recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Світ його вухами

Автор:

Любов Сердунич

Жанр:

Реалізм

Формат:

Оповідання

Сторінок:

4

Рейтинг:

5/5 (голосів:1)

Переглядів:

25

Рік:

2022

Завантажити

Звідусюди долинали дзвінкі звуки пташиних пісень. Це, здається, синиця. А се пугач пугукає, самітно, наче прокинувся і знову задрімав. О, соловейко затьохкав щедро та лунко, аж усі инші птахи притихли. Лице освіжив подих прохолодного вітерця, несміливого: паркового. Розгулятися йому ніде… Знову солов’їні трелі… А це, схоже, щедрик озвався. Дивовижно! Гадав, що разом, в одну пору року, ці птахи не співають, але ж ось же! Він їх чує! І давно добре відрізняє.
Аж заслухався... Проте завадила розмова, котра саме наближалася:
Вночі до сина вставав чоловік. Я могла трохи відпочити.
Тобі добре. А мій ніколи до малої не вставав, завжди я...
Здається, так розмовляють тридцятирічні молодиці. Їхня тема розчулила і без того роз’ятрене серце. Дружина залишила одразу ж після ампутації ноги, втекла. Потім була операція на очах… Тож до дітей не дійшло…
Звуки автівок і розмови перехожих переривали роздуми. Справа йшов дідусь (а може, бабуся): стукав костуром, повільно шурхотіло взуття… Ні, таки дідусь: так понесло димом цигарок, аж стало млосно.
Далі з’явився веселий гуртик студенток. Ось вони. Здається, троє. Вже біля нього. Скоро фрази поступово почали тихішати. Врешті їх не стало чути. Позаду прогуділа машина, гудінням схожа на КамАЗ. За ним якась автівка. Ще за хвилину – автобус, гул якого нагадував «Ікарус». Раптом біля самого візка голосно прокричав Пилип, отой, що «Філіпп»: «Єдзінствєнная мая!..». Одразу пролопотіли чиїсь кроки, пісня обірвалась – і зовсім близенько обізвалась
«єдзінствєнная»:
– Алло? Володику! Я йду парком. Зараз буду! Ну, все. Давай.
Що і кому мав давати Володик, залишилося загадкою. На якийсь час усе затихло, лише самітна горлиця туркотіла над головою. Чи то припутень?.. Світе! Який же ти галасливий, і промовистий, і...
...«Світ очима дітей». Був у його дитинстві такий конкурс малюнків. Брав участь у ньому й він. Тоді його світом (його очима) була небесна блакить, лайнер у надхмар’ї, а під ними – безмежне море та білий пароплав, на якому він, моряк, подорожує світом…
Уже двадцять п’ять років (а це – понад половину життя!) він якщо й подорожує, то лише візком. Від маминого маленького помешкання до цього парку чи кудись поблизу. Якби хто знав, як уже остогид і цей візок, і ця темрява, й цей маршрут! Так, наче прожив три життя!..
Тілу – сорок п’ять. А душі – набагато більше: вона ж, кажуть, безсмертна. Себто живе багато життів, перевтілюючись. А душі страдників? Що можна вважати мірилом тривалости їхнього життя, коли навіть один-однісінький день прожити буває нестерпно важко? Людині, позбавленій зору, необхідна підвищена чутливість і слух. І це, здається, природа йому компенсувала... Добре, що хоч це…
Болючі роздуми перервав галас хлопчаківпідлітків. Вони голосно вигукували щось несуттєве, часто вставляючи чужинське, соромітницьке, котре закінчується на -ть і -дь. Не хотілося прислухáтись, однак це неможливо було не чути. Навіщо так кричати? Ви ж один поруч иншого! Мені ж не потрібні ваші нікчемні справи, ваше мовлення, засмічене московинськими матюками.
Дивіться, афганець… А давайте щось йому підстроїмо.
Тихо, тихо! Почує…
То й шо? Він же не баче! І не дожене: бач’, без ніг...
Хлопчаки дружно розсміялись.
Уже за мить відчув тілом чиюсь присутність біля себе. Що може зробити хлоп’я? Та й чи треба його боятися, якщо він і його побратими ТАМ бачили і душманів, і кулі, і смерть?.. Вчув пóрух побіля себе, затаєне дихання… Ледь уловиме шелепання паперу... Лише не міг бачити, скільки поцупив підліток із пледа, на який иноді небайдужі клали сякі-такі гроші. Ним були накриті ноги… Не нóги – нога…
Пришвидшені кроки хлопчини, далі дружній нестримний регіт инших:
Тікай-тікай, доганяє!
Слова-сміття ще довго долинали до вух. Згадалося чиєсь: «підліток» – від слова «підлий». Ой хлопці, радійте життю, допоки радіється, але ж не так. Ми ж не були такими… І не знайте війни. Ніякої!
Шукав виправдання хлопчакам, одначе… не знаходив. Натомість звинувачувальну думку повертав на себе: а може, оця моя безкінечна, пожиттєва, ніч – це розплата, бумеранг за те, що був зайдою, займанцем-окупантом і сіяв смерть на чужій землі? І… запізніло згоджувався із собою. Втім, він давно не почувався миротворцем. Ніяковів, коли їх так називали. Проте назва «воїн-інтернаціоналіст» теж муляла сумління…
…Ззаду гуділи автівки, зусібіч виспівувало різноголосе птаство. Швидкими кроками переходили обабіч люди. Тепер – просто перехожі. У їхніх голосах чомусь уже не хотілося впізнавати жінок і дівчаток, чоловіків та юнаків, що було його єдиною й вимушеною розрадою, відволіканням од гнітючих думок.
Співучі солов’ї, зяблики, горлиці, горобці й синички стали просто птаством. Їхні щебетливі пісні чомусь уже не тішили...
Ложка дьогтю змусила зосередитись на суворій реальності власного життя. Папірець, який щойно хтось поклав у жменю, чомусь нестерпно запік. Млосно заболіла під пледом нога. ТА, котра залишилася ТАМ...
(Любов Сердунич)

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок