recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Яруня

Автор:

Олена

Жанр:

Містика

Формат:

Новела

Сторінок:

6

Рейтинг:

3.33/5 (голосів:3)

Переглядів:

64

Рік:

2022

Завантажити

Опис

Містична історія, яка сталася з дівчиною напередодні її весілля. Історія про те, як не можна втрачати звязок з минулим, з традиціями, з родом.

Олена Різник
Яруня
Містична історія
Яруню! Яруню!
Ярослава миттю прокинулася, ввімкнула світло, сіла на ліжку і замислилася. Вона вже не страхалася, як тоді, коли чийсь голос покликав її вперше. Не відразу, згодом вона впізнала цей голос. Вона впізнала його. Так її називала лише одна людина в світі – її бабуся Мирослава. Батьки дівчинки хотіли назвати Ярославу на честь старенької, але та відмовила.
Назвіть Ярославою, а я кликатиму її Ярунею.
Тепер вона знала кому належить цей голос. Це кликала її покійна бабуся. Дівчина намагалася згадати коли почула бабусин голос вперше і чому.
Це сталося відразу після їхніх з Максимом заручин. Що особливого відбулося в цей день? Ярослава нічого конкретного не могла згадати, бо і, справді, нічого особливого не відбулося. Прийшли батьки нареченого, домовилися про день весілля, розділили обов’язки між собою…Стоп…Дата весілля… Її призначили не відразу. Нареченим хотілося відгуляти весілля 8.08. Ярославі подобалося це поєднання чисел – дві перевернуті вісімки, як два знаки безкінечності. Вона щиро вірила, що ці знаки принесуть їм з Максимом безкінечне кохання. День весілля довелося перенести, бо в цей день була річниця смерті Ярославиної бабусі. Як не намагалися молоді переконати батьків, що все це забобони, що в часи інтернету та наукового прогресу не варто звертати увагу на такі дрібниці – батьки наполягли на своєму. Здається все! Чого ж тоді бабуня щоночі кличе її?
Виходить є ще щось, що випустила з уваги Ярослава. І щось дуже важливе, але як не намагалася дівчина пригадати те «щось» нічого путнього не йшло до голови.
Раптом їй забракло повітря і закололо біля серця, а потім облило холодним потом. Ярослава кинулася на кухню, випила води і згадала… «Через тиждень Славця успадкує бабусине обісця, тоді можна і покупців шукати. А за гроші від продажу хати справимо весілля…» Ось воно…Ні, ні, не це… Бабуся Мирослава ще за життя дозволила по її смерті продати досить таки стару хатину, хоча й з великим шматком городу. Село в якому мешкала бабуся було далеко від міста, ще й з поганим доїздом .
Від напруження в дівчини розболілася голова, почало морозити. Ярослава лягла і накрилася ковдрою з головою. До ранку пролежала без сну.
Маєш кепський вигляд, - зауважила Марина, колега по роботі, коли Ярослава зайшла в робочий кабінет. – Якісь проблеми?
Ні, не спалося, - неохоче відповіла Слава.
Переживаєш через весілля, нічого дивного, - припустила співробітниця.
Та ні, не це…- а потім не розуміючи чому запитала – ти не знаєш, що потрібно робити коли сняться мерці?
Запала мовчанка.
Другий тиждень сниться бабця, яка померла майже рік тому і кличе «Яруню! Яруню!»
Треба піти в церкву, поставити свічку…- невпевнено запропонувала Марина – і ще замовити службу за упокій душі.
Гадаєш допоможе?
Не зашкодить, то вже точно. Хочеш підемо разом?
Не відмовлюся.
Першої ж суботи дівчата зробили, те що запланували, та результат був дещо несподіваний.
Наступного разу бабуся Мирослава прийшла уві сні до онуки вдягнена у старовинний український убір, нічого не говорила, тільки дивилася. Її обличчя було радісним та щасливим.
Вона щось хоче мені сказати, але не може, тому натякає, - ділилася здогадками наступного дня з подругою Ярослава.
А давай на вихідні поїдемо в село, звідки твоя бабуся, - раптом запропонувала Марина. – Підемо на могилу, засвітимо свічку, прибиремо, помянемо…
Туди дуже незручне сполучення. Потягом дві години, а потім пішки іти кілометрів зо три, як не більше. Ні, дякую. Почекаю, коли Максим повернеться з відрядження, тоді може і поїду.
А коли повертається «жених», - поцікавилася подруга.
Через два тижні.
Тоді чекай, якщо витримаєш.
Ярослава дуже хотіла поїхати в бабусине село з нареченим, разом провідати її на кладовищі та не змогла.
Тепер бабуся приходила щоночі, дивилася на неї сердитими очима і кликала таким голосом, що він вчувався їй серед дня. Терпіти далі було не сила. «Їхати негайно» - вирішила Ярослава і зателефонувала Марині, щоб домовитися про поїздку. Та на дівчину чекала несподіванка. Колега злягла з температурою, просила почекати декілька днів. «Через декілька днів я поїду в божевільню» - підсумувала Ярослава і вирішила їхати сама.
Наступного дня дівчина поїхала на вокзал, купила квиток, зайшла в потяг, знайшла вільне місце, сіла, потяг рушив з місця і спогади відразу повернули Ярославу в минуле.
Вперше до бабусі в село батьки привезли її у семирічному віці. Вона добре пам’ятає той день. Було літо, подвір’я тонуло в квітах, в садку достигали яблука, груші, сливи. А посеред цього барвистого океану стояла біленька хатинка з маленькими віконцями. Ярославі здалося, що вона потрапила в казку. З хатинки вибігла бабуся, така ж казкова.
Яруня, Ярунечка приїхала!
З тих пір Ярослава щоліта жила в бабусі Мирослави. А потім, коли підросла, провідувала бабусю рідко, і то тільки кілька днів. Віддавала перевагу поїздкам на море з друзями, таборам відпочинку, потім студентське життя, цікава робота. А потім похорон і все… Та було серед цих спогадів, щось що свердлило голову до болю, але як дівчина не намагалася, нічого згадати не могла.
Яруню, ти? – чийсь голос вивів Ярославу з роздумів.
Дівчина оглянула незнайомку. Звідки вона її знає?
Не впізнаєш? Скільки років минуло, не дивина… Я сусідка твоєї бабусі, вчителька Антоніна Пилипівна, - жінка засміялася, і лише тоді Ярослава впізнала бабусину колежанку. – На могилу? Дівчина якось невпевнено кивнула головою. Або вона знає куди і чого їде, але нічого більше не сказала.
Бабуся тебе дуже любила. Дуже раділа , коли ти з’явилася на світ, бо до твого народження невістки тішили її тільки хлопчиками. А вона все мріяла про внучку. А коли ти мала приїхати, то тиждень готувалася: прибирала, пекла, варила… - Антоніна Пилипівна все говорила, говорила. – Та найбільше бабуся тішилася, що її скарб тепер буде кому передати..
Який скарб? – ніби зі сну збудилася Ярослава, бо під акомпанемент сусідчиної розповіді почала потрохи дрімати.
Як який? – здивувалася жінка. – Хіба забула? Ви разом з бабунею щоліта у гарну ясну погоду усе виносили, провітрювали…
Що виносили? Не розумію. – Ярослава відчула всередині холодок.
Ти нічого не пам’ятаєш? Я сама інколи допомагала вам, бо там було коло чого змучитися…
Та скажіть, нарешті, про що мова? – мало не закричала дівчина.
Вчителька уважно поглянула на Ярославу і зрозуміла - дівчина, справді, нічого не пам’ятає.
Дивно, як ти могла забути? Адже бабуся сподівалася, що по її смерті саме ти успадкуєш її скарб.
Ви про хату і город? Бабуся справді все залишила мені.
Я про скриню. Там зберігається пам'ять кількох поколінь твоїх предків. Вона з таким нетерпінням чекала народження дівчинки, щоб було кому передати родинні скарби, бо щиро вірила, що вони принесуть їх власниці щастя і мир в сім’ю.
Ось воно що! Тепер Ярослава все згадала і все зрозуміла.

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок