Монотонне гудіння й трясіння автобуса заколисувало. А ще ж майже не спала цієї ночі. Проте не та натура (чи нерви, чи що там ще), щоб отак посеред дня, та ще й на людях, заснути. Сиділа скраю, майже біля виходу, заплющивши очі. У вузькому проході теж люди.
—Розказуй, – почула над головою.
Він перевів розмову на инше:
—Тú розказуй. Як там навчання? Як удома? Все говори. Я так давно не бачив всіх. Що в селі нового?
—Я ж тобі розказувала по телефону. – Та це ж – по телефону… За деякий час вона знову:
—Ну розказуй.
—Гý-у, – тільки й відповів, що означало «ні».
Розплющую очі, ледь підняла погляд – справа, точніше – зверху, стояла молоденька пара голуб’ят. Він – у рудо-зеленому камуфляжі, з наплічником у руці і втомою в очах, яку, втім, він ледь приховував, як тільки юнка дивилась на нього і щось весело говорила.
—Ну чо’?
—Не хочу. І не домагайся, будь ласка.
—Ти щось скриваєш від мене? – тоном голосу дівча намагалося показати легкий гнів чи образу.
—Та ні. З чого ти взяла?
—Ну дивись, бо як’ взнаю!.. – намагалася жартома пригрозити.
—Мала, давай не будемо про те. Я хочу – про нас. Про все, тільки не про те. Сонце, дай мені хоч трохи забути.
Ну добре-добре, – змирившись, промовила. – Куди сьо’дні підемо? Клуб, як завжди, закритий.
—Якщо висплюсь до вечора... Але хто мені сьо’дні дасть виспатись? – усміхнувся хлопець, наперед вибачаючи тих, хто прийде побачитися з ним.
Я заплющила очі: може, заснеться-таки?.. Автобус так обнадійливопоколисує. І голуб’ятка воркотять. Плечем відчула щось важке. Розплющила сонні очі – так і є: на лівому плечі мирно посапує сусід. Отакої!.. Не хочеться тривожити сон, бо хтозна, звідки добирається чоловічина. Але… свого нема, то не хочеться й чужого на плечі… Люди ж! Мало що хто може подумати… Все-таки ледь підняла ліве плече в надії збудити пасажира. Ні гу-гу. Двічі спробувала сильніше – той голову підняв, щоправда, очей так і не розплющив, зате тепер схилив її, неслухняну, на вікно.
Справа юнка зі своїм коханим пирскнули сміхом.
Усміхнулась теж, винувато глянувши на щасливих дітей. Знову заплющила очі, аби хоча б так відпочили. Бо хіба в такому гудінні можна заснути? Але ж люди сплять. А тут швидше вколисати може оце воркотіння голуб’ят над головою, яке то втихало, то переходило на шепіт, а то знову долинало до вух, хоча й не прислухалась. Бо що може зацікавити з їхньої розмови? Відомо, які в молодих балачки. Чи давно теж була такою? Але ж вуха – не очі: їх не заплющиш. Тож доводиться чути. Суржик дівчати мало приваблював. А от історія вояка й мене цікавила, але ж не розповідає нічого, немов затявся.
—Скучав?
—Ой… Дуже.
—А я́ як скучала!..
І як?
—Уммм… Не питай! Навіть вчити нічого не хотілося.
—Ну це ти даремно. До сесії треба готуватись. Але не тільки до сесії, а й щодня… Коли зайнятий чимось – швидше минає час. Ти знаєш, як я тепер жалкую, що лінувався вчитись?..
—І шо? Був би камандіром, якби гарно вчився?
—Та не в тому справа. Для загального розвитку. Знаєш, иноді одна маленька деталь, якась інформація може так допомогти, що це навіть врятує життя, і твоє, і багатьох людей.
Павза. Дівча очікувально насторожило вуха, сподіваючись, що зараз він конкретизує почату оповідь, але далі від нього – мовчанка…
Автобус час від часу випускав окремих пасажирів і впускав клуби морозу і свіжість вітру. Й курсував далі, продовживши свою гучну монотонну деркотливу пісню і хиткий танок.
Мені думалося своє. Для цього завжди потрібна тиша. Втім, навіть якщо й шум, то монотонний. А ось людські голоси порушували можливість думати. Мимохіть чулось – тож мимохіть і думалось про чуже. Спитала себе, якої ж тривалости відпустка для військових. Але вона, мабуть, не така для добровольців, котрим, здається, був хлопчина. Бо ж, напевно, ще й не встиг закінчити військову академію: мав років дев’ятнадцять або двадцять.
—Спиш? – спитало дівча.
—Гý-у. Це я так… просто заплющився…
Вона притулилася правим боком до нього, а він грів її руку у своїх великих долонях.
Ти став таким небалакучим… Він мовчав.
—Ти нічого не скриваєш від мене? Нічого не… приховуєш?
—…
Той самий голосок:
—Добре, даю тобі ниньки вихідний. Відпочивай, відсипайся. А завтра щось розкажеш?
—Ганнусю! Я ж… просив: ніколи! Мене! Не питай! Про війну!
Стало моторошно від його шепоту і від повільного, поскладового проказування свого прохання, котре прозвучало мало не наказом. Чомусь здалося, що й усі пасажири напружились і завмерли. І навіть автобус ледь стишив своє гудіння. Над головою – довга мовчанка...
Я, доросла жінка, здогадувалася, та й то з примітивним уявленням, що таке війна, а тим паче – сучасна: неоголошена, підступна, з агресивним ворогом, який не дотримується жодних правил. Та й скільки начиталась одкровень, набачилась відео в інтернеті (по телевізору таке не показують), не раз їздила на схід до наших вояків із волонтерською допомогою…
—Чи ти… дуже хочеш, аби я розповів тобі, скільком побратимам я закрив очі, скількох друзів збирав по частинках у рівчаках, у скільки закривавлених животів запихав кишки, зібравши по кущах, і як я при цьому почувався?.. Скількох наших бачив без голови, або без вух, або без рук… І як це: брати в руку відірвану голову? Скільком батькам повідомляв зі знайомого їм телефона про найстрашніше… Скільки разів
проклинав наших зрадливих переговорників, коли конче треба було стріляти у відповідь, а я не стріляв, і мої друзі загинули, а я сам мало не втрапив у полон до дикої, середньовічної орди!..
—Тихо-тихо-тихо, золотко… Зупинись, прошу. Вибач. Будь ласка… Вибач… Я більше не буду... Не буду, – злякано шепотіло дівча.
Довга мовчанка… Я теж – уся в нервовій напрузі. Уявляю, як хлопцеві важко тепер утихомирити свої розбурхані нерви…
Нарешті тихенький шепіт…
—Не будеш?.. Ти справді більше не будеш? Люблю тебе, манюня.
—Я тебе тоже, зайка, – відповіла в тон «манюня» ще злякано.
—А ось по-кіркоровському нам не треба. Більше так не кажи.
—Як?
—«Зайка», «тоже»...
—Чо’? Боїшся, що путлер прийде «захищати»? – усміхнулась.
—Сонечко, я вже нічого не боюсь. Тілько… смерти.
Хочу ще пожити. З тобою, люба…
—Я помітила, що ти став говорити… дуже поукраїнському.
—Тобі це не подобається?
—Та ні. Подобається, що саме тú. Бо зараз багато хто заговорив українською. Прийдеться й собі надолужувати, – засміялась «манюня».
—Доведеться, – відповів так, що й не подумалося, чи він тим словом виправив її суржик, чи сказав як наказ, беззаперечне бажання.
—Я думала, що ти там забудеш нашу мову, а ти наче на курсах був. Там же, кажуть, більше
російськомовних воює, в нашій армії…
—Ая’..! «Більше»… Хто тобі таке сказав?
—Ну… журналісти кажуть по тєліку…
—От вони, ті журналісти у твоєму «тєліку», і поширюють такі нісенітниці, бо вони й самі – москвомовні, тому й захищають своє. Певно, так виправдовують своє небажання і невміння розмовляти українською, прикриваються нами. Ніхто ж не перевірить, та й опитування чи перепису на фронті ніхто не зробить.
…Десь мене таки зморов сон. Уже давно голуб’ята вийшли у якомусь селі, а мені його слова «Ніколи! Мене! Не питай! Про війну!» досі – луною. Їх моторошний тон не забуду довіку. А я ще думала колись узяти інтерв’ю в когось із краян, які були на фронті. Ні, не братиму. Не питатиму. Це важко самій, а що вже казати про них, очевидців того страхіття! Хай їхні манюні кохані все зроблять, аби краса мирного життя витіснила жахливі картини воєнного пекла.
Книготека онлайн 