recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Кохання острова Майда

Автор:

Всеволод Паталаха

Жанр:

Наукова фантастика

Формат:

Оповідання

Сторінок:

20

Рейтинг:

3/5 (голосів:1)

Переглядів:

52

Рік:

2021

Серія:

на конкурс Дивак/Дивачка (№0)

Завантажити

Опис

Для потреб заселення Марсу земляни почали добувати сировину на Титані. Працівники колонії - здебільшого злочинці, які відправлені на довічне поселення, але є контрактники. Один з них закохується у поселянку й вони планують утечу з допомогою старого кримінальника. Той з подивом виявляє, що державні органи зацікавлені у втечі!

Паталаха Всеволод Вікторович, 1965 р.н.
Кохання острова Майда
Колонізація Марса, заселення Каллісто та Ганімеда потребували безлічі ресурсів. У тому числі вуглеводневих. Земляни згадали про супутник Сатурна Титан й розмістили на острові Майда, посеред метанетанового моря Кракена, першу станцію по добуванні сировини та її транспортуванню. Острів був створений твердими породами й мав розміри приблизно 155 на 103 кілометри. Тому місця для землян, донів Джованні та Білосніжок вистачало.
У Двадцять Третьому сторіччі один мудрагель виростив у лабораторії мишу зі стовбурової клітини «у пробірці», тобто у винайденому ним інкубаторі, харчуючи ембріон спеціальним розчином. У Двадцять П’ятому лауреат Нобелівської премії біолог Роберт Ланкет, у якого не складалися відносини з жінками, забажав мати сина й виростив його зі своєї стовбурової клітини.
Доки влада сушила собі голову, що робити з нахабою, який порушив одразу декілька законів, один з тринадцяти трілліардерів Землі замовив ученому сина зі стовбурової клітини, бо не міг мати дітей. Цей погодився за умови, що команда адвокатів, найнята замовником, звільнить його від необхідності відсидіти за обидва народження у тюрмі. Адвокати та гроші зробили свою справу й на поверхні Геї з’явилося двоє гомункулів – «людей з пробірки». Хлопчики нічим не відрізнялися від однолітків, одержана гарна освіта та можливості батьків допомогли їм стати відомими чоловіками того часу. У них теж було взято стовбурові клітини на зберігання – пуповина прикріплювалася до однієї зі стінок інкубатора. Сім’ї, які не могли мати дітей, побігли шукати спеціалістів, які б зробили їм «дитину з колби». Туди ж побігли хлопці, у яких були проблеми з особами протилежної статі, та жінки, які боялися пологів й не мали чоловіків. Стовбурові клітини у цей час бралися практично у кожного другого жителя планети при народженні, то ж проблем з матеріалом не було. Вирощування гомункулів було поставлено на промислову основу, фірми розпускали чутки про особливі здібності народжених новим способом.
Син трілліардера не забажав одружуватися, бо побоювався, що не уживеться з дружиною й вона відсудить у нього ледь не половину майна. Тоді на Землі та Марсі був практично повний матріархат: якщо дружина звинувачувала чоловіка у зґвалтуванні, він міг загриміти до буцегарні років на сім при відсутності прямих доказів вини. Випадково опинившись у ліфті сам на сам зі співробітницею, шеф фірми міг одержати позов на кругленьку суму за сексуальне домагання й адвокати чесно радили: „Краще заплатіть. Якщо суддею буде жінка, програш неминучий, щоб ви не казали.“ На усіх інтернет-каналах прогриміла цікава історія: одна прибиральниця пішла до жіночої вбиральні, але вона була на ремонті. Поверхом нижче була інша жіноча вбиральня, але вона не захотіла спускатися й пішла до чоловічої. Туди ж зайшов головний інженер фірми… Потім на суді він стверджував, що лишень спитав у співробітниці, що вона робить у суто чоловічому приміщенні й попрохав вийти. Жінка ж звинуватила його у сексуальних домаганнях й навіть виграла суд першої інстанції. Апеляційний суд, правда, відхилив позов. Розлучення пеклися, як пиріжки, майнові суперечки звичайно вирішувалися на користь жінок, діти теж залишалися їм, а аліменти – чоловікам.
Отже, багатий гомункул й собі народив «дитину в пробірці». Син виріс, упіймав тренд й заснував фірму по виробництву роботес «Білосніжка». Дівчата-роботи мали біологічні шкіру й підшкірну клітковину (їх вирощували з надлишків стовбурових клітин, які були у пунктах їхнього зберігання), тому відрізнити роботесу від дівчини було складно навіть у ліжку. Їх так і звали – Білосніжками. Багаті хлопці охоче купляли їх – бо вони не вимагали неможливого, були уважні до бажань чоловіка й не погрожували розлученням – лише вимкненням: „Якщо ти, любий, знову будеш змушувати мене робити цю гидоту, я вимкнуся на два тижні.“ Роботеси стали підтвердженням високого статусу власника. Але власник не міг завести у свій дім Білосніжку й звичайну жінку водночас, тому народжував собі гомункула. Виганяти роботес, перепродувати без їхньої згоди чи ламати заборонялося – вони вважалися гуманоїдами й мали певні обмежені права. Здоровенна вартість дівчат-роботів довгих сорок років обмежувала попит. Раптом одного програміста відвідала світла думка. Він збільшив пам’ять своєї Білосніжки, додав відповідну програму й вона стала секретаркою його шефа. Одержувала чверть платні секретарки й усі були задоволені: шеф – безвідмовністю нової працівниці й економією коштів, програміст її платнею покривав кредити на сина з інкубатора та придбання штучної дружини; новій секретарці подобалося, що чоловік та шеф її хвалять ( електронний мозок мав таку функцію). Думку звільненої попередниці забули спитати.
- Це ж ідея! – вхопився за голову третій в рахунку трілліонер-гомункулус й почав випускати
Білосніжок з закладеними в них певними професійними якостями, орієнтуючись на ринок праці.
Тепер роботесу міг купити й злидар у кредит – вона відробляла його, влаштувавшись на роботу. З’явилися навіть альфонси, які жили за рахунок штучних дружин, але їх було небагато, бо звичайно гуманоїдам платили мінімальну зарплату. (Менше забороняв закон). Рівень IQ роботес поступово досягнув 95 балів, то ж вони осягнули багато професій – продавчині, кур’єрки, швачки, комп’ютерної операторки, перекладачки, бухгалтерки… Ними почали заповнювати вакансії там, де були шкідливі умови виробництва – і для людей краще, й роботесам доплата. Коли Білосніжки добралися до дитячих садочків, якась мільярдерша не витримала й випустила першу партію робоменів. Їх кликали донами Джованні по назві фірми-виробника або просто донами. Робомени мали функції поточних ремонтів у квартирі, диплом спеціаліста у певній галузі, ще й у ліжко лягали.
- Навіщо нам жінки! – казали чоловіки. – Вони постійно хочуть грошей, їм не вгодиш, часто зраджують… Ось Білосніжки – інша річ! А сина ми можемо мати й виховати без них, як захочемо. - Навіщо нам чоловіки, - сміялися жінки, - жадібні й неуважні. Ще й п’ють. Ось я купила дона Джованні, ото живчик!.. І зарплату всю приносить. Дочку я недавно замовила у фірмі «Рожевий лелека», через вісім місяців її при мені витягнуть з інкубатора.
Оскільки хлопчиків тепер забирали з штучних розплідників й виховували чоловіки, а дівчаток – жінки, виросла молодь, яка не розуміла слово «сім’я» у значенні «чоловік, дружина, діти». Шляхи статей розійшлися – чоловіки та жінки зіштовхувалися лише на роботі. На вулиці чоловік вів за руку свою Білосніжку з сином й чемно вітався з сусідкою, її дочкою та її доном Джованні. У функції донів було закладено захист дружин від небезпек та зазіхань, тому походи ловеласів до чужих жінок завершувалися знайомством з металевим кулаком, обтягнутим шкірою. Вони припинилися практично повністю.
Чоловіки замовляли менше дітей, ніж жінки. Тому виник дефіцит чоловіків. Працедавці були змушені замість них використовувати робоменів або роботес.
Дирижабль закачав у себе рідкий метан з моря Кракена. Прилади показали, що насосна станція від’єдналася від його корпусу.
- Від’єднатися від причалу! – наказав Рокамболь Аутлендіш, хлопець двадцяти трьох років, пілот транспортного дирижабля. У Двадцять Сьомому сторіччі поміняти ім’я було раз плюнути: заніс нове назвисько до комп’ютера й перейменувався. Якщо не було інших людей з таким назвиськом, це було й усе. Якщо були, комп’ютер додавав число, наприклад, Джон Сміт Триста тисяч другий. Щоб не мати чисел після прізвища, земляни часто приймали незвичні ймення.
- Готово! – доповіла йому голосова комп’ютерна система. Він звав її Трійкою, бо її номер починався на трійку. Спроби давати роботесам, робоменам чи комп’ютерним системам імена закінчилися плачевно: комп’ютери плутали їх з людьми й штрафували за несплату податків чи інші «грішки».
Вона могла би не повідомляти цього, бо заповнений воднем корпус дирижабля потягло вгору через густу азотну атмосферу Титану. Хлопця вдавило в крісло, він потихеньку тягнув на себе ручку реостату.
Запрацювали лопаті електродвигунів, прискорення наростало, швидкість транспортника росла. Ось прискорення стабілізувалося, потім почало зменшуватися – дирижабль опинився у верхніх розріджених шарах атмосфери. Ось воно сягнуло нульової відмітки… Хлопець натиснув на кнопку – й через хвилину електродвигуни вимкнулися. Запрацював насос – закачував водень у балони, щоб не луснула оболонка. Бо тиск знадвору впав, мав знизитися й усередині.
Швидкість досягла шестисот сорока кілометрів за годину, тому в дуже розріджених верствах стратосфери дирижабль по інерції промчав угору ще кілометрів зо дев’ять. Коли він майже завмер перед неминучим падінням, Трійка увімкнула ракетний двигун, паливом для якого були рідкий кисень (ізольований від водню – наповнювача дирижабля) та рідкі метан-етан, до яких домішали берилій. Знову виникло прискорення. Долаючи його вплив на організм, Рокамболь повертав свій дирижабль на радіомаяк транспортника, який обертався довкола Титану. Він мав перевантажити на нього закачану рідину й деякі тверді вантажі – на Титані промислово добували берилій, уран, торій та майже усю групу лантаноїдів. Керувати дирижаблем-ракетою, будучи під впливом прискорення, було незручно й Рокамболь з радістю зітхнув, коли маршовий двигун вимкнувся. Він повільно підповзав до космічного транспортника. Той викинув з себе невеликий буксир, який підтягнув гостя до великого черева космічного танкера. Почалася перекачка. Трійка керувала перевантаженням твердих вантажів. Цим займалися танкерні роботи (не гуманоїди), які водночас тягли всередину дирижабля зі своєї космічної бази харчі, запчастини та інші потрібні речі замість викачаного палива та перенесених на танкер інших вантажів. Запаси води мешканці станції мали на Титані.
Ось розвантаження завершилося. Пілот відвалив геть, бо до танкера наближався новий дирижабль. Море Кракена годувало паливом сім нещодавно збудованих станцій на берегах та його транспортно-паливну станцію на острові Майда.
Посадка була випробуванням ще тим. Дирижабль трясли турбулентні потоки у стратосфері, його потягнув за собою сильний вітер на висоті приблизно кілометрів десять… Видимості не було, доводилося прямувати вниз, користуючись навігатором, альтиметром, екраном радара та сигнальними радіомаячками.
Нарешті дирижабль пробив метанові хмари й поплив над морською поверхнею. Рідкий метан накочував на острів чорні безбарвні хвилі, хоч на поверхні планети-супутника вітер не був сильний. Менша густина рідкого метану в порівнянні з водою дозволяла слабенькому вітрові здіймати низенькі сіруваті хвилі. Коли освітлений власними фарами дирижабль опускався нижче, поверхня моря світлішала. Розфарбована різними кольорами освітлена ліхтарями станція – щоб її було видно здалеку – звала до себе Рокамболя. Була восьмирічна (за земним часом) зима, полярна ніч.
Тому рожевий влітку острів мав чорний колір. Атмосфера теж була чорною замість рожевої.
Шквал потягнув охоплений власним світлом транспортник геть від острова, притискаючи його до метанової поверхні. По команді хлопця водень трохи роздув оболонку дирижабля. Він помчав угору, ледь не торкаючись хмар. Але й там вітер посилювався.
- Ідеальний шторм! Сідаємо на воду, Трійко! Бо занесе Енцелад зна куди.
Поворот наліво, сімдесят градусів!
- Команда одержана. Регулюю об’єм дирижабля!
Коли транспортник плюхнувся у безбарвну вируючу «воду» моря Кракена, Рокамболь полегшено зітхнув. Хвиль його «корабель» не боявся. А керувати плаваючим транспортним засобом навіть у негоду було набагато легше, ніж літаючим.
Він прибув до причалу й одержав команду «відбій». Це був не шквал, а буря. У бурю дирижаблі не літали. Він одержав вихідний на добу або дві. На поверхні Титану навіть на полюсі (а вони були біля північного полюса планети) бурі та шторми тривали недовго.
Безжальний Мороз у мінус сто вісімдесят вісім градусів Цельсію панував над морем Кракена. Люди зарилися від нього у глибокі шахти. Їх обігрівали електрообігрівачами. Електричну енергію одержували за допомогою термопари (мідь-константанові елементи занурювалися у глибоку, ізольовану від атмосфери восьмикілометрову шахту, чим встановлювалась гігантська різниця температур: від вісімдесяти восьми чи дев’яноста восьми градусів Кельвіна на поверхні до двісті сімдесяти семи на дні шахти. Це було дорого, зате не потребувало ремонтів). Для передачі електроенергії до місць використання застосовувалось явище надпровідності. Крім того, для локального освітлення використовувалися вольтові стовпи з добутих у шахтах металів. Останнім часом одержала поширення вітрова енергетика. По шахтних стволах гасали серйозні протяги, ось вони й крутили лопаті електрогенераторів. Три десятки вітрових електростанцій стояли на гірській вершині острова Майда – сила вітру посилювалася з висотою повітряного потоку. Планувалося встановлення глибоко занурених у море Кракена труб для добування дармової електроенергії, але ще не було зроблено жодного досліду, який би довів, що шкіра варта вичинки.
Хлопець ішов до директора Острова, бо той його викликав. Він був колишнім небезпечним злочинцем (як майже усі працівники на Титані), тому прохав звати себе Острів’янином. Бо не хотів, щоб хто-небудь сторонній, знаючи його справжнє імення, пробив його по комп’ютеру й озвучив бурхливу біографію керівника острова-станції Майда. Острів’янин мав кабінет на глибині майже чотири кілометри – температура порід на такій глибині складала аж мінус шістдесят п’ять градусів за Цельсієм. То ж обігрівач відносно легко добивався плюсової температури у кабінеті. В нежилих приміщеннях було мінус три градуси Цельсію. Усі ходили в грубих термокомбінезонах. Але низька сила тяжіння на Титані з лихвою компенсувала вагу одяганки.
Директор потиснув хлопцеві руку й одразу перейшов до справи:
- Як, подобається у нас?
- Цікаво. Але вночі сумно.
Рокамболь, вирушаючи на Титан у авральному порядку зразу після закінчення марсіанського коледжу (бо на станції трапилась велика аварія із загибеллю семи незамінних працівників) не прикупив собі Білосніжку, бо ще не вважався банками кредитоспроможнім. Це він і мав на увазі. - От і добре. Скоро розважишся. Підпиши оцей папірець й фірма привезе тобі Білосніжку за власний рахунок.
- Що це?
- До нас везуть гомункулятор на десять місць. Але ми мусимо його випробувати у наших умовах. Вибір упав на твою стовбурову клітину. Погоджуйся.
- Ну… чого на мою? Я ще не готовий до прання пелюшок.
- Прати пелюшки буде твоя Білосніжка.
- Все одно не хочу.
- Буде премія. Сорок тисяч еломасків. Дозволено навіть покласти їх у фірмовий банк під сім відсотків земних річних.
Еломасками називалася валюта Марсу. Вона була настільки вартісна, що на цю суму можна було байдикувати років п’ять.
- Сімдесят тисяч! – ляпнув Рокамболь. Щоб відчепилися.
- По згоді! – швидко потиснув йому руку Острів’янин. – Дозволяю три дні розслаблятися. Підпишеш пізніше. Я приготую нові папери. Розгублений хлопець вийшов з кабінету й пішов собі геть, не розбираючи шляху. Раптом він ляснув себе по лобі. Він згадав, що стовбурові клітини тяжких злочинців знищувалися. Отже, у шефа не було вибору. Його біологічний матеріал вже везуть разом з інкубатором та Білосніжкоюнянькою. Тому фірма не поскупилася на нечувану премію. Можна було прохати більше.
Він забрів у незнайомий, недавно виритий на глибині у три з чимось кілометрів, хід. Зайшов у місцеву харчевню – їли мешканці Титану лише в них, бо не мали кухонь. Простягнув продавчиніроботесі платіжну картку та посвідчення, бо замовив стандартний обід ще й пляшечку віскі об’ємом у 0,4 літра – хотів відзначити майбутнє батьківство. Посвідчення демонструвало, що він позбавлений кримінального минулого й має право вільно купляти спиртне. Кримінальники брали його лишень по одноразовому письмовому дозволу Острів’янина.
Замовлення чекав за довгим столиком й лінькувато спостерігав за сусідами – двома робітниками, явно колишніми зарізяками, та їхньою спільною Білосніжкою. Оскільки три чверті високої титанової платні вираховувалися з таких за минулі гріхи на користь станції чи потерпілих, вони часто купляли одну Білосніжку на двох. Вона сиділа між своїми чоловіками, їла кашу й щебетала до них, називаючи одного з хазяїв «мій любчику»; іншого, погано поголеного, з кривим носом та шрамом на лобі – «мій солоденький». Оскільки шкіру й підшкірну клітковину роботеси мали біологічні, то потребували людського харчування. Тому органи травлення мали людські. Легені та нирки – теж. А серце – металеве. Воно ганяло по судинах органів травлення, органів дихання, органів сечовипускання та шкірного покриву корпусу рідину, збагачену розчинним замінником гемоглобіну. Тому роботеси дихали. Продавчиня поставила замовлене на стіл. Він узявся за суп. З’їв половину й потягся до пляшчини. Раптом помітив жадібні погляди з різних кутків харчевні. Це його не лякало: буцегарні на Титані, як такої, не було.
За люті бійки, пограбування чи не дай Боже каліцтва чи вбивства Острів’янин просто відправляв винних замерзати на поверхню. Цим підтримувалась жорстка дисципліна серед специфічного контингенту. Зачепити контрактника не посміє ніхто.
- Трохи даси? – спитав кривоносий сусід, ковтнувши слину.
Хлопець фиркнув, оцінивши гумористичність ситуації, й жестом звернув на себе увагу Білосніжки:
- Шановна красуне, ваші чоловіки які у хмелю?
- Лагідні, як котики! – широко посміхнулася до нього роботеса.
Отже, нап’ються – не поб’ються. Хлопець подарував посудину сусідам, доїв обід й вийшов з харчевні. Пішов начебто додому, але швидко виявив – заблукав. Посунув на звук відбійних молотків, щоб спитати дорогу.
Спереду загуркотіло, з бокового ходу вирвався стовп пилюки. Він ускочив туди… оце завал!
Завалище! З-під нього стирчали лишень голова й верхня частина грудей. На шоломі палав напис: «Шок. Гіпоксія».
Рокамболь був одягнутий у робочий термокомбінезон зламаного дона Джованні. Іншого йому по прибутті не знайшли. Тому на грудях мав вицвілий номер попереднього власника вдяганки й свіжий напис:
Roccamboll Outlandish – щоб його не плутали з робоменом. На Титані це не було дивиною. Аварійний запас кисню та аптечку мав кожен комбінезон. Хлопець натиснув кнопку аварійного виклику й натягнув на обличчя потерпілої людини чи гуманоїда кисневу маску. Врубав кисень майже на повну. Тоді зробив ін’єкцію препарату «антишок», який водночас годився для людей і біороботів, у плече й почав обережно звільняти груди та живіт від завалу. Напис на шоломі змінив колір – це був знак, що він діє правильно.
Хвилин через десять потерпіла особа відкрила очі, через силу посміхнулася й повільно сказала жіночим голосом: - Thank you, my decent boy. Who are you?
- My name’s Roccamboll. No matter, my lady, - відповів рятувальник. Він ще раз був здивований здатністю Білосніжок посміхатися чоловікам навіть у критичних ситуаціях. Але прибігла допомога – дони-шахтарі з ношами – й розмова обірвалася. Вони примчали саме якраз, бо у нього закінчувався кисень. Що це була роботеса-Білосніжка, він не сумнівався. Жінок на Титан не направляли.
Острів’янин передзвонив йому на другий день (дні на супутнику Сатурна визначалися годинником, бо місцевий «день» був занадто довгим) й пообіцяв додаткову премію у два місячних оклади. Хлопець повернувся до роботи на четвертий день, бо шторм якраз три дні й тривав. Штукар цей шеф Острова!
Приблизно через місяць він уранці знову викликав його до себе:
- Схоже, учора твій напарник наштовхнувся на пропанову чи льодяну крижину. Це трапляється раз років за десять, але трапилося. Є витік водню з корпусу, тріщини й подряпини. Техніки-дони обіцяють місяців чотири чи більше на ремонт. Розумієш, брак матеріалів.
- Ще й бортова система останнім часом трохи глючить, - поскаржився хлопець. – Хай перевірять.
- Перевіримо усе, як на капремонті. Не хочеш попрацювати шахтарем, щоб не байдикувати? У тебе ж два дипломи, чи не так?
Байдикувати на планеті без розваг було собі дорожче – можна звихнутися чи стати рабом комп’ютерних ігор. Нового шахтаря відправили відновляти завалений хід. Він, не кваплячись, дбайливо встановив кріплення. Пройшов три метри, скидаючи руду в автоматичні візочки, й знову встановив кріплення. Часто цим нехтують заради пришвидшення процесу добування руди, але він нікуди не рвався. Це не була його основна робота.
На третій день до нього зайшла, злегка накульгуючи, незнайома роботеса з номером 717291 АМВ на грудях. Одразу зауважила напис на його костюмі:
- Шановний Рокамболю, щиросердно дякую за порятунок! Містер Лікувальник сказав, що ви зберегли мені життя, коли я вирубилася. Лікувальниками (щоб не плутати з лікарями) називали спеціалістів більш широкого профілю, які боролися з хворобами та травмами людей та гуманоїдів. Спеціалістів, які займалися медичними проблемами тільки донів Джованні та Білосніжок, називали біотехніками. Хлопець згадав, що роботес часто кликали по першій цифрі номеру, припинив роботу й зімпровізував:
- Е… Шановна Сімко, у очах моїх огень, Вас радий рятувати кожен день. Як треба, порятую в цей же час.
А нині поцілунку прошу в вас!
Поцілунок, як на перше знайомство, занадто палкий, було одержано. Надходив час обіду й хлопець запросив Сімку до їдальні. Розплатився за двох, сам приніс їжу на таці:
- Прошу помилування за страви не з Лукуллового столу, о bella donna!
- Хто такий Лукулл, my charming prince?
- Це давній полководець. Коли він відійшов від воєн, то робив великі багаті бенкети. Столи ломилися від коштовних наїдків та напоїв. Навіть страви з солов’їних язичків були! Він напихав свій шлунок, пригощав гостей та казав: „У бою та їжі я страшний!“
Жінка-біоробот щиро розреготалася на усю їдальню.
На другу добу Сімка зайшла до нього якраз перед кінцем десятигодинної зміни. Вони разом пішли до їдальні. Він цьому не здивувався: „Мабуть не має хазяїна, бо є власністю станції. Утім, це не моя справа. У Білосніжок не прийнято питати, кому вони належать.“
Він підійшов до продавчині – замовити вечерю. Перед ним опинився той самий шахтар, який просив у нього віскі:
- Моя порада тобі, хло’: не ходи з нею. Це ляля ка… тьху, Острів’янина. Заріже й не гляне. Візьми мені скляночку за пораду!
- От жлоб! – подумки вилаяв директора станції хлопець. – явно загріб собі роботесу, яка належить станції, щоб не платити за неї. Міг би офіційно мені продати в кредит. Того вона й тулиться до мене, бо не має хазяїна. Білосніжки – однолюбки. Вони кохаються лише з тим, хто в перший день активації назвав роботесі даний фабрикою пароль. Шеф не міг увести їй пароль, бо не знав його. Пароль знає лишень власник, тобто компанія. Сімка Острів’янина не любить, але змушена коритися його наказам, бо він старший на Острові.
Він замовив та оплатив дві чарки віскі для порадника й сів за стіл злий. На запитання Сімки лишень згідно кивав головою. Коли трапеза була закінчена й вони вийшли у шахтний хід, роботеса спитала:
- Рокамболю, мій милий хлопчику, чому такий смутний? Розкажи мені щось. Будь-що.
- Вірш влаштує? Тоді слухай.
Жив лицар. Чудного він вибрав герба: Між білих - блакитна троянда. Меча не любив витягати, хіба Герб мітила збить алебарда.
Моливсь до Небес, не любив похвальби,
Походи забув і турніри.
В садку фехтував, не забути аби Властивостей шаблі й рапіри...
Сусідові якось налив він вина,
Та мусив спинити гостину,
Бо нагло спустошлива впала війна На тиху маленьку країну!
Він мчався з мечем у руці на війну, Змагався, як лев, без упину.
Врубався в саму ворогів гущину -
Був збитий ударом у спину.
Вже піший, поранений, далі рубав. Збив пишного, гордого гранда, І впав, і вмираючи, тихо шептав: - Кохана...блакитна троянда!
- Він покохав квітку?
- Ні, дівчину чи жінку. Лицарем блакитної троянди колись називали чоловіка, який кохав без надії на взаємність. Бо тоді ще не було троянд такого кольору. Мені сюди.
- Покажи, де живеш, мій маленький. Ось тобі цілунок за вірш.
- Там такий холостяцький розгардіяш, my baby. У мене немає нікого… крім тебе.
- Рада чути. То покажеш?
Хлопець ділив кімнату з напарником та його Білосніжкою, тобто коли він працював, вони відсипалися й навпаки. Коли вони зайшли, колега якраз збирався до праці. Познайомився з Сімкою, забрав свою Білосніжку й пішов з нею з кімнати. У роботеси була своя робота, у нього – своя.
- Прочитай мені ще! Але не про сумне.
- За кожен вірш – поцілунок, моя принцесо!
- Згодна, мій принце!
Через годину вони не збагнули, як опинилися у ліжку.
З того часу вони зустрічалися через день. Виявилося, що нова знайома ще та штучка – працює системним адміністратором станції та програмістом. Співробітники теж називали її Сімкою. Притискаючи її до себе, хлопець зрідка відчував, як її ліве коліно порипує й радив його змазати мастилом. Роботеса лишень сміялася.
- Між іншим, а що ти робила у тій шахті, де я тебе знайшов, моє сонечко?
- Потім розкажу, мій любчику. Зараз це таємниця. Розкажи щось цікаве!
Пройшло п’ять місяців. Що тільки за них Сімка та він не витворяли! На вихідних усю станцію облазили. На поверхню у термоскафандрах виходили – хлопець бажав, щоб кохана роботеса надивилася на укрите хмарами, але усе-таки небо. Він навіть нелегально покатав її по морю на рятувальному суденці. У будні дні вона забігала до нього після завершення його зміни. Вони грали в карти, лото. Потім лягали спати. Уранці повертався зі зміни напарник зі своєю роботесою й будив їх.
Один раз Рокамболю повезло – знайшов у торієвій руді золотий самородок. За правилами станції Майда контрактник одержував дванадцяту частку від знайденого золота, кримінальник – двадцяту. Він тихцем замовив вушні сережки у одного з працівників з темним минулим – той колись був ювеліром. Його частки якраз мало вистачити – ще й на оплату роботи стане.
Сережки лежали у кімнаті на столі. Він чекав на Сімку, бо якраз був вихідний. Мав сказати їй, що від завтра повертається на дирижабль. Він не повідомляв їй, що не шахтар. Вона ж не сказала йому, що робила у шахті!
Роботеса вскочила, немовби за нею гналися усі вітри, вихори та шторми Великої Білої плями Сатурна. Змаху заліпила йому ляпас:
- Що ти зробив?? Як ти смів!!
- Оці сережки зробив, - здивувався Рокамболь. – Що, іридієві були би кращі? Так у мене його немає.
- Ні! Чому ти не зізнався, що ти хлопець?
- А хто ж я? Дівчина? Що з тобою? У тебе збій програми?
- Ти прикидався гуманоїдом!
- Не бреши, Білосніжко, - не витримав обвинувачений. – Я зразу сказав, що мене звуть Рокамболь. Де ти бачила гуманоїдів з іменами?
- А дон Джованні?
- Це не імення робота, а назва фірми. Також є літературний герой з таким іменем. Частіше його називають дон Жуан. Ще питання?
- Як давно ти маєш оце ймення? – холодним голосом прокурора, який зачитує присуд полоненому піратові, спитала Сімка.
- Ще з шостого класу. Попрохав у вчительки літератури щось дуже пригодницьке в іншому часі – вона мала велику бібліотеку старих паперових книжок. Мені дала томик «Воскреслого Рокамболя».
Я через два дні з дозволу батька перейменувався. А що?
- Ти … ти все одно прикидався біороботом. Ти читав мені вірші. Зараз поезію жінкам читають лишень дони Джованні.
Удар прийшовся в чутливе місце.
- Роботесо, багато на себе береш! Ти розмовляєш з людиною! Геть – щоб я тебе не бачив. Йди до Лікувальника або розглючся сама!
- Я не роботеса! Я – Лара Сабіян Сімнадцять п’ятдесят восьма!
- А-а-ага! Отже, ти дозволила називати себе Сімкою, як роботесу, а тепер пиляєш мене, що я прикидався роботом??
- Я ж думала, що ти біоробот! Справа в тому, що два роки тому з’явилися перші біомени фірми «Рокамболь». Я вирішила, що ти – рекламний зразок, який вислали на Титан.
- І як ти здогадалася, що я не гуманоїд, а гомо сапієнс?
- Як, як! Як завагітніла, так і здогадалася!
Хлопець пестив волосся жінки, а вона, схлипуючи, розповідала:
- Я хакнула четверо банків, ще в школі. Коли мене виявили, банкіри забажали повернення вкрадених грошей – майже півтора мільйона еломасків.
- Ого!
- Я вирішила, що неповнолітній багато не дадуть й відмовилась сказати, на яких рахунках їх заховала. Вони дотягнули суд до повноліття й мені вліпили довічне вигнання на Титан. Острів’янин ледь не здурів, коли
мене до нього привезли – єдине дівча на всю цю пекельну планету. Наказав прикидатися гуманоїдом, щоб не зґвалтували, й заявив підлеглим, що я – його Білосніжка. Наші кімнати поруч. Але я з ним не спала… Я ходила у шахту до дона Джованні. Його тоді завалило разом зі мною й розчавило. Якби не ти, то й мені був би ґаплик. Він був такий уважний… Між іншим, ти читав мені його вірші.
- Ні. То він читав мої. Я їх друкую на сайті донів Джованні під власним іменем: там робомени беруть за псевдо не номери, а людські імена. Бо у школі з мене ґлузували дівчата, коли дізналися, що я пишу вірші. Називали доном Джованні. Я не витримав й обклав їх непристойною лайкою. Вони поскаржилися. Добре, що вчителька літератури заступилася. Їй подобалися мої вірші. Потім, у коледжі, прочитав рондель колежанці. Вона мені: „Ти мене клеїш?“ Я миттю «відклеївся». Тепер іноді читаю свої твори виключно Білосніжкам. У мене під матрацом два зошити з ще не оприлюдненими віршами, бо інтернет-зв’язок з Марсом поганий та дорогий. Як ти дізналася, що вагітна?
- Мене почало нудити. Пішла до Лікувальника. Він розпитав мене, оглянув… Тоді сказав, що я – вагітна. Що аборт він робити не буде, бо віруючий. Що мені робити?
- Я піду до Острів’янина. Я контрактник. Він мене не зачепить. Стій, а чого в тебе ліве коліно рипить?
- Мені поставили колінний протез після аварії, любий. Треба було тобі зразу сказати, а я прикидалася роботесою. Ой, дякую за сережки.
Рокамболь зайшов до шефа станції з довгим гайковим ключем у лівій руці. Це на мові криміналітету означало погрозу. Ключ у правій повідомляв: „Захищайся! Я нападаю!“ Ножі на Титані заборонили, то ж колишні бандити замість них брали до рук ключі.
- Я відмовляюся від Білосніжки, еломасків та вашого гомункулятора!
- Я почув. Сядемо, поговоримо. Чув про капітана Мортіса?
- Чув. Перший та останній космічний пірат. Його разом з командою перемогли сім років тому й усіх викинули з кораблів у Космос – такі на них були злі.
- Не усіх. Лише тих, хто не погодився оселитися на Титані. Мортіс – це я. Тепер розкажи про себе ти. У чому причина відмови? Справжня. Без брехні.
Хлопець розповів.
- Лікувальник повідомив мені про вагітність Сімки… тьху, Лари. Вона не сказала йому, з ким крутилася. Але я розпитав… Хотів, щоб ти прийшов сам. Слухай, є план. Учора сюди приперли твою Білосніжку та інкубатор. Я сьогодні ж активую роботесу й заберу собі. Подам у звіті, що інкубатор запущено. Коли у вас буде дитина, видам її за інкубаторну. Як немовляті буде сім місяців, його можна буде класти у ложе Блаженного сну. Я доб’юся дострокового розриву твого контракту заради інтересів дитини – вона ж не власність компанії. Тобі залишиться відпрацювати небагато, ніхто на Марсі упиратися не буде. Лару видам за твою Білосніжку. Сядете у транспортник й помчите на червону планету. Твоя Білосніжка сяде працювати на її місце. Лара її навчить ще й відповідне забезпечення поставить.
- Програма Блаженного сну для Білосніжок дещо не співпадає з людською. Вона просто помре у капсулі. - Якщо банкіри досі хочуть повернути свої гроші, вони посприяють. Дадуть хабаря техніку корабля й він закладе потрібну програму. Моли Бога, щоб у вас народився син. Бо на танкері буде прискіпливий обшук – усі ж знають, який контингент тут працює.
Усіх не підкупиш. Ще. До Лари я приставлю охоронця зі старих донів Джованні. За своїх піратів я майже спокійний – вони народ дисциплінований. А відморозків на довічному, яких нам підкидають та підкидають, треба остерігатися.
Через сім тижнів до Острів’янина зайшов електрик-сантехнік з кривим носом та шрамом на лобі. Він був не з піратів, але заселився на острів майже водночас з ними – на довічне за грабежі та вбивства. Любив випрохувати у шефа спиртне.
- Налити, Пітере?
- Код тридцять один –десять – бенч, капітане!
- Слухаю та корюся! (От гад! Так це ж таємний агент поліції! Як замаскувався під пияка! Ніколи би не подумав!)
- Уряд одержав інформацію, що ти плануєш незаконну евакуацію засудженої Лари Сабіян Сімнадцять п’ятдесят восьмої! Що ти налагодив зв’язок з банкірами!
(- Вони й злили! – чортихнувся про себе капітан. - Прощай, посада старшого на Титані!) - Уряд бере твої дії під власний контроль. Повідомиш хлопця й жінку, що підкупив усіх потрібних осіб. Ми переправимо їх на Марс. Лара поверне викрадені гроші, а ми дамо подружжю несправжні документи. Знайдемо їм гарну роботу. Але не кажи молодятам, що це – наш уряд. Кажи, що це зацікавлені особи, які хочуть повернення півтора мільйонів еломасків.
- Якщо не секрет, навіщо це вам?
- Пріоритет державної ваги. Розумієш, людство перед небезпекою. Раніше кожна молода людина вирішувала, ким вона буде в майбутньому й ішла «per aspera ad astra». Тепер син програміста стає програмістом, бо має гени тільки свого батька та лишень його виховання; син прибиральника – прибиральником, дочка швачки – швачкою… Винятків майже немає. Соціальні ліфти зламано, утворюються професійні касти. Молодий учений іде в науку не тому, що прагне наукової кар’єри до болю в скронях, але тому, що він – син професора. Батько говорить йому: „У тебе мої гени та здібності. Я беру тебе до себе на кафедру.“ Те, що легко дістається, не цінується. Ми на етапі стагнації. Далі нас чекають занепад та соціальні потрясіння.
- До чого тут Рокамболь та Лара?
- У нас приблизно десять процентів чоловіків та жінок утворюють шлюби між собою. Але зазвичай це невдахи, у яких немає грошей на інкубаторну дитину та біоробота. З них кепкують, це не в пошані. Ми створимо щасливу сім’ю, потім «викриємо втікачку з заслання та її чоловікаспільника», амністуємо їх. Зробимо сенсацію: людська родина з успішних талановитих членів – Геніального Поета та Видатної
Програмістки, винахідливих утікачів з титанового пекла. Влаштуємо їй сценічну, йому – літературну кар’єру, аби про них не забували. Знімемо про них фільм та серіал, тоді – цілу купу подібних фільмів і серіалів про шлюби між людьми та любов. Осміємо стандартні сексуальні програми біороботів у порівнянні з індивідуальним людським коханням.
Розгорнемо скажену пропаганду шлюбів між людьми. Наробимо серіалів типу «Білосніжки теж плачуть» про сексуальну експлуатацію гуманоїдів та заборонимо її. Взагалі зупинимо випуск біороботів зі статевими ознаками. Само собою, цей уряд лише почне, звершать його наступники, але консенсус еліт вже є. Треба лишень змінити суспільну думку. - Отже, без того чуття, підкоряючись якому люди створювали поеми й легенди, співали серенади, стріляли в суперників, знищували суперниць, ішли на подвиги, робили відкриття та дурниці й билися на дуелях – ніяк?
- Як бачите, капітане Мортісе. На жаль, дійсно ніяк.
- Налити?
- Ні. Насправді я цієї гидоти терпіти не можу.
Через шість місяців після цієї розмови Лара народила хлопчика й дівчинку. Ще через вісім місяців дирижабль, яким керував напарник Рокамболя, доставив єдину на Титані людську родину й ще одного контрактника ( його звали Стів) до транспортника. Капітан танкера особисто провів прибулих до своєї каюти, оминувши особистий обшук.
- Перш, ніж шановне товариство відправиться до капсул Блаженного сну, щоб прокинутися вже на Марсі, команда корабля бажає зробити вам невеликий подарунок.
На великому екрані з’явилося зоряне небо з половинкою Сатурна збоку. Лара зойкнула. Стів присвиснув. Немовлята не спали й він не боявся їх розбудити. Дітки злякано й здивовано дивилися на зорі, бо ніколи не бачили їх. Лара та Стів теж були вражені – на жорстокому Титані морозне небо закривали щільні метанові хмари. Вони ледь не плакали. Рокамболь бачив світила під час польотів на дирижаблі, але розумів стан дружини.
Він нахилився до неї:
Коли розійдуться світи,
Одне від одного втомившись,
Земля та Місяць, розділившись,
Потонуть в мряці самоти.

Мов в темну ніченьку коти,
Зірки, зі світлом розлучившись,
Розчиняться в чорнильній тиші,
Як срібні іскри в кислоті.

Об чорні зорі б’ючись в леті,
Неквапно ящірки-комети
Відкинуть довгії хвости.

Погасне вогнеметне Сонце,
Та сперш Кохана скаже Хлопцю:
- Я розлюбила. Мусиш йти!

- Я не розлюблю тебе! Ніколи! – пообіцяла Хлопцю Кохана.
Примітки:
1) Вірші автора тексту.
2) Розміри острова Майда дещо змінені (автор припустив, що його виміри з космічних апаратів не були точними). Метан-етанове море Кракена дійсно є, за площею нагадує Каспійське озеро.

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок