recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

НІКОЛИ! МЕНЕ! НЕ ПИТАЙ! ПРО ВІЙНУ!

Автор:

Любов Сердунич

Жанр:

Військовий Патріотичний

Формат:

Оповідання

Сторінок:

6

Рейтинг:

5/5 (голосів:1)

Переглядів:

31

Рік:

2022

Завантажити

Монотонне гудіння й трясіння автобуса заколисувало. А ще ж майже не спала цієї ночі. Проте не та натура (чи нерви, чи що там ще), щоб отак посеред дня, та ще й на людях, заснути. Сиділа скраю, майже біля виходу, заплющивши очі. У вузькому проході теж люди.
Розказуй, – почула над головою.
Він перевів розмову на инше:
Тú розказуй. Як там навчання? Як удома? Все говори. Я так давно не бачив всіх. Що в селі нового?
Я ж тобі розказувала по телефону. – Та це ж – по телефону… За деякий час вона знову:
Ну розказуй.
Гý-у, – тільки й відповів, що означало «ні».
Розплющую очі, ледь підняла погляд – справа, точніше – зверху, стояла молоденька пара голуб’ят. Він – у рудо-зеленому камуфляжі, з наплічником у руці і втомою в очах, яку, втім, він ледь приховував, як тільки юнка дивилась на нього і щось весело говорила.
Ну чо’?
Не хочу. І не домагайся, будь ласка.
Ти щось скриваєш від мене? – тоном голосу дівча намагалося показати легкий гнів чи образу.
Та ні. З чого ти взяла?
Ну дивись, бо як’ взнаю!.. – намагалася жартома пригрозити.
Мала, давай не будемо про те. Я хочу – про нас. Про все, тільки не про те. Сонце, дай мені хоч трохи забути.
Ну добре-добре, – змирившись, промовила. – Куди сьо’дні підемо? Клуб, як завжди, закритий.
Якщо висплюсь до вечора... Але хто мені сьо’дні дасть виспатись? – усміхнувся хлопець, наперед вибачаючи тих, хто прийде побачитися з ним.
Я заплющила очі: може, заснеться-таки?.. Автобус так обнадійливо поколисує. І голуб’ятка воркотять. Плечем відчула щось важке. Розплющила сонні очі – так і є: на лівому плечі мирно посапує сусід. Отакої!.. Не хочеться тривожити сон, бо хтозна, звідки добирається чоловічина. Але… свого нема, то не хочеться й чужого на плечі… Люди ж! Мало що хто може подумати… Все-таки ледь підняла ліве плече в надії збудити пасажира. Ні гу-гу. Двічі спробувала сильніше – той голову підняв, щоправда, очей так і не розплющив, зате тепер схилив її, неслухняну, на вікно.
Справа юнка зі своїм коханим пирскнули сміхом.
Усміхнулась теж, винувато глянувши на щасливих дітей. Знову заплющила очі, аби хоча б так відпочили. Бо хіба в такому гудінні можна заснути? Але ж люди сплять. А тут швидше вколисати може оце воркотіння голуб’ят над головою, яке то втихало, то переходило на шепіт, а то знову долинало до вух, хоча й не прислухалась. Бо що може зацікавити з їхньої розмови? Відомо, які в молодих балачки. Чи давно теж була такою? Але ж вуха – не очі: їх не заплющиш. Тож доводиться чути. Суржик дівчати мало приваблював. А от історія вояка й мене цікавила, але ж не розповідає нічого, немов затявся.
Скучав?
Ой… Дуже.
А я́ як скучала!..
І як?
Уммм… Не питай! Навіть вчити нічого не хотілося.
Ну це ти даремно. До сесії треба готуватись. Але не тільки до сесії, а й щодня… Коли зайнятий чимось – швидше минає час. Ти знаєш, як я тепер жалкую, що лінувався вчитись?..
І шо? Був би камандіром, якби гарно вчився?
Та не в тому справа. Для загального розвитку. Знаєш, иноді одна маленька деталь, якась інформація може так допомогти, що це навіть врятує життя, і твоє, і багатьох людей.
Павза. Дівча очікувально насторожило вуха, сподіваючись, що зараз він конкретизує почату оповідь, але далі від нього – мовчанка…
Автобус час від часу випускав окремих пасажирів і впускав клуби морозу і свіжість вітру. Й курсував далі, продовживши свою гучну монотонну деркотливу пісню і хиткий танок.
Мені думалося своє. Для цього завжди потрібна тиша. Втім, навіть якщо й шум, то монотонний. А ось людські голоси порушували можливість думати. Мимохіть чулось – тож мимохіть і думалось про чуже. Спитала себе, якої ж тривалости відпустка для військових. Але вона, мабуть, не така для добровольців, котрим, здається, був хлопчина. Бо ж, напевно, ще й не встиг закінчити військову академію: мав років дев’ятнадцять або двадцять.
Спиш? – спитало дівча.
Гý-у. Це я так… просто заплющився…
Вона притулилася правим боком до нього, а він грів її руку у своїх великих долонях.
Ти став таким небалакучим… Він мовчав.
Ти нічого не скриваєш від мене? Нічого не… приховуєш?
Той самий голосок:
Добре, даю тобі ниньки вихідний. Відпочивай, відсипайся. А завтра щось розкажеш?
Ганнусю! Я ж… просив: ніколи! Мене! Не питай! Про війну!
Стало моторошно від його шепоту і від повільного, поскладового проказування свого прохання, котре прозвучало мало не наказом. Чомусь здалося, що й усі пасажири напружились і завмерли. І навіть автобус ледь стишив своє гудіння. Над головою – довга мовчанка...
Я, доросла жінка, здогадувалася, та й то з примітивним уявленням, що таке війна, а тим паче – сучасна: неоголошена, підступна, з агресивним ворогом, який не дотримується жодних правил. Та й скільки начиталась одкровень, набачилась відео в інтернеті (по телевізору таке не показують), не раз їздила на схід до наших вояків із волонтерською допомогою…
Чи ти… дуже хочеш, аби я розповів тобі, скільком побратимам я закрив очі, скількох друзів збирав по частинках у рівчаках, у скільки закривавлених животів запихав кишки, зібравши по кущах, і як я при цьому почувався?.. Скількох наших бачив без голови, або без вух, або без рук… І як це: брати в руку відірвану голову? Скільком батькам повідомляв зі знайомого їм телефона про найстрашніше… Скільки разів

проклинав наших зрадливих переговорників, коли конче треба було стріляти у відповідь, а я не стріляв, і мої друзі загинули, а я сам мало не втрапив у полон до дикої, середньовічної орди!..
Тихо-тихо-тихо, золотко… Зупинись, прошу. Вибач. Будь ласка… Вибач… Я більше не буду... Не буду, – злякано шепотіло дівча.
Довга мовчанка… Я теж – уся в нервовій напрузі. Уявляю, як хлопцеві важко тепер утихомирити свої розбурхані нерви…
Нарешті тихенький шепіт…
Не будеш?.. Ти справді більше не будеш? Люблю тебе, манюня.
Я тебе тоже, зайка, – відповіла в тон «манюня» ще злякано.
А ось по-кіркоровському нам не треба. Більше так не кажи.
Як?
«Зайка», «тоже»...
Чо’? Боїшся, що путлер прийде «захищати»? – усміхнулась.
Сонечко, я вже нічого не боюсь. Тількосмерти.
Хочу ще пожити. З тобою, люба…
Я помітила, що ти став говорити… дуже поукраїнському.
Тобі це не подобається?
Та ні. Подобається, що саме тú. Бо зараз багато хто заговорив українською. Прийдеться й собі надолужувати, – засміялась «манюня».
Доведеться, – відповів так, що й не подумалося, чи він тим словом виправив її суржик, чи сказав як наказ, беззаперечне бажання.
Я думала, що ти там забудеш нашу мову, а ти наче на курсах був. Там же, кажуть, більше
російськомовних воює, в нашій армії…
Ая’..! «Більше»… Хто тобі таке сказав?
Ну… журналісти кажуть по тєліку
От вони, ті журналісти у твоєму «тєліку», і поширюють такі нісенітниці, бо вони й самі – москвомовні, тому й захищають своє. Певно, так виправдовують своє небажання і невміння розмовляти українською, прикриваються нами. Ніхто ж не перевірить, та й опитування чи перепису на фронті ніхто не зробить.
…Десь мене таки зморов сон. Уже давно голуб’ята вийшли у якомусь селі, а мені його слова «Ніколи! Мене! Не питай! Про війну!» досі – луною. Їх моторошний тон не забуду довіку. А я ще думала колись узяти інтерв’ю в когось із краян, які були на фронті. Ні, не братиму. Не питатиму. Це важко самій, а що вже казати про них, очевидців того страхіття! Хай їхні манюні кохані все зроблять, аби краса мирного життя витіснила жахливі картини воєнного пекла.
(Любов Сердунич)

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок