recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Срібна троянда

Автор:

Maria

Жанр:

Фантастика

Формат:

Оповідання

Сторінок:

5

Рейтинг:

2/5 (голосів:2)

Переглядів:

68

Рік:

2018

Завантажити

Опис

Він підійшов і дав їй троянду, але не звичайну, а срібну.

Срібні троянди
Він підійшов і дав їй троянду, але не звичайну, а срібну.
Вона бігла паперовими сходами і заплутувалася в довгій атласній спідниці. З очей градом капали сльози. Його більше нема. Зовсім. Помер і замість теплих спогадів залишив біль. Вона плакала геть не беззвучними сльозами. Це була повноцінна істерика, яка могла перерости у що завгодно. Індифікатор зорової сітківки ледве розпізнав її, а потім все таки пропустив. Дівчина вибігла геть з прекрасної зали, де проводилася вечірка в честь приземлення земного корабля на іншу планету, з астронавтами, які мали її дослідити, а в майбутньому відправити жити на неї людей в разі її придатності.
Але це зараз не важливо ! Головне, що серед усіх, хто туди полетів, загинув саме він і його напарник. Ну чому ж він ?! У нього було ще тільки мрій та цілей, у неї було ще тільки цілей і мрій з ним !!! Вони вже пережили той кризовий період, коли він тренувався майже від ранку до вечора кожний день і не приділяв їй уваги, не призначав побачень і не дзвонив. Не важливо, що тоді ще вони не були парою. Вони любили одне одного. Це було головним і є головним зараз.
І як вона тільки могла відпустити його у таку далеч, на таку небезпечну місію ?! Вона ж відчувала ! Так !!! Її стільки разів не вистачало повітря в грудах, коли він захоплено описував майбутній політ. Повернеться Героєм, казав. Еге. Героєм. Але не живим, а в труні ! Тепер вже тільки в труні ! Як же вона так відпустила його то ?! Тепер вона точно не пробачить собі цього ніколи !
Зараз би вдавитися своїми сльозами, здерти доглянутим манікюром шкіру, щоб тільки не було так боляче. Байдуже, що зробити, чи вени різати чи вішатися, напитися до смерті, бігти поки нестимуть ноги, а потім вимкнутися назавжди. Тепер вже нема для чого жити. Єдиний сенс її життя тепер покоїться на холодному камінні чужої планети.
Боже ! Перед очима його посмішка з нерівними зубами, які роблять її тільки привабливішою. Очі, ці глибокі сині хвилі бурхливого моря і сірі коли змінюють колір. А той сірий ! Ще прекрасніший ! Найпрекрасніший сірий на світі. Других таких нема. І ніколи вже не буде. Бо поєднання синього і сірого неможливе, але в ньому було. Спокій і пристрасть одночасно, без черги.
Теплі рельєфні руки, які завжди так м´яко обіймали її в холодну погоду або перед іспитами. В яких вона танула і сходила з розуму. Мужні плечі, за якими вона могла ховатися, але їй же кортіло вдавати з себе сильну.
Голос. Він замінював їй музику. А тепер музики не буде. Лише сльози і темрява. Нехай же буде проклята та планета і ті люди, якій на ній житимуть ! Тепер вже нічого не буде як раніше і нічого не існуватиме. Тільки біль в серцевому м´язі. Бо нема вже душі. Вона померла разом з ним.
Тепер ніхто вже не буде хвалити її вечерю, не буде кому читати перед сном. - Мила, казка закінчилася, пора жити реальним життям,- пролунав хрипкий голос мами, який вивів її із світу думок. Дівчина кинула на неї злий погляд і відвернулася.-Прийми реальність такою, якою вона є. Ти звичайно любила його, але все рано чи пізно закінчується. Мені він завжди не подобався.
Дівчина хотіла щось закричати. Але лише голосно всхлипнула і схопивши склянку з водою, кинула її в стіну біля мами, та аж закричала. Знову хотіла щось сказати, але ще раз всхлипнула, а потім повернулася і побігла. Шокована мати залишилася стояти. Навідміну від неї, дочка не була реалісткою.
Вона не знала куди йти, не могла думати про щось окрім нього і тому, плутаючись в тій прекрасній атласній спідниці кольору стиглої вишні добігла лише в парк, який теж був самотній. Там можна було плакати і кричати – всеодно весь бомонд святкує висадку на нову планету. Їм байдуже, що хтось там загинув. Ще не один загине. Вони вшанують його хвилиною мовчання і продовжать пити шампанське і сміятися, думаючи про те, де б знайти собі нову іграшку. Та усім всеодно. Вона сама. Те, чого вона так боялася,- сталося. Вона сама і нікого біля неї нема.
Так, ніч пройшла в бурхливій істериці. А через день вона прокинулася у своєму ліжку. Біля нього на вішаку лежала брудна сукня з червоною атласною спідницею і записка : ″Віднести в хімчистку″. Дівчину почало трясти, серце розвивалося від болю, зуб не потрапляв на зуб, руки просто тіпалися. Під очима кола були чорними, а самі очі, не зважаючи на цілу добу сну, - червоними.
Дівчина не пам´ятала, як дійшла додому тому швидше за все її хтось знайшов і приніс.
В наповненій ванні вона сиділа доти, поки вода стала не те що холодною, а льодяною. По обличчі знову капали беззвучні сльози. Але тіло заспокоїлося, після цього вона натягнула на себе перші кращі шорти з футболкою, на ноги вдягла кросівки і побігла назад. До паперових сходів.
Паперовими сходами вони називали сходи до площі із скульптурами трагічних спогадів, на яких познайомилися. Він сам запропонував таку назву, бо не знав, як вони називаються, а їй назва просто сподобалася, адже вона досі читала паперові книжки.
Місто ніби вимерло. Тоді вона оглянулася і зрозуміла – вже вечір, аж надто пізній, до речі. Але додому не хотілося. Раптом мама вже прийшла з роботи. Тут краще. Вона притулилася головою до статуї скляного серця і знову почала беззвучно плакати.
Кажуть, що коли плачеш, то стає краще. Це певно придумали найшмаркатіші плакси. Бо скільки вона вже не плакала – не допомогло. Але і припинити плакати вона не могла, адже тоді залишалося лише збожеволіти. Певно, сльози – це кров душі. А лікують душу тільки як тіло у середньовіччі – кровопусканням.
Так і минуло декілька днів, протягом яких вона вже нікуди не виходила. Просто сиділа, переглядала спільні відео і фотографії, перечитувала книжки, які читали вони разом і плакала. А вчора цілу ніч все вмикала на плей відео, де він казав лиш одну фразу, тримаючи в руках букет з паперових сердечок, які сам робив два тижні. Тепер папір вже майже не використовується. Там він казав :
″Я тебе люблю″.
Між цими вибухами вона сама не помічала, коли засинала. Їй абсолютно нічого не снилося. Лише дихати ввісні було важче.
Несподівано, його батьки повідомили, що роблять похорон і давши мамі вдягти себе належно, вона помчалася до них. Але там її чекало ще одне розчарування – його тіла не було.
- Тіло не знайшли. Тому ми мусимо просто поставити могилу,- вони теж виглядали зламаними. Але не так сильно, як вона.
Похорон пройшов мов одна мить. Всі швидко розійшлися, щойно поспівчували батькам і їй. Вона спочатку на автоматі кивала людям, а потім зовсім перестала звертати увагу.
Вона ж нікуди не пішла після похорону. Вже не плакала так сильно, але все ж інколи всхлипувала і цілувала в думках його образ. І як можна було так прив´язатися до людини ? До фізичного, того, що вічно існуватиме тільки як рана замість душі ? Мама не змогла вмовити її піти додому, батько – віднести на руках. Тому, вони просто махнули рукою і вирішили дати їй час усе пережити.
Але вона ж це не переживе. Це знали і вони і сама дівчина. І він теж це знав.
От, їй нарешті вдалося заснути, як раптом дівчина почула на своєму плечі теплу руку. Наче вдарена током, вона розплющила очі і побачила перед очима його. Живого. З посмішкою. Закліпала, потерла очі, ущипнула себе, на очі виступили сльози.
Ти ?-прошепотіла здивовано,-Це сон і ти прийшов попрощатися ? Благаю, скажи, що це не так !
Ні, це не сон. Сталася помилка. Мій товариш загинув, а я врятувався. Тільки тяжко було назад повернутися звідти, куди я потрапив. Проте, я повернувся. Прилетів і одразу до тебе. Твоя мама сказала, що ти біля моєї могили.
-О боже, господи, я така щаслива,- і впавши в істерику з радості, вона кинулася обіймати свій скарб. Від несподіванки, трохи схудлий коханий похитнувся. З його рук щось випало і вдарилося об граніт біля надгробка.
Після шалених поцілунків з обіймами, коли вона нарешті припинила плакати і її очі повернули собі колір соковитої зелені, вони сіли на його могилу і аж тоді вона помітила незвичайну річ, яка випала йому з рук при її обіймах.
Що це ?-запитала вона.
Це ? Ааа,- він встав, підняв штуковину з граніту і знову сховав її за спиною.
Вона протерла очі.- Це для тебе.
Він підійшов і дав їй троянду, але не звичайну, а срібну. Вона була такої незвичайної краси, що дивитися і не захоплюватися нею було неможливо.
Боже, яка ж вона гарна. Невже така краса справді існує ?
Ти ж тут зі мною зараз, значить існує, - посміхнувся він і поцілував.-Туди, куди я потрапив їх були мільйони, якщо не мільярди. Решта букету вдома. І нам теж пора додому.
Ти ж більше нікуди не полетиш ?- запитала вона з болем в голосі.
Без тебе – ні.
Він взяв її за руку і повів геть звідси, додому. Щоб більше ніколи не відпускати один одного.

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок