recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Я не хочу бути однією з вас

Автор:

Вікторія Онопрієнко

Жанр:

Фентезі

Формат:

Оповідання

Сторінок:

9

Рейтинг:

3/5 (голосів:1)

Переглядів:

46

Рік:

2021

Завантажити

Опис

Аманда була звичайною дівчиною, та один похід в ліс змінив її життя

Я не хочу бути однією з вас…
Рішення йти в гущу лісу наодинці стало моєю помилкою. Я навіть чітко не пам'ятаю, що сталося. Все попливло і змішалося в голові. Досі не можу зрозуміти, чому я пішла туди. Той вогник, те яскраве світло поманило мене за собою і я була не в змозі чинити опір. Воно переливалося різними кольорами. Воно, ніби стояло на місці, але, в спробі наблизитися до нього, я зрозуміла, що відстань між нами не змінюється. Я знову відчула цей нудотний для мене запах вишні, здавалося, що прямо по очам густими потоками стікав вишневий сік. Чи то кров? Чи просто видіння? В черговий раз я побачила статний чоловічий силует. Без обличчя, без образу. Я не бачила його губ, проте до моїх вух донеслися обривки фраз, які я щоразу намагалася розчути. Я була впевнена – це говорив він.
– ... сила... вороги... згадаєш... припини... ми... переможеш...
Ні... Я знову нічого не зрозуміла... Пам'ятаю, як кинулася тікати. Ноги нили від бігу, легені розривало від нестачі кисню, але я не зупинялася. Потім падіння. Удар. Кров на зап'ястку. Мій глухий крик, який, здавалося, звучав не з мого рота, а десь з іншого боку, неподалік. Ніби кричала не я... Незрозумілий біль і густа, липка, холодна темрява, від якої мене кинуло в жар, холод... Пазуриста лапа Страху стисла моє горло. Що відбувається?..
Мене ніби викинуло в іншу реальність. В чорну діру, де я знаходилася незрозуміло скільки. Я раптово перестала відчувати бодай щось. Ні радості, ні смутку, ні навіть болю. Просто байдужа пустота. Я... Померла? Мене чомусь охопило таке полегшення, що я, здавалося, лечу десь серед хмар, серед небесної вати. Я їх не чула, не бачила, але ніби відчувала, як щось лоскотало мої пальці, волосся, обличчя. Ніби дотик атласної тканини до гарячої щоки. Прохолодний, мокрий атлас. Це не хмари...
Різкий біль однією хвилею накрив моє тіло. Я спробувала закричати, та крик застряг в моєму горлі. В голові наче били барабани, кістки ломило, м'язи нили. Складалося враження, що перед цим мене гамселили битою, розтрощивши всі мої кістки на дрібні друзки. Мені було спекотно – по лобі повільно стікав піт. Спроба поворушитися виявилася невдалою. Схоже я відлежала собі все тіло. Неподалік я чула чиїсь незнайомі мені голоси і нарешті зрозуміла, що до мого обличчя торкається вологий рушник. Голоси щось тихо обговорювали. Хтось намагався зняти жар. Я – хвора?
Потроху мій мозок, наче чаша, почав наповнюватися спогадами, я практично відчувала як ворушилися звивини в моїй голові, і через кілька хвилин я вже повністю відновила в голові картину того, що сталося раніше. От тільки те, що я згадала, знову занурило мене у бочку жаху. Цього просто не могло бути. Я, мабуть, збожеволіла.
Я швидко відкинула все те, що мене хвилювало на той момент. Важливим було одне – зі мною щось не так. Навколо мене були не ті звуки, які зазвичай мали б бути в такій ситуації. Точніше ті, але вони чомусь мало нагадували мені їх. І справа навіть не в тому, що я не чула писків медичних апаратів чи щось подібне. Звуки були чіткішими, ніж зазвичай, мабуть, в тисячу разів. Я знову почала відчувати своє тіло. Та біль не припинявся. Мені просто хотілося пити. Спрага так різко подерла моє горло, що я несвідомо розкрила рота і видала тихий незрозумілий звук. Поруч щось заворушилося, голоси стихли. Я почула кроки і незнайомий вкрадливий тенор.
Вона отямилася? Дозвольте. – край ліжка, на якому я лежала, просів під чиєюсь вагою і велика, скоріше за все, чоловіча долоня торкнулася до мого чола. – А у неї гарна витримка.
Від несподіванки я смикнула рукою і мої пальці мимоволі стисли м’який клаптик тканини. В кінець кінців я наважилася розплющити очі. Повільно з темряви я опинилася в незнайомому місці. Це не була лікарня, як я думала до того. Ліжко, на якому примостили хвору мене, було старим із чорного дерева, стеля в тріщинах, на стіні справа від мене велике дерев'яне вікно, в моїх ногах двері і підлога з того ж дерева, що і ліжко. Насилу повернувши голову, я нарешті побачила власника того голосу, який я щойно почула. Це був юнак, на вигляд приблизно мого віку. Щойно мій погляд торкнувся його силуету він пригладив своє чорне густе волосся, що плавними хвилями спадало на обличчя, і посміхнувся одними куточком губ. Я збентежено помітила, що стискаю в руці краєчок його чорного піджака, і швидко відсмикнула руку. Незнайомець тихо засміявся. Повільно піднявши на хлопця погляд, я ледь не підскочила від жаху. Мабуть, моє налякане обличчя виглядало настільки безглуздо, що він знову видав ледь чутний сміх. Що мене налякало? Його очі. Темно-червоні криваві очі. Спочатку я різко сіла на ліжку, спершись на власні руки, але, відчувши гострий біль в скронях, я плавно опустилася на підставлену подушку, яку поправив незнайомий мені хлопець. Я підібрала під себе коліна і обняла їх руками, боязко дивлячись на нього.
Т-ти… Х-хто такий? – голос мій тремтів, ніби мембрана барабану, по якому бухнули барабанною паличкою.
Спокійно. – таємничий юнак м’яко торкнувся моєї руки. – Все добре. Ти в безпеці. Моє ім’я Ед. А..
Ти? – він питально підняв брови.
Аманда… – вийшло тихо і пискляво, але Ед привітно посміхнувся.
Дуже приємно. Як ти себе почуваєш?
Болить все і… – я нервово ковтнула ком, що був в горлі. – Хочеться пити…
До нас підійшла жіночка у віці в білому халаті і з дивною шапочкою на голові. Вона протягнула Едові склянку з водою і він знову повернувся до мене.
Це мине. – озвався хлопець. – Води?
Ні…Не води…
Але ж ти сказала, що хочеш пити.
Я і сама не могла зрозуміти чого хочу. Так, мене мучила спрага. Проте я чомусь була впевнена, що вода мені не допоможе. Я безпомічно поглянула на Еда і він знову стримано посміхнувся. Юнак поклав склянку на тумбу поруч з ліжком. Я помітила, що його шкіра була неймовірно бліда і відчула себе героїнею фентезі роману. Ед дістав з кишені маленький ліхтарик, такі я бачила в комірчині в інтернаті. Він наблизився до мене і я мимоволі відхилилася назад.
Не бійся. – мовив юнак. – Це ж лише ліхтарик. Я просто погляну.
Ед легенько торкнувся мого обличчя і маленька пляма світла блимнула перед очима. Я зажмурилася, але одразу розплющила очі, дивлячись прямо на джерело світла. Кілька секунд хлопець розглядав мої очі, а потім задоволено кивнув і вимкнув ліхтарик.
Місіс Стоун! – гукнув він і на нас озирнулася та сама жіночка. – Процес завершено! Я ж казав, що вона з Данагів! – і гордо випнув груди.
Що? – я вигнула брову, засумнівавшись в адекватності цих людей. А потім і у своїй. – Я сплю, так? Це все сон?
Ні, дитинко. Це не сон. – нарешті заговорила місіс Стоун. – Ти, скажімо так, змінюєшся.
Останнє що ти пам’ятаєш? Можеш розказати? – запитав Ед.
Ну… – я сумнівалася чи можу сказати те, що згадала. Раптом мене назвуть божевільною? – Я пішла у похід з одногрупниками із інтернату… Ми палили багаття, Джеймс грав на гітарі… А потім… Потім я побачила світло. Такий маленький яскравий вогник. І я, не знаю чому, пішла за ним.
А далі? – по його очах було зрозуміло – йому цікаво.
А далі… Хтось збив мене з ніг. Я не запам’ятала його обличчя, та… Він… Був таким сильним… Я не могла вирватися з його хватки. Потім…
Я різко приклала руку до власної шиї. Подушечки моїх пальців намацали дві маленькі опуклості. Шрами.
Щойно я торкнулася до них, шкіра навколо неприємно запекла. Це сліди від зубів… Кого?
Вампіра?
Я збожеволіла?
Амандо, – його голос звучав серйозно. – Ти не спиш і ти не божевільна. Ми повинні знати, що з тобою сталося. Він вкусив тебе?
Я повільно кивнула.
Ти зовсім нічого не запам’ятала? Як він виглядав?
Нічого. – відповіла я, але раптом згадала. – Хоча, стривай. Волосся.
Що волосся?
Його волосся було зеленим! Точніше… Такий легкий м’ятний відтінок.
Ед та місіс Стоун перезирнулися і хлопець тихо додав:
Фелікс… Він як завжди… Не дивно тепер чому її очі… Такі…
А що не так з моїми очима? – обурено вигукнула я і раптом зрозуміла, що щось в моєму роті заважає мені розмовляти .
Я потягнулася рукою до своїх губ, але Ед перехопив мій зап’ясток. Від розуміння мої очі розширилися і, здавалося, вони зараз викотяться з орбіт і покотяться по дерев’яній підлозі. Місіс Стоун витягнула з шухляди в тумбі велике вишукане дзеркало з ручкою і позолоченим візерунком. Ед взяв його в руки і повернув до мене дзеркальним боком. З дзеркала на мене дивилася незнайома дівчина. Тобто вона чимось нагадувала мене, але… Це була не зовсім я… Шкіра гладка і бліда, наче порцеляна, наче виліплена з глини. Волосся ніби те саме. Чорне, що переливається темно-синім на світлі. На шиї дві червоні цяточки – укус якогось Фелікса. То це він вкусив мене? Та головне не це. Більше не було моїх звичних зелених очей. Це був ядучо-жовтий янтарний колір. Незвичний. Але, складалося враження, що вони завжди були такими. Я боязко відкрила рота, демонструючи самій собі… Гострі білі ікла! Я перевела погляд на Еда, який вже не соромився посміхатися в усі тридцять два. В нього були такі самі ікла. На кілька секунд я застигла в красномовній тиші, готуючись поставити питання. Та нерви здали першими. Я щосили жбурнула дзеркало в стіну і воно з дзвінким хрустом розбилося на друзки. По кімнаті розійшовся мій несамовитий крик і я зірвалася з місця і спробувала втекти. Проте, в силу моєї незграбності, Ед примудрився схопити мене і потрясти за плечі.
Відпусти мене! – горлала я. – Відпусти!
Заспокойся. – голос Еда був більш ніж спокійним.
Я не хочу бути однією з вас! Я не хочу бути…
Я замовкла, раптом зрозумівши всю абсурдність того самого слова, що застрягло в моєму горлі. Я перестала вириватися і, тяжко дихаючи, подивилася на хлопця, що тримав мене. Він зовсім не був злим чи знервованим. Схоже, така реакція для нього була не вперше.
Ну? – озвався Ед. – Ким ти не хочеш бути? Скажи це слово.
Люба, тобі буде легше прийняти це, якщо ти сприйматимеш це слово не як вигадку. – порадила місіс Стоун.
Я… – мій голос знову почав тремтіти. – Я не хочу бути… Вампіром…

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок