recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Дві долі

Автор:

Володимир

Жанр:

Реалізм Реалізм Реалізм

Формат:

Оповідання

Сторінок:

16

Рейтинг:

5/5 (голосів:2)

Переглядів:

74

Рік:

2022

Завантажити

Опис

На біографічних прикладах двох таких несхожих героїв есе -сільського українця і француза-аристократа, знаходимо схожі моменти їх життя, простежуючи різні і непередбачувані перипетії доль,що наводять нас на вічні питання:добра і зла, якості та сенсу життя.

Дві долі
Іван Васильович Ткач та Ів Сен Лоран – дві
людини, дві особистості. Їх поділяли простір, традиції суспільства і багато чого іншого. Спільним для них був тільки швидкоплинний час.
Не приховую свого вагання, десь підсвідомо опираючись самому факту порівняння та побоюючись
образити щось заповітне, майже святе для шанувальників видатного дизайнера. Та все ж, порівнюючи двох, таких не порівняльних людей - легендарну особистість і пересічного селянина - кидаю виклик всім естетам, гедоністам та епікурейцям
разом взятим. Бо для Творця не існує кумирів,
виключень з правил, прерогатив чи уподобань. Переді мною, мов дорогоцінний сувій, поволі розгортається непроста доля людей з одної планети: українця Івана і француза Іва. Народилися вони в одному 1936 році. Іван – у багатодітній селянській родині, в степовому краю, на Слобожанщині. Саме в день його народження у Москві почався відкритий судовий процес над так званим «об’єднаним троцкістсько-зінов’євським антирадянським
центром». Та батькам немовляти було не до процесу. Далекі від політики, їх займали суто селянські справи
серпневих жнив та ще хрестини третього синка
Іванка.
Катеринівка – мальовниче село з білими хатками,
що губилося у неозорому просторі зелених лук з тихою річкою Плесова. Зелений розмай тих неозорих країв дав допитливому хлопцеві перше відчуття
свободи і ранній досвід пізнання нелегкої селянської праці. Випасаючи череду, хлопчина вдивлявся в такі рідні степові простори, дурманів аж до сліз від пахощів полину і чебрецю, викохуючи свої заповітні юнацькі мрії. Але реалії тогочасного сільського життя привчали обходитися малим, бути невибагливим. А
після втрати батька на війні Ванько позбувся не тільки
тяжкої батьківської руки, але й усвідомив ціну боротьби за шматок хліба. В подальшому, все це сформувало його обережний і недовірливий характер, зосереджений на своєму маленькому світові. Ось чому юнак, слушно і не без підстав, вважав за краще бути
непомітним, бо так було безпечніше в такій
непередбачуваній країні як СРСР.
Що ж до його французького тезки, то Ів Анрі Донат Матьє Сен-Лоран з'явився на світ в Орані, в родині аристократів. Так співпало, що саме в цей день відкрилися ХІ Літні Олімпійські ігри в Берліні. І хоча Іву не судилося стати спортивною зіркою, народився він, як кажуть англійці, зі срібною ложкою у роті. Тонкий і мінливий характер майбутньої знаменитості складався під впливом арабської любовної поезії, поєднаної з неймовірними напластуваннями культур Іспанії та Франції. Хлопчак ріс серед величавих пальм і гомону різномовних мешканців цього унікального міста на узбережжі Середземного моря. Йому не треба було з ранніх років думати про їжу, відігрівати приморожені ноги – таких зим на північному заході Алжиру просто не існувало.
Сен-Лорану пророкували престижну професію юриста, але в 1954 році, не без втручання примхливого парубка, його віддали вчитися у
французьку школу при Синдикаті високої моди.
Приблизно в цей самий час Іван Ткач перебрався з Катеринівки і після семирічки почав навчатися в селищному фабрично-заводському училищі та враз на заваді стала армія. Після трьох років служби на північному Кавказі закінчив перервані курси
газозварювальника, почав працювати та все якось не доходила черга розпочати власне життя. Стриманий, навіть дещо сором’язливий у своїх почуттях - Іванові здавалося, що вже ніяка дівчина такого, як він покохати не зможе. Тож змірявся з думками, що так і залишиться неодруженим.
У його французького однолітка все вкладалося в
одне вагоме слово «шарман». Вже через рік СенЛоран працював ассистентом у самого відомого
законодавця французської моди - Крістіана Діора.
У 1957 році після несподіваної смерті свого патрона 21-річний Сен-Лоран очолив його Будинок, і це не було випадковою примхою долі. Ще роком
раніше на перший показ мод - "Трапеція" - Ів зібрав в легендарному паризькому будинку на авеню Монтень, 30 чи не всю модну частину Західної Європи. Багато що з складових його подальшого успіху визначив саме цей вдалий старт.
Та все ж, одного разу, Фортуна таки відвернулася від трудолюбного Іва. Його революційні починання в 1960 році показом колекції "Baet look" злякали давнього інвестора Діора - Марселя Бруссака, і він спробував позбутися непередбачуваного модельєра. За відмову Іва виїхати на роботу до Америки мстивий Бруссак запроторив його до діючої армії в Алжирі. Міазми війни через страждання, кров і смерть так вразили молодого аристократа, що він тяжко
захворів. Перебуваючи у психіатричній лікарні, важив вже 35 кілограм, і тут можна було б поставити жирну крапку на його біографії. Та вразливого новобранця
віднайшов і врятував його друг і майбутній компаньйон П'єр Берже. Це він, як той казковий чарівник, витягнув напівживого Іва з лікарні і умовив
бізнесменів вкласти гроші в заснування нового Будинку моди. Це він домігся звільнення Іва - звісно за хабар - від подальшого несення військової служби. Так, в 1962 році з’явився будинок моди «Yves Saint Laurent». І вуаля - саме з цього моменту почалася кар’єра великого кутюр'є Іва Сен Лорана, знаменита і скандальна одночасно.
Десь на початку 60-х років минулого століття почалося самостійне життя Івана Ткача. Працюючи на ковальсько-механічному заводі газозварювальником, вдихаючи отруйні випари металу, він намагався
наскребти якісь кошти на власний будинок. Мрія для одинака майже нездійснена по тих часах та знову, як у свій час Іву, Іванові допоміг випадок.
З Орловщини приїхала в Україну на заробітки молодиця середніх років і там, на заводі, їх шляхи зійшлися. Малоосвічена, але наполеглива жінка стала дружиною і на роки вперед визначила уклад життя свого чоловіка. За її широкою спиною і довгим язиком Іванові почувалося затишно і спокійно. Далекий в ті часи від БДСМ-практик він, тим не менш, із задоволенням підпорядковувався самим
неймовірним забаганкам своєї несамовитої дружини.
Не маючи дітей та зібравши грошей, подружжя купило будиночок на околиці селища Панютине і перебудувавши його під свій смак, зажили на повну. Ніби і для Івана в його житті настала пора, що характеризувалася одним словом «шарман».
Та чи до порівняння тихе й непомітне буття Івана з
яскравим творчим зухвальством Іва? На перший
погляд, ні. Іван цінував свій матріархальний уклад. Життя привчило його шанувати жіночі цінності: старанність і душевний прихисток, які давала йому його віддана дружина Анна. Ів, навпаки, був аж занадто пересичений жіноцтвом, все більше
поглядаючи, не без пристрасті, у бік чоловіків. Та все
ж таки спробуймо знайти дотичні точки в їхніх шляхах, що як відомо, не перетинаються. Почнемо з
українця.
Почавши господарювати, Іван поступово ставав на ноги, а разом з тим придбав і нові риси: скупість, недовіру, підозрілість та нелюдимість. Найближчими після дружини стали не брати і сестра, а собака, кури і кози. Це вони кожен день викликали в ньому приплив тепла і милостиве розташування. Ходив по охайному городу як по мінному полю, слід у слід, аби чогось не затоптати. Та й не дивно - після років поневірянь нарешті відчув себе господарем, а десь на горизонті вже замерехтіли перші відблиски давно омріяної свободи. «Терпіння - медицина бідних» - це гасло Іван сповідував все своє свідоме життя. Полінце до дровенячки, копійка до копійчини - тиха радість огортала Іванову душу від споглядання накопиченого
роками краму.
Тим часом, поки Іван, подібно до терміту, наполегливо зводив свій каркас благополуччя, Ів з 1961 по 1980 роки також методично відбудовував свою імперію моди: одним з перших, відмовився від незручного для жінок каркасу бюстгальтера, ввів прозорі спідниці і легендарні сукні та брючні жіночі костюми. Він любив оголювати на подіумах жінок і сам не відставав, оголившись для реклами чоловічих
парфумів під недвозначною назвою "Опіум". Скандальні звинувачення кутюр’є у пропаганді наркотиків мали і свої адреси: «Синя вілла» і сад «Мажорель» у Марракеші (Марокко). Поєднуючи
східну розкіш із європейським стилем кубізму, вони
уособлювали собою більш ніж богемний спосіб відпочинку та були центром тяжіння неймовірних чоловічих розваг. Канабіс відкривав найпотаємніші двері у світ людських насолод, де екзотичні шибарі і
флягеляції здавалися пустими хуліганськими
витівками.
Для Івана Ткача такої проблеми не існувало, бо за щоденною роботою не вистачало часу навіть на пристойний відпочинок. Світ, який його оточував, був надто грубий, без витонченості, природний як сонце, що сходило вранці і заходило ввечері. Тож коли було шліфувати свої естетичні смаки, шукати схожості в роботах Пікассо і Модільяні? Він не знав Шекспіра, а тим паче - «Сон в літню ніч». Але хто скаже, що Іван
не милувався вечірнім заходом і тишею літньої короткої ночі? Хто засумнівається у відсутності естетичного смаку, коли він завмирав від крихкості витончених ліній метелика, спостерігав, як вертко повзе по стеблу мураха, як дзвінко злітають перепели в сінокісну пору…
А тим часом вітер свободи для двох - Івана та Іва – якомога сильніше надував їх життєві вітрила, надихаючи на нові звершення. Ох, який же він був
однаково солодкий для них, з ледь помітним
присмаком, що з часом все більше віддавав гіркотою розчарувань. Український робітник і французький дизайнер, кожен по-своєму, намагалися наблизитися,
доторкнутися хоча б на мить до тієї грані
досконалості, за якою вже мерехтіло їх зрадливе щастя. І не так важливо, що один прагнув ідеальних
форм господарювання, а інший - ідеальних
витончених форм одягу. Не відаючи того, вони були спільниками - мрійники, захоплені життєвим ентузіазмом творчості. Але зненацька спільною перешкодою для одного і для другого виступив час. Час, який завжди прихильно відчиняв двері у майбутнє, надихаючи світлими надіями звершень,
відтепер почав їм зраджувати, все більш настирливо і невідворотно стукався непроханим гостем. До пори до часу, захоплені працею, вони не звертали уваги на плинність життя, а дарма. Старіючи, Іван Васильович почав сторонитися родичів, намагаючись на всьому
економити. Тяжко нажите багатство відтепер
асоціювалося зі свободою, до якої він так прагнув, хоч
вона залишалася такою ж примарною, як і на його життєвому початку.
Не менше, а навіть більше прагнув свободи і наш французський герой – невтомний творець елегантних силуетів і витончених декоративних деталей. Та все, що створюється людиною - лише спроба наблизитися до досконалого, створеного природою. Тож будь-які людські потуги в цьому напрямку завжди будуть лише жалюгідною копією на досконалість. Чи думав про це Ів Сен-Лоран у 2002 році, коли покидав Будинок моди, сказавши на прощання фразу з улюбленого роману Марселя Пруста: "Кращий рай - це втрачений рай". За цими словами стояло багато чого, але за головними чинниками скепсису причаїлися життєва втома, розчарування у гонитві за довершеністю і невиліковна хвороба. Ів з гіркотою зізнався: "Більшість Будинків моди належить не творцям, а товстими гаманцям».
Ще в 1993 році в умовах жорсткої конкуренції на ринку моди Ів Сен-Лоран і П'єр Берже продали акції
своїх компаній за 500 мільйонів доларів
мультимільйонеру Франсуа Піно, власнику відомої марки вина, а останній переуступив лінію прет-апорте Будинку моди "Ів Сен-Лоран" американському
товстосуму Тому Форду. Так Ів змушений був
розпрощатися з власним ім'ям у світі моди і відійти
назавжди від справ. Настав момент переоцінки
цінностей, коли Іву здавалося, що все, що він створив, не мало сенсу. За яскравою метушнею життя він так і не завів сім'ї, не виростив дерева, і це пригнічувало його чи не найбільше. Так і бачу, як він з останніх сил сидить на веранді своєї вілли в солом’яному канотьє, похилений і зморений хворобою з застиглим поглядом
на захід сонця:
Старий сидів покірно та понуро,
Піднявши брови, в кріслі у вікна.
На столику, де чашка чаю стигла
Сигара струменіла, мов зависла
В блакитних смужках волокна. Годинник у кутку відмірював свій хід Час плинув… Все темнішав сад.
Старий все споглядав з останньої надії -
Ріс на сигарі попіл сірий
І струменів солодкий аромат… Часом здається, що так все й було, як в цих поетичних рядках.
Іван Ткач після раптової смерті своєї дружини також позбувся «alter ego», свого надійного щита і своїх «вериг», які він, по-звичці, віддано ніс. Перша і остання в його житті поїздка до Трускавця - вже у статусі вдівця - не дала рятівного відпочинку змореній душі, ще більше зміцнила у його свідомості марноту та ілюзорність навколишнього світу. Він давно відвик любити і доглядати за жінками. Сама лише думка про це його лякала і гнітила. Вже тяжко хворий Іван інколи поглядав у вікно і просив, аби не турбували його улюблених курочок пощипати першу весняну травичку. У перервах між приступами хвороби,
зітхаючи, він повторював, наче молитву, одне і те ж: «Що заробив, те й отримав».
Страждав Іван і не знаходив собі місця Ів. Дві такі різні постаті, в різних частинах планети, майже
одночасно, в стражданнях переосмислювали своє
життя. Один споглядав з веранди своєї вілли, а другий дивився в вікно своєї хати – кожний думав про своє. Та перед ними було тільки небо, високе і незбагненне небо. А все інше - те, чого вони так палко бажали, враз стало примарно малим і жалюгідним. І все, чого так терпляче чекали від життя – відсторонено далеким і нездійсненим…
2008 рік підвів своєрідну риску і став для обох
героїв фатальним: пухлина мозку Ів Сен-Лорана і туберкульоз легенів Івана Ткача перервали важкий і безглуздий процес самопоїдання. Івана поховали на селищному цвинтарі, а Іва відспівали в паризькій
церкві Сен – Рош і, згідно із заповітом, розвіяли його прах серед пальм, кактусів і фонтанів в улюбленому саду "Мажорель". Одного будуть пам'ятати мільйони шанувальників, а іншого і десятка рідних не
набереться, але яка з того різниця, коли її величність вічність вже простягла над ними свої мовчазні крила? Рано чи пізно, а це таки станеться – їх соціальне положення, статки, досягнення і навіть вдячна пам’ять нащадків - все буде нівельовано і
розпорошиться в мороці віків.
Будучи такими різними, їх зрівняла в правах матінко-земля, і в цьому - вся правда фізичного людського існування. Не завжди людині дано
зрозуміти велич життєвого випробування, яке випадає кожному з нас. І хоча всі ми - діти Господні, але йдемо такими різними земними шляхами. Хто куди прийде? Саме в цьому полягає велика загадка життя, бо як сказав Ісая: «Наскільки небо вище за землю, так шляхи Мої вище шляхів ваших, і думки Мої за ваші думки. Ті, хто вірить, хто має надію на Господа, - вони піднімуть крила…»
Наші герої, як і кожен від народження, мали такі
крила та не спромоглися їх підняти, щоб осягнути духовну височінь. Може нам це вдасться?

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок