запитав:
Все в порядку?
Все в порядку, – відповіли ми.
Вантажівка рушила далі. Полонений якого я штовхав, обережно повернув до мене голову і поглядом вказував на лавочку. І я дозволив знову їм сісти.
Як старший технік я останній раз поїхав у прикордонний загін з військовими квитками наших водіїв. Туди начальник автомобільної служби мав поставити відмітку про проходження 500 кілометрового маршу. Разом з військовими квитками водіїв я підсунув і свого. І тепер мені після звільнення в запас можна буде без перездачі правил дорожнього руху працювати водієм. Останній мій наряд був 5 лютого 1986 року на «Сапуні», на засекреченому посту спостереження.
Увечері Петров зачитав наказ про моє звільнення.
Я отримав на складі свою парадну форму. Попрощався з Ведмеденком. Потім мене спіймали уже новоспечені «страшні і кровожерні» діди і вверх ногами підвісили в автомобільному боксі. І я набравши повні груди повітря з радістю прокричав «СЛАВА БОГУ ВІДСЛУЖИВ».
ПІСЛЯМОВА
Моя дорога від порога закінчилась 8 лютого 1986 року, коли я першим рейсовим автобусом прибув з Києва в Богуслав, а потім незчувся як пробіг три кілометри до Розкопанець. Мені повезло. З Марів летів незапланований спецрейс з «кедебістами» до Києва. На який вдалося потрапити і мені.
Та історія пов’язана з моєю службою ще деякий час продовжувалась. Наступного дня я пішов у Богуславський військкомат, щоб стати на облік. Мене направили у четвертий відділ. Там сидів з діловим виглядом весь з себе випещений лейтенант, який присікуючись, став виводити мене з себе:
Вас, що не вчили віддавати честь старшим за званням?
Не навчили як по статуту звертатися до старшого за званням?
Чому не по формі одягнений? Чому в кашкеті а не в шапці?
Чому погони не відповідають вашому військовому званню?
А коли він взяв у руки моє посвідчення «Учасника бойових дій» і з презирством хмикнув, мої нерви не витримали:
Що ти хмикаєш, гнида. Там пацани гинуть, через таких як оце ти. Пристроївся тут. Ти там був? Ти бачив те пекло? Ви тільки посилати інших туди можете. А самі ховаєтесь за нашими спинами.
Я тебе туди не посилав, – сконфужено промямлив він.
І цим геть вивів мене з себе. Втративши контроль над собою я підскочив до нього, схопив за барки і хотів врізати по мармизі. На шум прибігли працівники військкомату і нас розняли.
В цей день у вечері до нас прийшла мати Івана Антюшина та запитала:
Вася, ти там мого синочка, Ваню, не бачив? – і розридалася.
Сказати, що мені стало не по собі – це не сказати нічого. Від того з яким горем вона промовила ці слова у мене задерев’яніло все тіло. Язик перестав слухатись і я якийсь час не міг вимовить ні слова. Іван Антюшин загинув в Афганістані. Через півроку після призову. Хоронили його, як мені розповідали, в запаяному цинковому гробу. І навіть скло на кришці гробу було зафарбоване. Він був на рік молодшим за мене. До армії між нами були хороші стосунки, Я ще учив його різним вправам на перекладині. І забирали нас в армію одної осені.
Бачиш ти повернувся, а мого Вані не має, – на кінець сказала вона з таким відчаєм, ніби це я був винним у його смерті.
Якось я сидів вдома біля грубки у якій весело палахкотів вогонь. На душі було кепсько. Я пригадав інцидент у військкоматі, матір Івана Антюшина, полонених афганців, пригадав слова Абдул Вудуда: «…не має нічого героїчного в тому, щоб прийти в чужий дім і там вбивати хазяїв цього дому…» Я дістав своє посвідчення «Учасника бойових дій», яке б не зміг отримати без допомоги Піддубного, коли звільнявся в запас, і востаннє пильно подивився на нього. Коли воно перетворилося на попіл на душі стало легше. На душі стало легше, але тривога не пройшла. Коли я спав, ближче ніж на п’ять кроків до мого ліжка ніхто не міг наблизитись щоб я не прокинувся. Мене будило якесь підсвідоме відчуття небезпеки. А ще більше місяця я боявся без зброї виходити на вулицю. Звичайно я переборював себе, але відчуття було не з приємних. А потім прийшли кошмарні сни відстанню в п’ять довгих років, що вкрай виснажували мене. Мені снилась армія. Майже всі сни починалися з того що мене знову забирають на службу і все потрібно пройти спочатку. Я намагався до когось докричатися, що я вже своє відслужив, але мене ніхто не слухав. І я серед ночі прокидався в холодному поту і не міг уже до ранку заснути. Мені снилися епізоди з армійського життя, тільки в гірших своїх варіантах. То нам з Ведмеденком бойовики Абдул Вудуда відрізають голови, то ми УАЗом падаємо з мосту, то мене роздавлює трактор, то афганці разом з туркменками в полон забирають і мене, а потім жорстоко катують, за те що я їх застрелив. І багато чого іншого. Це дуже вимотувало мене як психічно так і фізично. Іноді на якийсь проміжок часу сни переставали снитися. І я з радістю надіявся що мої кошмари залишилися позаду. Але вони знову поверталися. Були такі періоди коли я боявся лягати спати. Я дуже хотів позбутися тих кошмарів. І врешті решт в мою голову прийшла така думка: “Якщо майже всі сни починаються з того що мене забирають в армію, то мені повинно приснитися, що я відслужив і повернувся додому”. Тепер я перед сном налаштовував себе на це. І дійсно мої сни стали поволі просуватися вперед. І через якийсь час мені приснилося, що я відслужив і благополучно повернувся додому. Моя армія мене відпустила. Так закінчилась моя психологічна «ДОРОГА ВІД ПОРОГУ».
Набагато пізніше «загусання» часу в друге врятувало мені життя, але то, як говорив відомий кіноартист Леонід Каневський, зовсім інша історія.
ПОГРАН ЗАСТАВА «МЕРУЧАК»
З туману ніби випливає Погран застава «Меручак.
Мене давно вже тут не має. Та серце каже це не так.
Моя душа там залишилась Із друзями в однім строю.
Мені ще довго служба снилась. Он на «Аманово» стою.
Ось вартовий я на заставі Дивлюсь уважно в «ТЗК». А в далині в Афганістані Із гір тече Мургаб ріка.
Тієї річки води мутні Пам'ять несуть через віки. Тут Македонський всемогутній Побудував колись мости.
Тривожна група з «Акібаю» Везе затриманих душман.
На лівий фланг ще завітаю, Поки не зник дивний туман.
Під «Сапуном» на мить спинюся.
В окоп спущуся на посту. Потім у річці окунуся
Та погойдаюсь на мосту.
А далі фланг звернув в пустиню.
Струмок солоний пересох.
Тюльпанів там нарву корзину. Випю «чемену» хоть ковток.
З тих пір пройшов не один рік.
Вже багатьох не дощитаться
Це тут у всіх нас різний вік,
А там нам двадцять – вісімнадцять.
КІНЕЦЬ.
15.09.2020

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок