recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Звук, коліра і чуття

Автор:

Лючі

Жанр:

Фентезі Роздуми Романтика

Формат:

Новела

Сторінок:

3

Рейтинг:

3.33/5 (голосів:3)

Переглядів:

49

Рік:

2021

Серія:

Море зірок (№5)

Завантажити

Опис

...Навіть зараз, коли ти спиш поруч, а хрустка зима наче б огортає твої плечі теплою білою ковдрою — я бачу ту чарівну барву в кожному русі твого тіла, кожному подиху. Ти дійсно стала мені прокляттям. «Помиляєшся! — насмішкуватий і до невіри певний голос дзвенить у голові. — Не стала, а ніколи не припиняла ним бути. Це просто ти нічогісінько не пам’ятаєш! Ду-урень!»...

Моя осінь — багряна палітра, чиє дерево потріскалось від солодкого і сухого вітру твого сміху. Він навіть зараз грає в моїй голові: перевертаючи полиці думок, здіймаючи тонкий тюль ефемерних спогадів, наче проміння білосніжного сонця.
Жінка з невимовно синіми очима. Дивно, я написав ледь не сотню портретів, а так і не зміг навіть крихтою відтворити їхнього кольору. Ані за світла дня, ні в мерехтінні ночі. І ніби, що ж складного? — небо пізнього жовтня, яке так легко дається моїм пейзажам. А як непереборно важко вкласти його в крихітні люстерка райдужок тремтливою рукою людини.
Навіть зараз, коли ти спиш поруч, а хрустка зима наче б огортає твої плечі теплою білою ковдрою — я бачу ту чарівну барву в кожному русі твого тіла, кожному подиху. Ти дійсно стала мені прокляттям.
«Помиляєшся! — насмішкуватий і до невіри певний голос дзвенить у голові. — Не стала, а ніколи не припиняла ним бути. Це просто ти нічогісінько не пам’ятаєш! Ду-урень!».
Блискучі пасма на прим’ятій подушці як візерунки морозу на склі. Хоча, твоє каштанове волосся будь-кому нагадає про осінь. В мене все не йде з пам’яті багровий шарф, утоплений в його хвилях. І, мабуть, того дня в мені щось зламалось і встало «не-так» на віки вічні, бо ніжні кучері для мене чудяться тепер тільки такими: мов останній захід сонця вмираючого вересня.
Твоя щока рум’яна і така холодна. Це зовсім неправильно! І, здається... В мене, певне-що, жар... Лихоманка, кольору триклятої тканини, яка танцювала в повітрі так, наче вітер награвав на ній стрімкі ноти твоїх слів.
«От же ж дурник! — червоні чобітки дзвінко вистукують чорними підборами на сірій бруківці, всипаній жовтим листям — як багато кольорів видно в скельце твоєї душі? — Скільки часу пройшло, а ти ні на йоту не змінився! Горло слабке — а розуму з три краплі: тільки й можеш, що ховатись за рудим хутром і зиркати сріблястими очима на білу китицю хвоста. Хоча, молочні туфлі тобі й справді до лиця. Не червоній дарма, лисеня — я ще багато маю сказати!».
Ти говорила, так наче я зовсім не слухав — а я все ніяк не міг зрозуміти. В якусь мить тільки помітив, що геть не дихаю, поки тонкі білі руки накидають вколо моєї шиї багряні чари того клятого шарфу. А, все ж, новий подих зігрітим дивною любов’ю горлом, був таким солодким: в його букеті опала крона липи мала смак золотих груш, листочки клену — карминової вишні, — і звідкись вітер приніс зелену гілочку хвої смолянистим медом. А ти все говорила.
І я нехотя вірив кожному слову, хоч досі жодного з них наче й не розумів.
Картина спогадів різко тане. В теплоті ранку холод тіла на дивовижу шовковистий — це ж треба, щоб і носик задубів! Лоскоче голочкою шию, змушує кров бігти швидше. Ще й сон тобі якийсь сниться — очі метушатсья під повіками, а обличчя скував тугою маскою неспокій. Не знаю, як тебе б ще більше вкутати і ближче пригорнути, та не можу не шукати способу — хоч-би й у своїй нездоровій голові. Може моя гарячка допоможе тебе зігріти?
Тепер я певен її присутності. Інакше чому я вірю і
наче бачу, як крізь марево сну, тобі видніються нескінченні горизонти колючого снігу, темрява білої ночі і руде хутро лиса, який марно намагається загорнути у власну шкуру ширококрилого журавля?
Мабуть я сходжу з розуму. Хоч знаєш, тобі одній я завжди вірив. Хай мене й тисячу разів дивує, як жінка, яка боїться власної тіні, могла тоді так відважно щебетати незнайомцю просто про власні почуття! Як ніколи не мала сумніву в тих словах, ти ніколи не мала певності в міріадах інших.
«Просто навіть зараз звук твого дихання, колір хутра і чуття геть не змінились. Ти і досі руда лисиця, з хриплим голосом і сріблястими очима, які наче пара місяців проводжають мене в останню путь. І пахнеш ти так само: диким хвойним лісом — тут не обмануть ніякі лавандові парфуми!».
Скажи, як ти змогла одним поглядом так багато зрозуміти? Невже, якби вітер не поніс тюбики червоної фарби до твоїх ніч — наші очі б не зустрілись? Того дня, відкинувши букет прекрасного листя, ти відкинула сумніви і вкутала мене в свої крила.
То тепер ми помінялись місцями? І схоже, що, цього разу, тобі вдалося мене врятувати.
Та мене, здається, зовсім розбиває температура.
Засинаючи під шум твого дихання, вітер в моїй голові, чомусь, тріпоче журавлиним пір’ям.

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок