recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Надія у безнадії

Автор:

Анонім

Жанр:

Патріотичний Військовий

Формат:

Оповідання

Сторінок:

9

Рейтинг:

0/5 (голосів:0)

Переглядів:

44

Рік:

2022

Завантажити

Опис

Якщо це ваш твір, зверніться, будь ласка, до організаторів конкурсу по електронній пошті warlock@knigotekaonline.netxi.in З повагою, адміністрація сайту.

Надія у безнадії
Місто палає. Виглядаю на вулицю: метушня, плач і крик. Матері забирають дітей із дороги, тікають у провулки, під'їзди. Чую постріли.
Не вірю своїм очам. Те, чого так боялися, стало реальністю.
Німці. Знову визираю з вікна і бачу їх.Ідуть пішки, їдуть на автомобілях, за ними танки. Відразу ж починають здирати радянські листівки з вітрин, кричать, веселяться.Я ховаюся за за фіранки, кидаюся до маленької кімнати. Відкриваю шухляду старого
(ще прабабусі Ганни) комоду, де тримаю документи. Забираю старі, щоб сховати їх: за шафою, під дошками. Так надійніше. Глянула в дзеркало – розтріпане волосся, зляканий погляд.
Чую позаду кроки, вибігаю до передпокою і затримую подих. Серце несамовито гупає, руки тремтять. Хочу закричати, але спазм стис горло: переді мною стоїть три солдати у німецькій формі. Один, дебелий, з цигаркою в зубах, підтримував попід руки другого німця, голова похилена на груди. Ще один, товстий і низький чоловік, тримає націлений на мене пістолет. Кінець! Я приготувалася почути постріл, але дебелий щось сказав, тоді солдат, на мій величезний подив, сказав до мене ламаною російською:
Имя!
Н-надя
Громче!
Опановуючи страх, тихо, але чітко кажу:
Надя.
Надя, - повернувся до першого і почав щось йому казати німецькою. Очевидно, між ними була якась суперечка.
Надя! Будешь лечить нашего солдата! Только подумай не лечитьпожалеешь! Окажешься там, откуда не возвращаются! – прокричав мені, погрозливо вимахуючи перед обличчям пістолетом, з божевільним вогником в очах.
Я кивнула. Страх скував мене, не можу поворохнутись.
Национальность! – рявкнув солдат.
Сказати – означає отримати вирок прямо зараз. Не можу.
Українка.
Німець, прищуривши очі, дивиться на мене. Гадаю, зараз здогадається, хто я…
Ладно, потом проверю документы. А теперь слушай сюда! Людвиг – хороший солдат, и если ты его не вылечишь, тебе на этом свете на жить!
Але ж я не медсестра…
Молчать! Сказал, будешь лечить, значит будешь!
Куда ложить его, а?
Сюди, - вказала на диван.
Дебелий підійшов і поклав його. Кинув поряд аптечку. Вовчий погляд пронизав до самого серця, і я, відсахнувшись, ледь не впала. Важко гупаючи чобітьми, він вийшов з квартири.
Другий же, оглянувши бійця, повернувся до мене:
Вечером прийдем, проверим. Умрет – и ты вместе с ним. Усекла?
Опустивши пістолет, вийшов.
Я кинулася до солдата. Він непритомний, сильна гарячка. На вигляд йому не більше двадцяти п'яти років. Обличчя брудне, але навіть у такому стані він виглядав гарним.
Відкриваю аптечку – брудні бинти, якісь німецькі ліки. Залишила її, пішла за хустинкою, щоб намочити в холодній воді. Приклала до чола, Людвіг почав ледь-ледь стогнати. На руці була рана, забинтувала.
Через декілька годин солдат прийшов до тями. Я стою біля вікна і спостерігаю, як нацисти розклеюють оголошення на стінах будинків, коли помічаю якийсь рух. Він намагався піднятися, але не зміг, впав на подушку. Підходжу. Людвіг подивився на мене, і усміхнувся. Ця посмішка була настільки недоречна, але по тілу пробігло якесь тепло.
Тихо, тихо…Вам не можна вставати.
Хворий подивився на мене поглядом, в якому читалися цікавість.
Людвиг.
Простягнув руку для привітання, почав щось говорити німецькою, але я нічого не зрозуміла. - Ти – ворог мого народу. Як я можу не боятися тебе? Ти прийшов загарбати нашу землю, нашу свободу. Ти – ворог.
Не знаю, чи зрозумів він мене, але його погляд посмутнів.
Как тебя зовут? – видно, ця фраза російською далася йому нелегко.
Надя.
Надя. Красиво. – напевно, Людвіг знав лише кілька слів російською, які і так жахливо перекручував. Дала йому ліки, і він заснув. Згодом прийшли ті, хто його привів.
Вже звечоріло. Людвіг спить, а я сиджу в кімнаті і роздумую про майбутнє, невідоме і жахаюче. Гадки не маю про те, що чекає мене далі. Можливо, якщо я вилікую Людвіга, німці залишать мене живою. Жахливо, коли очікуєш, коли прийдуть і за тобою. По місту ширяться чутки, що Третій Рейх хоче створити окремий квартал у місті для євреїв. Для мене думка про те, що доведеться покинути свою затишну квартиру, де я провела своє життя, була неприємною.
Та чи і правда це? Кажуть, Гітлер не надто прихильний до до євреїв.
Я боюся.
Бо я – єврейського походження.
Коли поширилася новина про війну, змінила документи. За ними я українка. Старі папери сховала, і зараз піклування про німця – соломинка, за яку потрібно триматись, щоб вижити.
Місто потонуло в темряві.
***
Минуло три дні. Людвіг одужував, пересувався по кімнаті. Іноді я помічаю, що він з якимось смутком спостерігає за мною. Одного разу я стояла і дивилась, як зібрали групу людей, і, оточені німцями, кудись пішли. Підійшов Людвіг:
Это евреи. Плохой народ. Они не имеют права жить здесь. Здесь будут немцы.
На очі навернулися сльози. Людвіг взяв мою руку:
Не плачь. Ты же украинка. Ты меня лечить, тебя не посмеют тронуть.
Ми рідко розмовляли. Але всеодно його присутність у моїй квартирі за ці декілька днів зробилася настільки рідною та звичною, що, коли я думала про те, коли Людвіг піде, ставало важко на серці.
І ось, уже здоровий, стоїть перед зеркалом, готовий іти. Автомат через плече, в руках фуражка. Вперше Людвіг дуже серйозний. Я починаю нервувати. Підходить до мене, бере мої холодні руки в свої теплі долоні:
Надя, спасибо. – І посміхається.
Мені не вистачає повітря. Розумію, що зараз востаннє бачу його. Його чорні очі. Його обличчя. Людвіг нахиляється і цілує мене. Ні, ні, ні! Розум кричить, що це неправильно, але серце потребує іншого. Не відпускати його!
Людвіг пішов, я плачу.З якою відразою він говорить про євреїв! Як поведе себе, якщо дізнається, хто я насправді? Чи будуть тоді його почуття такими палкими?
Збрехала йому. Відчуваю до себе відразу. Збрехала собі. Відраза, відраза!
Прийшла додому. Ходила в магазин. Вдома пусто, тихо. Бачила оголошення на вулиці про те, що завтра, о восьмій годині ранку, євреї зібрали свої документи і йшли до площі. Могла б піти, але я більше не єврейка. Я – українка Надія.
***
Прокинулася рано. Підходжу до вікна. Люди, знайомі мені, вже збираються на вулиці.
Чомусь мене мучать докори сумління. Чому ж я залишаюсь? Чи не краще після всього, що я зробила, піти з ними? Чим я відрізняюсь від свого народу? Тим, що змінила, документи?
Але в нас тече єдина кров. А я, коханка німецького солдата, сиджу тут. Чим я від них відрізняюсь? Від маленької дівчинки, яка тулиться до мами. Незрозуміла тривога заповнює мене, відчуваю себе зрадницею народу.
Раптом мої двері виламують, вриваються фашисти. Один кидається до мене, горлаючи і вимахуючи автоматом. Стою, широко відкривши очі від переляку. Він міцно тримає мене. За ними заходить мій сусід, який став фашистським собакою – поліцаєм. - Ось, ось вона, ця брудна єврейка! – переможно дивиться на мене. – Де документи свої зберігаєш, єврейка проклята?
Страх паралізує мене, здається, я зараз знепритомнію.
Я українка…
Брешеш! Переривайте все! Треба звільнити землю Третього рейху від такої брудноти, як ти!
Намагаюся вирватися з чіпких рук німця, але він ще сильніше стискає мою руку, намагаюся не закричати від болю. Зі своєї маленької кімнати чую крики, і входить німець, з моїми старими паперами.
Ні…Сусід підходить до мене і дає мені ляпаса. Моя щока палає. Другий.
Єврейка! Марш на вулицю!
Мене виганяють, кидають на землю. Допомогає підвестися якась бабуся. Щока несамовито болить. Нас оточили німці з палицями і собаками. Тих, хто стоїть скраю, немилосердно і жорстко б'ють. Один чоловік кидається вбік, у провулок, але декілька пострілів зупиняють його назавжди. Маленьке дівча, яке загубило маму, плаче. Натовп просто несе її, я хапаю за руку і намагаюся заспокоїти. Помічаю відчинені двері найближчого будинку, і жінку, яка простягає до мене руки. Я підштовхую дівчинку до неї, жінка затягує її досередини. Малечу врятовано. А нас женуть далі. Жінки голосять, притискаючи до себе дітей.
Нарешті ми вийшли до Бабиного Яру. Озирнулася – позаду моє життя, а попереду –велика могила. Німці стояли в ряд, сотні інших людей стояли по краю яру.
Лунали постріли, і тіла без життя падали донизу. Матері в обіймах з дітьми. Стареньке подружжя. Діти зі своїми іграшками. Всі падали на моїх очах. Гавкали пси. Якась дівчина, набравшись сміливості, вибігла з юрби. Німець спустив пса. Крик, від якого холодне кров в жилах. Нацисти ледве відтяг пса від закривавленого тіла, а інші солдати підійшли і кинули дівчину до інших, в яму. Нас почали розганяти, ставити на край яру.
Почав накрапати дощ. Останній у житті. Я підвела очі до неба.
Господи, чому ти дозволяєш так страждати невинному народу? За що ти посилаєш нам такі випробування? Чому народ, обраний Богом, має так спокутувати свої гріхи? За що? Чому такі поневіряння має переживати єврейський люд? Чому всі вважають, що ми погані? Хіба ми не можемо бути хорошими? За що ми зараз віддаємо свої життя?
Краплі дощу зливаються з моїми сльозами, я вже не відчуваю нічого. Піднімаю очі на солдата, і, здається, лечу у прірву.
Він стоїть, опустивши автомат, і широко розплющеними очима дивиться на мене. Я бачу в них жах. Людвіг.
Спостерігаю як він шепоче мені «извини». Я його розумію, бо знаю, що він вірний вартовий свого фюрера, і не зможе порушити наказ, бо сам загине.
Страх сковує мене ще більше…Людвіг піднімає автомат.
Останнє, що я бачу – його сльозу, що котиться по щоці.
Постріл.

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок