recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Єжи та джинірі

Автор:

Doddy

Жанр:

Фантастика Фентезі Містика

Формат:

Оповідання

Сторінок:

11

Рейтинг:

4/5 (голосів:1)

Переглядів:

60

Рік:

2021

Завантажити

Опис

Свіжий погляд на стару легенду...

Віталій Медвідь — Єжи та джинірі
— Але чому?!
— Я думаю, ти все ще занадто мала для самостійного життя!
— Мамо! Мені вже сто шістдесят років!
— Це взагалі не вік!
— Ти хвалилася, що в сто п’ятдесят уже вперше вийшла заміж.
— Так часи які були!
— Які?!
— Янні, світло очей моїх, давай так! Ти вселяєшся в людину, протягом року доводиш, що можеш утриматися з відтятою пуповиною. А потім роби що хочеш. Згода?
— Ну мам! Рік?!
— Це взагалі не термін!
— Ох-х-х, ну гаразд...
***
— Не може бути!
— Ось тобі хрест! — Єжи розмашисто перехрестився.
Янек поглянув на довгу сорочку-каіс, субун із синього сукна та широкі зелені шаровари приятеля і хитро звузив очі. Звичайно, незважаючи на кінець червня, у кам’яному напівпідвальному приміщенні було досить прохолодно, але Янека бентежив фасон.
— А ти в бусурманську віру часом не перейшов?! А то батько ж твій, я чув, католиком став. Може, і...
— От ти дурний! Церкву можна й змінити, а от Бога не міняють...
— Ну гаразд! Ти складно брешеш! Завжди був мастак. Давай далі!
Дружніми вони з Янеком ніколи не були — у дитинстві різниця у віці в кілька років здається непереборною перешкодою для дружби. Але оскільки хлопчаків у шляхетських Кульчицях було небагато, компанія в них була спільна. Приятелювали.
Утім, сам Єжи односельчанина в житті б не впізнав. Був білявий хлопчик, а нині — вусатий чолов’яга із шаблею на боку. Але той, коли ввійшов до крамниці, спочатку довго вдивлявся, а потім раптом перейшов з поганенької німецької на рідне наріччя. Мові Єжи не здивувався — вихідці з різних воєводств Речі Посполитої в багатолюдній і багатонаціональній столиці австрійських Габсбургів були частими гостями. Просто відповів звичне: «Як справи, братику-серденьку?» І це змусило відвідувача зареготати, розкинути руки й кинутися в обійми. Земляк.
— А я ж через тебе потім теж до запорозьких козаків утік, — трохи пізніше розповідав Янек. — Матінка твоя листи мало не всьому селу читала. Ми заздрили — страх, усе чекали, поки підростемо. Мені, вважай, чотири роки чекати довелося.
— О! У цей час я вже в турків у полоні
кукував. Там, до речі, і до одягу їхнього привчився, — Єжи сунув руки в кишені свого розстібнутого каптана, погладив вишивку — Багато зручностей у ньому є, про які наші й не замислюються. Ось, наприклад...
Але про одежу Янеку було нецікаво.
— Як же так?! Ти ж їх бив! Бився з ними, а потім... жив — не тужив?
Єжи неспішно налив у чашку якусь пахучу рідину, сьорбнув, покатав у роті...
— І мову вивчив. І звичаям навчився, турки — теж люди, хоч і бусурмани. Сміливий не той, Янеку, хто смерть від руки ворога прийме, а хто так виживе, щоб це потім користь принесло. Козак у полоні живе не тим, що є, а тим, що буде. Ось і я чекав...
— І як же ти врятувався?!
Ех, молодість. Максималізм і непримиренність. Єхидство й недовіра, немов кислий сироп, заповнювали інтонації земляка. Але Єжи таким було не вколоти.
— А сербський купець Мілорад Багіч мене викупив. Йому тлумач шибко потрібен був, він і...
— Так серби ж теж під турками, — здивувався Янек.
— Точно! Але серби — християни!
— А-а-а, — з розумінням закивав односельчанин і тут же знову підозріло скривився. — Тлумач?! Ти що й сербську знаєш?
— Ну, це довга історія. А в мене до вечора ще кілька зустрічей призначено, і торф’яного порошку закупити треба, а то он риба... — Єжи непевно махнув за спину рукою. — Через війну погана торгівля стала. Я ж не порохом торгую. А по Відню все більш наполегливі чутки ходять, що Кара-Мустафа із завойованої Угорщини йде прямо на столицю. Ви ж, напевно, тому тут?
— Точно! — в Янека заблищали очі. — Будемо турків османських бити, як бабка Текля козу...
— Ну-ну... — великого зросту Бог Єжи не дав, тож Янек височів над ним майже на голову. — У тебе хто в старшинах?
— Максим Чомуха.
— Не чув. Де стоїте?
— Ну... — Янек опустив очі й почав смикати ріденький вус. — Узагалі-то рейменту нашого осавул генеральний — Леонтій Побожій, я з ним сюди прибув... Але там кого тільки немає! І селяни, і міщани, і навіть ченці... Разом з пахолками, я думаю, під тисячу душ набереться. Але я ж раніше пішов, під Польською Короною в реєстрі не числюся. Ось і вирішив спробувати сотню серйознішу пошукати. І винагороду кращу. Поблукаю кілька днів по Відню.
— Ну, де знайти мене, тепер знаєш. До вечора повернуся. Ти щось купуватимеш узагалі?
— Так я ж і не вибирав ще!
Єжи стукнув кулаком у дерев’яні двері комори й перейшов на німецьку.
— Феліксе, виходь!
У дверях з’явився товстий лисий дідок із синіми прожилками на носі. Вітатися з клієнтом не став, глянув оцінююче на запорожця, обмежився кивком.
— Я на склади, потім через ратушу до Себастьяна та ще до кількох крамниць. Командуй тут! Скажи Джорджу, щоб навів лад у нових залах. Так! Усе, що вибере цей козак, порахуй йому в половину від вартості!
— Але гер Георг!
— Усе! Це мій земляк! — і вже у дверях повернувся до Янека: — Якщо зможеш звільнитися, увечері приходь. Ще побалакаємо.
А історія з мовами була й справді довгою та непростою. І нікому ж особливо й не розкажеш.
***
Теоретично не мало значення, у кого вселятися, але Янні не могла без ритуалів. Мама сварилася, пояснювала, що це безглуздя і забобони, що в їхньому племені маликів досить магії без усіляких додаткових операцій, але раціональні бесіди не допомагали. Наприклад, якщо Янні зранку, висунувши руку з гнізда, не могла зловити в небі блискавку та втопити її в морі, вона боялася навіть вийти в простір, не те щоб над кимось там верховодити. У результаті до вечора все закінчувалося роздертими у вогонь руками й палаючими клаптями на голові.
Орієнтуючись на відчуття, Янні наблизилася до великого поселення і в одну мить опинилася біля скупчення яничар, які в чаду й метушні лаялися про щось на кухні. Запах жиру, м’яса, часнику, коржів. Краса.
— Один, два, три... — почала рахувати юна малика по головах, одночасно автоматично перевіряючи, чи знаходиться істота в стані дхайфу. Їй потрібен був тринадцятий. — ...Одинадцять, дванадцять.
У кухні не вистачило людей. Від розпачу Янні видихнула так, що баранина на сковороді спалахнула й моментально згоріла, а денеркебаб з одного боку закоптився. Зробивши крок крізь стіну, Янні завмерла. Ось він, тринадцятий. Спить. Саме те, що потрібно! Юний, голений. Не дуже гарний, проте й не надто спітнілий, як інші в цьому будинку. У ньому вона оселиться на найближчий рік!
Янні заплющила очі та ввійшла.
— Меркаба ілк інсан вукудум, — прошепотіла вона, розмістившись усередині.
Людська істота різко сіпнулася і розплющила очі.
— Це хто тут?! — хрипким шепотом запитав чоловік.
Він же не турок, раптом зрозуміла Янні. Гірше! Він навіть не мусульманин... О, Аллах всемогутній! Що вона накоїла?
***
Єжи прокинувся від короткого неспокійного сну через якесь дивне, пронизливе відчуття. Немов на нього впала солом’яна стіна. У напівтемряві кімнатки не було видно нічого незвичайного. Правда, у повітрі відчувалися легкі квіткові пахощі, невластиві цьому пропахлому гарячим маслом будинку, але й тільки.
— Хто тут? — Єжи затряс головою. В останні миті перед пробудженням йому привидівся жіночий голос, хоча жінок тут точно бути не могло.
— Це я!
Єжи підскочив на лавці, звично схопився за бік, де мала висіти зброя, але зараз було пусто, і скривився від досади. Здавалося, що голос пролунав одразу в усьому черепі та в кожному зубі.
— Хто-я?!
Тіло було злякане — це добре. Адже через страх дуже просто взяти в руки всі нитки й почати керувати.
— Я — Янні! Джинірі.
— Джині... Е-е-е. Ти говориш по-нашому?! — раптово осінило Єжи.
— Я можу говорити будь-якою мовою.
— Ага, — погодився козак, а потім раптом зрозумів, що все. Журавлі відлетіли. Він усе чекав, чекав, коли ж його накриє після всіх подій, після того, як він потрапив у полон і тепер працює на своїх ворогів. Але совість мовчала, душа не боліла й навіть рана між ребрами майже затягнулася. І ось дочекався. Журавлі відлетіли. Так його дід казав про всіх юродивих з убогим мозком. Красиво.
Янні відчула, що втрачає зв’язок. Ця людина, звичайно, боялася. Але не її, а чогось поза себе.
Раптом відчинилися двері.
— Що ти тут бурмочеш? — у голосі бородатого Саліха не було невдоволення, хоч і звучав він гучно. — Вставай! Іди за дровами!
-Так, ефенді!
Не встиг Єжи зробити крок у двір, як голос у голові знову ожив.
— Так ти — раб?!
Козаку здалося, що він почув істеричні нотки.
— Де ти?
— Я всередині тебе!
Точно! Єжи зрозумів. Одержимість! Ось як це називається! У нього вселилися біси! Або, щонайменше, один біс. Бісиця. Потрібен батюшка. Але де в цій бусурманській країні його знайдеш?
Єжи гарячково поліз за комір, дістав натільний хрестик, поцілував його й приклав до чола.
— Ай! — зойкнула Янні. — Ти що робиш?! Пече!
— А-а-а! — зрадів козак. — Не подобається хрест православний?!
— Та до чого тут хрест?! Ми метал... — і джинірі тут же подумки закувала себе в тисячі ланцюгів, тому що ледь не видала важливу таємницю джинів про те, що вони терпіти не можуть залізо, срібло, мідь та інше — блискуче, холодне й тверде.
— Що ви — метал?
— Так ти — раб?! — малика вирішила повернутися до попередньої теми.
-А ти?!
— Я — джинірі! Я вільна піти, коли забажаю!
— Так забажай прямо зараз! Іди з мене! Іди, демоне!
— Я... — Янні раптом зрозуміла, що чоловік її підловив. Ні, вона, звичайно, може піти. Але не може... — Не вказуй, що мені робити, тіло!
— Вийди! Вийди! Вийди!
Людина почала читати якусь молитву, і Янні відчула, як хитко стало всередині. Вона немовби чіплялася за повітря.
— Де дрова?! — тепер уже Саліх був справді злим.
— Ось вони! — Єжи із цурпалками кинувся до кухні.
Янні почала міркувати. їй дуже не подобалося те, що людина її не боїться. Причина, швидше за все, була в тому, що він не вірить в Аллаха. А значить, не вірить і в неї — малику, і в джинірі взагалі. Потрібно було зрозуміти, чим живе ця істота. Для цього необхідно залізти в думки, у пам’ять, а Янні цього не любила. Довго, холодно, колюче, клопітно. Але робити нічого. І джинірі заплющила очі.
***
Повечерявши коржиком, що Саліх кинув на долівку його кімнати, Єжи майже повірив, що йому все здалося. Утома, брак сну, нерви. Шляхтич сів на лавку й притулився до стіни. І раптом його почало немилосердно трясти, у думках була повна плутанина, а потім його знудило.
— Ні! Я не демон! — знову пролунало в його голові.
— О чо-о-о-орт, — простогнав Єжи.
-1 не чорт. І не біс. Я — джинірі!
— Та яка різниця?!
— Важлива! Джинірі та люди — такалан! А демони і янголи — ні!
— Що ще за такалан?
— Ми — підзвітні. У нас є свобода волі. Ми самі вирішуємо, кому служити та що нести у світ. І нас потім будуть судити за нашими вчинками.
— А чорти?
— Демони! Вони від самого початку злі, за своєю природою. Аллах їх одразу зробив такими. їхня доля вирішена наперед. їх, як і янголів, ніхто судити не буде, тому що вони просто роблять те, що повинні.
— Тобто вони — не вільні?! -Так!
Цікава думка. Тобто свобода завжди має зворотний бік під назвою
«відповідальність»?
Двері різко відчинилися.
— Своїм бурмотінням ти заважаєш мені готуватися до іша. Я накажу побити тебе по п'ятах! — Саліх був спокійний, а значить, усе вже вирішив, тож покарання не уникнути.
— Скажи йому, що ти намагаєшся вчити турецьку мову, щоби бути більш корисним, — зазвучав голос у голові Єжи. — Ай, я краще сама.
І рот Єжи тут же видав щось на кшталт «Ярарлі олмасі ічин діліні йогренмей калішьорум».
— Ого, — підвів брови Саліх. — Це похвально!
Крізь бороду на мить блиснули зуби. Але тут турок побачив блювотиння із залишками пережованого коржика, і його брови знову зійшлися на переніссі.
Янні знову перехопила відповідь:
— Це мимовільне блювання, а значить, я не порушував посту!
— Ого! — знову сказав Саліх. Розвернувся і вийшов. Але за кілька секунд з’явився знову з невеликою чашкою в руках.
— Ти блідий! На! Випий!
— Що це?!
— Пий! Це кава!
— Гірка!
— Ти дурний! Це смачно й корисно!
Простеживши, як Єжи, кривлячись, зробив кілька ковтків, Саліх висмикнув з його рук чашку.
— До таравігу щоб цього тут не було, — турок тицьнув пальцем у блювотиння. Виходячи, чомусь невдоволено буркнув: «Завтра будеш допомагати мені у дворі!»
***
— Що ти робиш?
— А ти не бачиш? Мову вчу!
— Навіщо? Я ж із тобою!
— Ти сама сказала, що тобі потрібно пробути в мені рік. А потім мені як жити тут?
Янні нічого не могла із собою вдіяти. Її неймовірно чіпляла ця людина — вона була... не така. Янні навіть здавалося, що вона... закохалася? Єжи був якийсь чистий і внутрішньо вільний. Може навіть він був вільний — і від цього чистий. їй подобалося говорити з ним про це.
— Чому ти на них не сердишся?
— На кого?
— На тих, хто взяв тебе в полон.
— Вони діяли так, як повинні.
— Але ж зараз вони тебе не відпускають! Ти не вільний.
— Коли на вулиці злива й ти сидиш удома, ти ж не сердишся на зливу? Вона просто падає. Ти чекаєш, коли умови зміняться.
До злив Янні взагалі діла не було, але вона зрозуміла, що має на увазі людина.
— Але ж з дому ти до запорожців утік! Не чекав умов!
— Про дім ти нічого не знаєш!
— Усе знаю! Я була в тебе в мізках!
— Якщо ти не замовкнеш, я піду пити каву! За довгий період перебування в полоні Єжи
не тільки привчився до гіркого напою, який справді виявився дуже підбадьорливим, але й виявив дивовижну річ: бісиця всередині нього від запаху кави впадала в дрімоту, а після того, як він випивав напій, і зовсім засинала на кілька годин.
Спочатку козак намагався пити каву на ніч, побоюючись, що під час його вимушеної безпорадності джиниха використовує його тіло для якихось капостей. Але від цього виявилося мало толку. Від кави в Єжи виникала завзятість: він починав колоти або пиляти дрова й тягати каміння для стіни. Саліх був незадоволений шумом, а малика при цьому безсовісно спала. А коли козака починав морити сон, Янні приходила до тями й починала базікати без упину або щось там рахувати всередині. І робила інші незрозумілі речі, через які в Єжи по тілу йшли сироти, волосся ставало дибки, а по спині пробігав жар.
Кілька разів козак робив спроби завести з місцевими розмову про їхню нечисту силу, але джинірі майже одразу ж заліплювала йому рота. Лише одного разу, напившись кави, Єжи зумів своєю справжньою турецькою перекинутися кількома фразами з дервішем. Той підтвердив, що джини не люблять метал, а також повідомив, що ці істоти обожнюють гризти кістки. І Єжи зрозумів, що його нова пристрасть — обсмоктувати за вечерею баранячі реберця — швидше за все, не зовсім його.
А ще згадав, що кілька разів чомусь опинявся на задньому дворі біля баків із напівзогнилими кишками.
Так що не все так просто було із цієї джинірі... Нехай краще спить довше... Більше кави
— менше голосів у голові.
***
Якось перед Наврузом Саліх узяв Єжи із собою до міста, допомогти донести покупки. Потрібно було придбати пророслої пшениці для суманаку та ще різні дрібниці. І хоча день ще не перевалив за середину, перш ніж вирушити по крамницях і в караван-сарай, ефенді стомлено влігся зі знайомцями на тушак дастархану, де під неголосні звуки зурни пив чай і вів неспішні розмови.
Єжи, який залишився чекати біля входу, сів прямо в пісок і почав розглядати розвішані на мотузках смугасті килими та перехожих.
На делегацію купців він би, мабуть, і не звернув особливої уваги: чоботи із загнутими носками, широкі шальвари, фески з пензликом — усе звичне. Однак на зап’ястях декількох подорожніх Єжи помітив брояніцу — особливі чотки у вигляді браслета, такі в них у Війську Запорозькому носили православні бійці з балканських країн.
— Янні, якою мовою вони говорять?
— Сербською.
— Християни! Тк знаєш сербську?!
— Я знаю все... Зокрема й мови птахів, звірів і вогню...
— Допоможеш перекласти?
— Та будь ласка...
З’ясувалося, що купці поверталися з Пловдива в Белград, і Єжи довелося збрехати їм, що він був у цьому місті в дитинстві.
Один із торговців, який представився Мілорадом, здивувався чистій сербській вимові молодого чоловіка. А дізнавшись, що той вільно розмовляє польською, малоросійською, угорською, турецькою та німецькою, був у захваті й повідомив, що саме такий поліглот йому й потрібен.
Дорослий племінник Мілорада з ентузіазмом розповідав Єжи, як сильно змінився Белград. Звичайно, під османами місто прийняло більш східні риси, зате й надбало безліч ремісничих майстерень і нових ринків, куди привозять товари з Дубровника, Венеції, Греції та Австрії, і налічує вже майже сто тисяч жителів.
А в цей час його дядько Мілорад вів торг з бородатим Саліхом. І сторгувався!
За годину Єжи був вільною людиною, якій запропонували хороші умови найму, але тільки після того, як він окупить вкладені в нього кошти. За тиждень козак опинився в Белграді.
***
— Янні, він — людина!
— Саме так, мамо! Він — людина. Він інший! Він цікавий!
— Ти поводишся, як якась пері!
— Тк сама просила довести...
— Мені ти вже все довела! Рік минув. Ти впоралася без енергії роду. Повертайся і займися своєю справою!
— Ні, мамо! Я залишуся з ним.
— А його ти запитала?
Тут Янні зніяковіла, замовкла, а потім зникла та з шаленою швидкістю помчала над планетою, пробуджуючи дрібні вулкани й викликаючи полярні сяйва.
Єжи вона не запитала. Тому що бачила, що на його одязі з’являється все більше голок і шпильок і він усе частіше п’є свою кляту каву. Але ж вона джинірі! А він — усього лише людина! Як він може її цуратися?!
***
— Ні, Янеку, — говорив Єжи ввечері, — стріляти я не розучився. І навіть шаблею помахати можу. Тле тільки це вже не моє життя.
— Ну розкажи тоді, яке твоє? — Янек був однозначно розчарований і навіть трошки злий. — Як узагалі ти потрапив до Відня?
І Єжи розповів.
Могутність Османської імперії росла, а разом із нею розвивалася і філія Східної торгової компанії в Белграді. Єжи все частіше виконував роботу не стільки перекладача, скільки асистента. Йому сподобалося торгувати. Тепер, коли він уже нікому нічого не був винен і йому вдалося навіть накопичити трохи власних коштів, він не бачив ніякого сенсу в поверненні на війну. Підперезані кушаком довгі каптани із широкими рукавами подобалися йому більше, ніж жупани, а фес став звичніше, ніж каптур.
Якось у своїх секретних справах у Белграді опинився сам папський нунцій. Дізнавшись у розмові про службу Єжи у Війську Запорозькому, неголосно повідомив, що до Кракова напливають усе нові й нові козаки, і їх швидко висилають до королівського обозу, оскільки це найкраща піхота, яку тільки можна виставити проти турків.
Єжи, безумовно, порадів, що його соратників так високо цінують, але ні найменшого бажання приєднатися в нього не виникло. Навпаки, блукала в голові думка вирушити в інший бік — до Відня, який під час однієї з подорожей вразив його своїми широкими імперськими вулицями, доладністю і розмахом.
П’ять років тому Єжи так і зробив. Приїхав спочатку в Леопольдштадт, обтерся трохи, з’ясував що до чого, а потім перебрався в Metropolis civitas Viennensium і відкрив тут власну торгову компанію.
***
— Янні, — Єжи стомлено потер долонями очі.
Цікаво, що він уже давно навчився розмовляти з джинірі без слів, а ось жестикуляція залишалася, немов він розмовляв із кимось наживо.
— Якщо ти ще раз спробуєш перехопити розмову, коли поруч буде фрау Мейер, я плюну на все, поїду в Київську Лавру, і тебе там виженуть, як паршивого дрібного біса. Чуєш? Ну чому ти мовчиш?
Янні все розуміла. Вони тисячу разів обговорювали питання свободи вибору, і малика навчилася не втручатися, доки Єжи не попросить. Їй навіть подобалося служити йому, вона б могла й більше: могла зрушити гори, розповісти про його сім’ю в Кульчицях або зазирнути в майбутнє. Але козак волів усього досягати самостійно й лише зрідка звертався за допомогою щодо перекладу.
І навіть це ігнорування можна було витерпіти. Але нещодавно він познайомився з білявою ротатою довготелесою ханум. Із бридкими білястими віями. З Леопольдиною. Наймерзенною з людських істот. І йому вона здавалася прекрасною. Чому? Просто тому що мовчала й посміхалася.
Янні готова була рознести пів планети, або кількома рухами розділити медхен на кілька окремих Леопольдин. Але боялася зачепити навіть волосинку на її голові. — Так... — джинірі надовго замовкла. — Я зрозуміла.
***
— Я ціную вашу самовпевненість, але в Кари Мустафи щонайменше — стотисячне військо!
Його шапками не закидаєш! Може, на морі Османська імперія і здала позиції, але на суші вона все ще залишається найпотужнішою силою.
— Та зрозумій ти, Єжи, яничари вже не ті! Вони обважніли, обросли сім’ями, стали торговцями... Як ти, до речі! їм є що втрачати. Половину війська складають найманці із захоплених країн, вони теж не жадають померти за чужого візира. Правильно я кажу, пане Остапе?
— Так і є, Янеку, усе правильно! Але мені особисто цікаво, наскільки глибоко сам пан — чи тепер уже гер? — Кульчицький готовий стати на захист цієї країни? Адже ясно, що за кілька тижнів турки будуть тут, і в кращому разі вашу столицю чекає наступ, а в гіршому — облога...
У приміщенні пахло свічками, шнапсом і чимось кислим. Ось уже третій день кілька козаків збиралися в Єжи за столом: пили, гуляли за його рахунок, співали пісні, але не втомлювалися з образою говорити про патріотизм і братство. Особливо старався сотник Остап Егорчич.
— У вас, пане Єжи, через війну, напевно, падає торговельний прибуток. Адже так?!
Єжи розвів руки в боки й покивав.
— Наскільки він має впасти, щоб ви вступили до війська Крони Речі Посполитої? Ян Третій Єобеський, король Польський і Великий князь Литовський, між іншим, теж непогано платить за службу... Я вранці довідався. Ви досить жорстока в торгівлі людина та мало схильна до жалю в ділових відносинах. Навіть нещадна, коли йдеться про вигоду. Я чув, ви розорили кількох своїх боржників. Це хороші якості для війни...
— Якщо ти вирішиш убивати воїнів Аллаха, — голос Янні в голові Єжи був сумним і тихим, — то під час битви всі війська спостерігатимуть за дивовижею! Як в одного козака спочатку затерпнуть руки й ноги, а потім він почне прославляти Пророка нашого на всіх мовах.
Останнім часом Єжи далеко не завжди розумів, чи є вона ще всередині. Часто тихо
було, незалежно від того, чи пив він каву. Лиш іноді, коли раптом починало трясти його тіло або по спині пробігав жар, він здогадувався про присутність джинірі.
Єжи помовчав, дивлячись Остапу в очі, потім обвів стіл поглядом і посміхнувся:
— Бажаєте кави?
— На Мальті, пам’ятаю, я куштував каву. Напій для турків, страшенно гидкий. Буквально схожий на отруту. Слині не дає він пройти між зубами. Для християнського рота він огидний і бридкий, — процитував невідомого автора один із гостей з довгим чубом. Усі, хто сиділи за столом, дружно зареготали.
— А я звик... — торговець знизав плечима.
— Пане Єжи, не відхиляйтеся від теми! Ми підемо в авангарді армії! У нас чудові бійці! Легендарні! Чули про львівського єпископа Йосипа Шумлянського? Він змінив рясу на обладунки й нині очолює хоругву панцирних вершників. Майже дев’ять десятків людей, до речі! Або київський шляхтич Кшиштоф Ласко! Ходячий міф! Булава Війська Запорозького! Під ним — хоругва легендарних крилатих гусарів! Еліта! А полковник Апостол ПавлоЯсеновський?! Так що?!
— Ось бачите! У вас стільки прославлених воїнів! А у Відні не більше двадцяти тисяч захисників. Можливо, я набагато більше принесу користі тут?! Ось, до речі! Ви вчора показували мені «летючий листок» із текстом жартівливого листа українських козаків до турецького султана. Чи не могли б ви мені його залишити на ніч? Думаю, було б непогано переписати текст, перекласти на німецьку та поширити серед жителів. Якщо не зараз, то коли їхній дух почне падати. Я із задоволенням витрачу на це частину своїх коштів і енергії.
— Значить, не поїдете?! Ну що ж. Нагодуйте якнайкраще сьогодні наших коней! Завтра зранку ми повертаємося до війська.
***
Армія великого візира, що постала під містом, виявилася просто величезною. Чутки ходили про п’яту частину від мільйона. Дим від тисяч багать проникав крізь потужну фортецю і наповнював бруковані вулиці Відня запахом гару. З усіх боків крізь міські стіни безперестанку долинало кінське іржання, брязкіт металу, окремі вигуки команд, постріли гармат. Удень і вночі загальний гул нагадував про небезпеку, що стоїть поблизу. Іноді зовсім поруч несли поранених на стінах. Через деякий час стало не вистачати продовольства. Розповідали, що в декількох кварталах почалися епідемії і навіть заворушення.
Одного дня, глянувши на бліде обличчя Леопольдини, Єжи вирішив, що мусить зробити щось більше для столиці, що прихистила його. І вирушив прямо до графа Ернста Рюдігера фон Штаренберга з пропозицією будьякої можливої допомоги.
— Гер Георг-Франц Кульчицький! Я чув про вас! Кажуть, ви знаєте сто мов і ще стільки ж розумієте?! — комендант Відня мав смішні тарганячі вусики, носив перуку нижче плечей і мереживну хустку на шиї. Утім, виправка та манера вимовляти слова говорили про нього швидше як про солдата, ніж як про вельможу.
— Чутки надто перебільшують. Але вивчення мов справді є, якщо хочете, моєю пристрастю. Можливо, це саме те, що могло б вам стати у пригоді?
— Мені подобається, що ви волієте одразу говорити про справу. Я знаю, що ви воювали. Також чув, що кілька років тому ви працювали австрійським дипломатичним кур’єром і перекладачем у Стамбулі. Тому буду говорити з вами як із солдатом і дипломатом. Як ви розумієте, я несу відповідальність за величезне місто. Старі, діти, матері... Відчинити ворота — значить урятувати багатьох із них. Думаю, і вам, і мені, та й усім зрозуміло, що довго нам не протриматися. П’ятий тиждень облоги, люди виснажені й деморалізовані. Ми вже тричі відправляли посланців у стан до імператора Леопольда Першого та герцога Карла П’ятого Лотаринзького. Нам потрібно розуміти, чи прийде від них підмога, і якщо так, то необхідно узгодити дії. На сьогодні всіх посланців перехопили вартові Кари-Мустафи.
Спійманих підвісили за ребра на гак.
— Янні, ти чуєш? — подумки прошепотів Єжи в голові.
— Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...
— Зрозуміло...
Єжи посмикав себе за вуса й підвівся.
— Я готовий.
— Ви розумієте, що вам доведеться пробиратися через табір османів? І чим це загрожує?
— Коли ви дасте мені пакет із посланням до імператора та герцога?
— Увечері. Ви вирушите один?!
Єжи на коротку мить замислився.
— Ні! Це буде підозріло. Я візьму свого юного слугу, якого привіз із Сербії. Джорджа Михайловича.
— Тоді до вечора.
***
У брудно-сірих сутінках Єжи, перевдягнений у турецького купця, у супроводі помічника вийшов із західних воріт Шоттентор. Небо звисало низько, дим стелився по землі, від цього сльозилися очі. Злива, що розпочалася вночі, змусила доморощених емісарів кілька годин ховатися в наметі-халупі арнаутів — набраних в Албанії найманців. При них можна було говорити сербською, а потім заплатити дрібного монетою. Однак Єжи дещо напружив той факт, що на його прохання допомогти албанською мовою подякувати солдатам Янні ніяк не відреагувала.
Нескінченне море турецьких наметів, що виростало у світанковій імлі попереду, не давало можливості вибрати напрямок. Треба було просто рухатися вперед. І вони йшли далі.
Ось уже почався табір капікули. Сонні солдати вибиралися з наметів і підтягувалися до казанів біля вогнищ.
Джинірі мовчала. Щоб не ризикувати, Єжи почав мугикати мелодію відомої османської пісеньки. Поступово згадалися і слова. І через деякий час він наспівував її мало не в повний голос, зрідка поглядаючи на напружено всміхненого Джоржда, що йшов поруч і ніс мішок.
— І від чого це ти такий радий? — османський офіцер у вільній позі стояв біля входу в намет. Схоже, він спостерігав за ними вже давно.
— Янні!
Говорити — не те, що співати. Тут потрібна правильна мова та чиста вимова. — Янні!!!
Тиша у відповідь.
Єжи зупинився і якомога ширше посміхнувся.
— Я задав питання! — у голосі офіцера з’явилася сталь.
Єжи пальцем підманив до себе Джорджа й почав розв’язувати вузол. Офіцер поклав руку на ефес шаблі-кілич і насупився. Посмішка Єжи стала ширшою за місяць, що народжується.
— Янні!
— Дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто!
Ну нарешті!
— Доброго ранку, шановний аґа! Дуже гарний ранок! Дощ закінчився, сонце зігріває мою багатостраждальну спину. Скрізь смачно пахне їжею! Навіщо засмучуватися, якщо можна посміхатися?! Візьміть, шановний, гілочку найкращого винограду, який тільки можна знайти на цій холодній і негостинній землі.
— Ти купець?! — офіцер відщипнув від грона й закинув до рота круглу виноградину.
— Аллах дав мені таку радість — торгувати задля задоволення хороших людей, — тут
Єжи посміхнувся, він говорив правду.
— Може, зайдеш обсохнеш, порадуєш мене бесідою про свої подорожі?
— Чому не зробити приємне хорошій людині? А ти стій тут, маленький негіднику!
***
Хто б міг подумати, що найнебезпечнішою частиною завдання буде пошук переправи через Дунай після виходу з турецького табору! Австрійці, що побачили їх здалеку, устигли двічі розрядити рушниці, перш ніж козак почав махати руками й кричати німецькою, що він посланець. Благо, варта виявилася із селян-новобранців і стрільбі поки навчена була погано. Не влучила.
— Іди геть! — подумки благав козак джинірі, поки їх вели в австрійську ставку. — Мені простіше розраховувати тільки на себе! Я більше не можу тобі довіряти. Я для тебе поганий дім! Пошукай собі для житла іншу ємність. Будь відповідальною! Звільни себе! І звільни мене! Інакше мені доведеться тобі допомогти! Буде ще більше кави й металу...
— Допоможи! — після довгого мовчання прошепотіла Янні.
— Шановна міська радо! — голос Ернста Рюдігера фон Штаренберга дзвенів у високому залі ратуші. — Сьогодні ми отримали звістку від герцога Карла Лотаринзького! Найближчими днями облогу буде знято! До нас прийде військова допомога!
...Шлях назад зайняв майже місяць. Єжи знав, що рішення про здачу міста вже готове й чекає свого часу, тому поспішав як тільки міг.
— Прошу вас прийняти рішення про продовження боротьби! Ми, жителі австрійської столиці та захисники міста, готові потерпіти ще трохи, а потім за допомогою коаліційних християнських сил продовжити бити османських мусульман! Бойовий дух — високий! Від імені всього міста хочу подякувати нашим героям — Георгу-Францу Кульчицькому та Джорджу Михайловичу! Упевнений, що й імператор не забуде ваших заслуг! Гер Георг! Думаю, після перемоги місто зможе віддячити вам матеріально! Сьогодні ж вашому сміливому помічникові надане право особисто відправити дві сигнальні ракети імператорської армії!
***
— Джинірі, ти тут? Тебе давно не було. Ми перемогли! Правда, мій маленький Джордж загинув, доставляючи чергове послання. Але король Ян Третій Собеський зняв облогу з міста! Тк була тут, коли мене нагородили? Тк спала? Мені подарували хорошу суму грошей. Надали великий будинок. А, іще! Поглянь, мені вручили срібну медаль. Звичайно ж, я причеплю її на груди. Тк ж не любиш метал! А ще мені дали можливість вибрати що завгодно із захоплених трофеїв. Знаєш, що я попросив? Триста мішків кавових зерен! Відкрию у Відні кав’ярню. Буду просто постійно жити в ароматі кави. Так що тобі немає сенсу залишатися. Адже життя в дурмані — це не життя! Чуєш? Чому ти мовчиш? Чуєш?
— Так! Я чую! Я відлітаю, Єжи! Прощавай!
***
— Ну куди ти зібралася? Тобі вже чотириста сімдесят років!
— Мамо, ну поглянь! Він такий красень!
— Знову людина?! О, Аллах! А звати його як? — Дуже гарно, мамо! Ніколя! Ніколя Тесла...

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок