recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Свята і Реконструктор

Автор:

Alastra

Жанр:

Фентезі Романтика

Формат:

Новела

Сторінок:

10

Рейтинг:

4.5/5 (голосів:2)

Переглядів:

69

Рік:

2020

Завантажити

Опис

Маг Аластер проводить перед своїми студентами показовий експеримент з управляння часом. І от під палючим південним сонцем на вузькій стежині зустрічаються двоє: хрестоносець з 12-го сторіччя, що повертається зі Святої землі, та звичайна дівчина з 21-го, що шукає душевної розради в подорожі. Обидва навіть не здогадуються, що є пішаками в чужій грі, і переможців у ній не буде.

Свята і Реконструктор

...Нарешті настав той день, коли зорі стали в необхідному порядку, планети вирівнялися під лінієчку(1), а декан факультету захропів у себе в кабінеті після вечірньої чарки кропив’яного елю. І верх вдачі – мадам Зоречтиця, єдина, хто був проти цієї демонстрації, вчора пішла у відпустку.
В авдиторії темно, хоч в око стрель, тільки товсті воскові свічки блимають вогниками вздовж стін. Маг Аластер, викладач предмету «Управління Часом», розім’яв пальці, струсив з них сторонні енергетичні згустки й приготувався до маніпуляцій. Студенти в чорних мантіях, наче ворони, оточили його в передчутті дива – їм вже давно його обіцяли.
Маг приготувався:
– Отже, увага! Починаємо...
...Рік 2020. Спекотний літній полудень десь на Корсиці. Море ледве дихає у своєму лежбищі, час від часу ліниво облизуючи піщаний берег під скелястими обривами.
Юлія зупиняється на краю скелі, щоб насолодитися краєвидом і вдихнути на повні груди запах йоду, що його сюди доносить теплий млявий вітерець. Десь поблизу в скелі мають бути сходи, якими можна спуститися до моря. Кажуть, тим сходам не менше тисячі років. Юлія охоче цьому вірить.
Однією рукою дівчина пригортає до стегна довгу білосніжну сукню, а другою притримує легкий шалик на голові, що його вітер-шалапут норовить накинути їй на очі. Якийсь час вона йде вздовж краю урвища, поки не знаходить місце, де починається той самий спуск. Тоді знімає ремінні сандалії й стає на верхню сходинку. Шорсткий, побитий негодами й роками камінь, розігрітий сонцем, обпікає шкіру, проте Юлію це не хвилює. Вона всотує кожною клітинкою тіла все, що відчуває в цю мить. Після холодної весни, розлучення з коханим чоловіком і смерті бабусі, тільки тепер вона нарешті відчуває, що жива...
...Рік 1195. Сонце пече, аж шкварчить пісок на березі. Море старанно замиває сліди вздовж лінії прибою, що порушують недоторканність цього райського куточка. Сліди щодуху тікають від його солоних язиків і наздоганяють коня та його господаря. Чоловік вдягнений у брудно-біле сюрко(2) до колін з великим червоним хрестом на грудях. Під ним видно кольчугу й добряче вже поношений одяг. Позаду залишилися похід у Святу землю й кілька років полону, а попереду ще довга дорога додому.
Хрестоносець та кінь ледве плентаються. Ноги грузнуть у сліпучо-білому, розжареному піску. Хочеться пити, але води залишилося на кілька ковтків. Протриматися б ще трохи. Скоро буде селище, де вони поновлять запаси.
Хрестоносець підводить голову й шукає поглядом місце для підйому нагору. Якщо пам’ять йому не зраджує, це вже близько. Скоро вони нап’ються холодної, чистої води з джерела під каменем Святої Іулії(3) та відпочинуть.
Він мало не проґавив широкі сходинки, вибиті в скелі. Хрестоносець полегшено зітхає й тягне коня за собою...
– Місце визначено. Починаю ущільнювати час...
...Гаряче повітря за кілька метрів попереду неначе згусло й затремтіло. Легкі доторки вітру викликали в ньому спорадичні завихрення, та Юлія нічого не помічала. Вона неспішно спускалася, зосередившись на тому, що її тіло відчуває саме в цю мить. На сонці розпечені сходинки обпікали п’яти, в тіні – приємно холодили. Пустотливий вітерець грався подолом сукні, наче піну збивав.
Якийсь незвичний звук раптом вивів Юлію з медитативного стану. Назустріч їй сходинками підіймався чоловік. Юлії він здався негарним: сплутане рудувате волосся, дуже світлі брови, запалі щоки, обпечені сонцем, і доріжки поту від скронь до шиї. Але при цьому «поцілуйні» губи й вперте підборіддя. І очі – сині, мов море внизу. Незнайомець був одягнений у колись білу, а тепер брудно-сіру накидку з червоним хрестом, під якою проглядалися кольчуга та стрій старовинного крою.
Юлія здивувалася, але не так щоб дуже. Подумаєш, чоловік у костюмі хрестоносця! На реконструкторів вона досхочу надивилася ще в себе вдома. Вони зараз усюди, ці реконструктори. Тепер це модно – цікавитися далеким минулим, неважливо – своїм чи чужим. Певно, в них десь поблизу проходить фестиваль. Проте Хрестоносець вів коня, а Юлія страх як любила коней. Звичайно ж, їй закортіло погладити його. Але кінь був чужий і незнайомий, а з непроханими пестощами Юлія ніколи не нав’язувалася, тому просто неуважно посміхнулася їм обом, як зазвичай посміхаються незнайомці на вузькій стежині.
Як же тепер їм розминутися Юлії та
Реконструктору з Конем? Обом повертатися – далеко. Юлія розгублено дивилася на них згори вниз, Хрестоносець – на неї знизу вгору, а Кінь тягся мордою до пухнастих жмутиків трави на кам’яній стіні обриву.
«Серпанок» ущільненого часу між ними тремтів, наче міраж у пустелі.
Сонце світило за головою Юлії. Рис обличчя було не розібрати, тільки легкі кучерики, що вибилися з-під головного покривала, білосніжні шати, схожі на райські хмарки, і ніжні вузькі ступні – босі, на потертому віками камені. Юлію огортало м’яке сяйво. Охоплений благоговінням, Хрестоносець впав на одне коліно й схилив перед нею голову.
О, Господи, Свята Іулія ! – видихнув він палко.
Юлія обернулася – де? Навколо нікого не було. Тільки вони двоє на сходах та Кінь.
Юлія трохи зніяковіла. Як його розуміти? Це тутешній варіант імені чи він обізнався? А раптом Реконструктор вирішив позагравати до неї таким екстравагантним чином? Ні-ні, тільки не це! Їй зараз не до ігор. Їй би вниз…
Із ввічливості Юлія посміхнулася самим кутиком губ: – Шкода, але ні. Підведіться, будь ласка.
Не смію!
«Та встаньте вже, прошу! Мені треба до моря!» – Я не Свята… Як ви сказали?
Іулія. Якщо ви не Свята Іулія, тоді хто ви, прекрасна пані? – Хрестоносець підняв на неї очі. – Як вас звуть?
Юлія зам’ялася, не бажаючи розкривати своє ім’я бозна кому. Незнайомець розмовляв з нею англійською, а вона навіть не звернула уваги, що його губи промовляють не зовсім те, що вона чує.
Я просто спускаюся до моря.
Ви часом не з Кентербері? Я вже давно не чув рідної мови! Можливо, ми навіть сусіди?
На цій землі ми всі сусіди, – відбулася Юлія філософським.
І всі ми – діти Господа нашого! – підхопив Хрестоносець, побожно підводячи очі в небо. – Багато років тому я залишив свій дім і тепер хотів би дізнатися, чи там все гаразд. Ви говорите, як я, і мені чомусь здалося, що ви можете бути землячкою...
Юлія спробувала згадати, що зараз коїться у Великобританії, та окрім Брекзіту та пандемії на думку нічого не спадало. Може, не про це треба говорити з реконструктором? Он як він старанно створює атмосферу середньовіччя.
Сподіваюся, що у вашому домі все гаразд, – Юлія ввічливо кивнула й ступила вперед.
Пробачте, я став перепоною на вашому шляху. Приділіть мені ще одну мить! Ви дали мені надію й сили продовжувати шлях, яким би він не був. Прошу, прийміть мою подяку...
Хрестоносець підвівся й, похитуючись, повернувся до Коня. «Сподіваюся, його подяка мене не обтяжить» – думала Юлія, спостерігаючи, як він дістає з сідельного тюка пласку дерев’яну скриньку завбільшки з долоню.
Хрестоносець на хвильку міцно притиснув скриньку до грудей, наче прощаючись з нею, а тоді повернувся до Юлії. Відкривши скриньку, він з поклоном протягнув її дівчині. Скринька опинилася в небезпечній близькості від часового «серпанку». Всередині на зблякло-малиновому клаптику шовку лежала засохла троянда, колись ніжно-рожева, а тепер жовтувата з немовби опаленими краями пелюсток.
Моя пам’ять про Святу землю, – пояснив Хрестоносець. – Я зірвав її в якомусь саду в перші ж дні. Вона пройшла зі мною битву, полон і втечу. Я взяв квітку з собою й заприсягнувся, що пам’ятатиму все пережите й тих, хто прийшов зі мною, але не повернувся назад.
Як же ви без неї? – спитала Юлія, не наважуючись доторкнутися до святині.
О, не переймайтеся, будь ласка, – вперше посміхнувся Хрестоносець, і промінці зморшок різко позначилися на його запилюженому обличчі. – Я пам’ятатиму вас із трояндою. Це вже вдвічі більше. Якщо хочете, збережіть її на пам’ять про зустріч з бідним хрестоносцем, а ні – то просто викиньте. І, якщо ваша ласка... (тут він на мить загаявсь) згадайте мене у своїх молитвах. Навіть якщо ви – не Свята Іулія… Додому ще далеко.
Юлія, все ще вагаючись, протягла руку до скриньки...
От і все! – сказав сер Аластер і тряхнув рукам, вивільняючи час з-під магічного тиску.
Як «все»? – невдоволено загули студенти. – А що було далі?
Викладач витер хусточкою чоло й перевів нарешті подих.
Придумайте самі. Більше тягти не можна було.
Чому ж?
Ніхто вам точно не скаже, – сер Аластер зручно вмостився в кріслі й відкинувся на спинку. – Але якщо пофантазувати… Дівчина простягає руку до квітки крізь ущільнений час, а це, на хвилинку, вісімсот двадцять п’ять років! За мірками Хрестоносця вона буде тягнути її вічно. Він її не дочекається. З наукової ж точки зору найімовірніший варіант – просторовочасова катастрофа. Довести цю гіпотезу на практиці ніхто не береться, адже це може призвести до незворотних змін у Світобудові. Та й, враховуючи, що фізичні подорожі в минуле все ще неможливі навіть у нашому вимірі, не те що в їхньому, парою їм все одно ніколи не бути.
Проте ви все-таки дозволили собі втрутитися в хід їхніх життів і привнесли деякі незаплановані коригування, в яких не було необхідності, – сказала студентка в окулярах з круглою роговою оправою. Її високо зведені брови виражали несхвалення й осуд. – І до речі, що з цими двома сталося після звільнення часу?
Вони просто щезли одне для одного.
Зовсім? – тонким голоском пискнув хтось особливо вразливий.
Маг зітхнув.
Ні, не зовсім. Вони пам’ятатимуть цю зустріч. Хрестоносець живе в часи, коли люди ще вірять у дива. Він буде думати, що бачив прекрасну незнайомку насправді. А дівчина спише своє видіння на міраж, спеку, тимчасове запаморочення – на що завгодно, тільки не на диво. В її часи в дива не вірять.
Хрестоносець буде складати вірші на честь своєї Прекрасної Панни, присвячуватиме їй перемоги на турнірах і, можливо, помре з її ім’ям на устах... Хоча ні, імені її він не знає. Шкода, правда? – маг Аластер м’яко зітхнув і сперся щокою на долоню. – Це було б красиво, погодьтеся. А вона? Вона зрідка буде бачити Хрестоносця уві снах і шукатиме його обличчя на полотнах прерафаелітів. І, можливо, одного разу знайде. Приміром, на картині... ммм... Едварда БернДжонса, «Кохання серед руїн». Як вам? Га?
Це не має стосунку до науки! – міцно стисла губи юна зануда. – А як же «ефект метелика»?
Сер Аластер побіжно глянув на неї. Яка приземлена дівчинка... Уся в маму, мадам Зоречтицю. Ніякого польоту душі. Якщо вона надумає після навчання працювати на його кафедрі, він не залишиться. Двох таких мадам йому не витримати. Він тоді просто піде на пенсію й буде вирощувати в своєму садку ніжно-рожеві троянди, а тоді даруватиме їх своїй вже колишній колезі.
Не переживайте, панночко, – сказав маг. – Для того, щоб мінімізувати та, за можливості, уникнути «ефекту метелика», й проводяться підготовчі роботи. Це найважчий та найвідповідальніший етап: зазирнути в майбутнє, спрогнозувати, спроектувати. Все інше – вправність рук і трішки магії. Просто в їхньому житті з’явилася красива, але нездійсненна мрія. Мало хто б відмовився від такої...
Я б відмовилася! – рішуче сказала студентка в рогових окулярах.
Студенти загомоніли – хто схвально, а хто й не дуже.
Безсумнівно, – вклонився в її сторону сер Аластер. – На цьому наше заняття я вважаю завершеним. До завтра! І тримайте язика за зубами, якщо хочете чудес, не передбачених програмою!..
Примітки автора:
1 Парад планет
2 Сюрко – з XII століття плащ-нарамник.
3 Свята Іулія – покровителька Корсики.

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок