recaptcha Книготека онлайн recaptcha

Вхід

реєстрація

Допомога

Ел. скринька

Буду жити, поки жити мені дозволить дух життя

Автор:

amyr_kos.mos

Жанр:

Романтика Військовий Драма

Формат:

Повість

Сторінок:

25

Рейтинг:

5/5 (голосів:1)

Переглядів:

28

Рік:

2022

Завантажити

Опис

Радіти життю та дрібницям та нікому не відкривати своє серце!

Передмова
Багато трапилося лиха та горя. Майдан, війна. Я намагався написати цікавий твір – про фронтове кохання. Щоб відчули любі читачі – там, де є нещастя буде везіння, брехня – буде чесність, ненависть - буде кохання. Траплялися різні сутички від юнака до справжнього воїна. Пройдений життєвий шлях розчарування та смуток, сюжет складається з 4 розділів. Про мирне життя, щасливу родину. Один противний випадок змінив все. Кривава війна і так забрала багато життів ні в чому невинних людей котрі. Батько головного героя потрапляє в зону АТО. Чи буде все добре чи змінюються подій? Чи буде все гаразд?
Розділ 1. Квиток. Ковток пилюки
Палке небо безхмарне. Український степ: широкий, золотий. Село… сільські пейзажі, що не відвести очей від цієї краси, казково метелики ніжно пливуть і яскраво мерехтіють, немов вогники, приносять веселощі та чудові думки. Недалеко хутко збігав струмок, розбивав стрімкі хвилі об камінчики. А якщо придивитися, то далеченько видно темний густий ліс. Легкий вітерець розхитує траву і жне хмари, ніби овець. На пагорбі стоїть хатина невеликого розміру побілена. І швидко стемніло.
Ранок. З домівки вийшов юний хлопчина: невисокого зросту, чорні кучері – як змії в’ються, кирпатий ніс. Вдягнутий в білосніжну сорочку – ніби сніг серед літа, незіпсована, білосніжна, мила до лиця немовби небо, чорняві штани – немовби чорнозем родючий. І босоніж блукаючі по українській землі, відчуваючи свіжу м’яку траву, що немов щітка лоскоче ноги. В нього була мета – блукаючи хотів дійти – набрати з криниці води для матері. Дорога була недалека, крута стежина вела до «джерела життя». Він зустрів військового з білим папірцем пекельним, на якому було видно підпис: «Повістка». Біле трухляве запрошення. Хлопець здогадався, кому цей лист він став блідний, як поганка і не знаходив собі місце та опустив погляд додолу. Комісар порівнював мундири, розглядав ґудзики, котрі переливались на сонці і відбивалися золотими хвилями. Потім почав застібувати їх, погладжував свої кучеряві вуса чорного кольору: «Хлопчина, не переживай – це не тобі – твоєму батьку. Не бери дурного до голови все буде добре не засмучуйся»…. Хлопчина набрав повітря в груди, не було жодного слівця, щоб захищати батька. Командир поклав йому руку на плече, щоб заспокоїти, але це викликало більше злості обурення. Він подивився на нього з теплою привітною усмішкою і запитав: «Друже, а де ти проживаєш? Де твоя домівка?». Хлопець не розгубився і показав вказівним пальцем у страшенний ліс. Командир реготав тримаючи за живіт, не міг заспокоїтися, що не помітив, як хлопчина втік – швидше за вітра в полі. Палке обіднє сонце. Пекло не наче в пеклі, смажило всіх своїм промінням. Командир підвівся знову підрівняв вуса і подумав: «Що ж ти накоїв, мене обманув – все-таки, я тебе знайду» і злісно всміхнувся, подивився, де курява пилюки піднялася і на окраїні він побачив дрібну хатину: «Ось куди ти ж подівався, все-таки доберуся до тебе». Посміхнувся та попрямував до мети. Дорога була хитка, а тим часом хлопчина добіг додому захеканий. Мати кинула нв нього лагідний погляд і напівсхвильовано, напівжартома сказала: «Що ж сину за тобою вовки бігли біля криниці?». Він посміхнувся: «Набагато гірше. Чоловік з папірцем, для нашого батька». Мати схвильовано підвелася зі стільця і почала ходити по кімнаті з одного кута в інший. І роздумує і чути слова: «Ох, Божечки, що ж робити? Батько ще з роботи не прийшов… засмутиться…Якщо дізнається» - дивиться на годинник – вже шоста, повернеться час - швидко лине ніби вода». Повернувся батько до хатини, двері ледь скрипнули, коли він увійшов…Засмучена мати сидіть на кріслі, профіль освічує настільна лампа і сльози линуть з очей. Поряд стоїть син, заспокоює її та дивиться в стелю немов дірку хоче зробити. Батько говорить: «Друзі, погляд догори – чому засмучені? Все ж таки добре, немає ніякого лиха, я вам з міста гостинці привіз, не вішайте носа, хто у вас крав щастя?» – поліз діставати хустину червону, немов жар і надягнув на неї – «це ще не все, ось тобі намисто, ніби небо білосніжне» – поклав на стіл. Сину дістав цукерки з шоколаду та смаком ліщини і військовий кашкет. Хлопець, коли його побачив, спочатку здивувався, а потім немов бик накинувся на кашкет – «ніби на ворога народу». І викинув його через вікно. Вийшов на двір і дуже схвильваний, присів відпочити на лавку. Дивився, як кумедні курчата бігають по двору, немов колобки качаються в траві, а каченята, немов діжки з водою, перекачувалися з ноги на ногу. Батько запитав: «Марусечка, а що це трапилося з Василем, чому він хотів знищити подарунок мій?» І взяв Марусю за руку. А що це трапилося з Василем? Чому він викинув мій подарунок йому, що не сподобалося?»-дружина взяла зі стола листа та дала чоловіку в руки. Лист був зім’ятий жовтого чи білого кольору, а руки трусилися ніжні, тендітні переживала… І говорить з посмішкою: «Розумієш мене ненька – Батьківщина покликала її захищати, постійно буду в бою дійти згадувати твої очі, тримаючи в руках автомат, ти будеш моїм ідеалом також, крім цього ми з тобою будемо листуватися. Але пообіцяй мені що син не дізнається, що я вирішив піти на поклик серця... І пообіцяй, що Василь буде відмінно вчитися». Мати стала, піднялася, відпустила дух і підняла очі до гори і побачила сині очі, як безмежне небо – в кришталі від яких не відвести погляду. А її щасливі очі зелені, немов запашна лісова трава після дощу, і хрипким голосом відповіла: «Обіцяю», відкрите вікно і через шпаринку видівся захід сонця. Червоне палке небо, проміння бігало по тілу і вона не стрималася, хотіла поцілувати Гриця… Все зіпсувала одна подія. Приїхала чорна машина, ніби «Чорна Ворона», з машини вийшов чоловік військовими мундирами. З неї вийшов військовий: «Доброго вечора, я Гетьман Золотинський, прибув з АТО. В нас зараз проблеми з військовими механіками та хотів вас позвати, оберігати країну, ви нам дуже потрібні». «Добре. Записуйте: Гриць Біленко, готовий бути добровольцем, але в мене є до вас прохання я хочу попрощатися з Марусею… Дозволите мені?» Солдат з кам’яним, ніби у Гаргуля, лицем - і пустив сльозу: «Іди. Ти вільний, в тебе є 5 хвилин, дивися за часом, тому що він швидко сплине». І передав список речей, котрі потрібно буде з собою взяти. Зійшов в льох, назбирав продуктів та консервації. Підніс до гетьмана, він запитав: «Ти ще довго будеш в хаті?». «Ні, зараз зійду, ще речі з собою візьму». Побіг хутко до оселі, взяв сумку червоного кольору. Пішов до шафи, почав викидувати речі та пакувати в сумку. Повістку та список речей поставив на столі і присів на крісло… Маруся прийшла, немов тінь – безшумно. Поглянула зі спини, притулилася і Гриць відчув її серцебиття… Востаннє і поцілувала його тріснутими губами, погладила по голівці. Він прокинувся, схопив її ніжно за руку підвівся і поцілував її милі вуста, як мед, від яких не можна було відірватися. Вона відштовхнула Гриця та він сказав такі слова, щоб заспокоїти її: «Не засмучуйся… Я повернуся, а так тебе буде Василько оберігати. І нехай поступає до університет… В нього все життя попереду, знайде собі дівчину, буде щасливий. Дай мені, будь ласка, ручку та листок». Почав писати листа до Василя: «Дорогий синок, не сумуй, навчайся добре, іди то свої мети. Думай головою... Я пішов на фронт, захищати тебе, маму та країну. Бувай. Твій тато». І хрипко, лагідно попросив: «Все, Марусечка. заховай цього листа, щоб син його не знайшов та проведи мене в останній шлях, щасливу дорогу». Маруся посміхнулася: «Добре, коханий, нехай тебе Господь береже». Вийшла з хати. Надворі вже темна ніч, ні зірки немає «Чорний Ворон» ревів, немов віл, фари освітлювали дорогу. Піднялася курява. Запалені фари, немов пекельний дракон, вели його в останню дорогу.
Маруся пустила болючу сльозу…
Розділ 2. Навчання сина… Батько на фронті
Пройшов рік. Василько навчався в театральному, згадував дитинство, як ходив з батьком на риболовлю, вчився кататися на велосипеді. Та більшість часу переживав за кепкуванням одногрупників. Один із них завжди його діставав, знущався, принижував жартами різноманітними, які Васильку вже дістали, хоча непогано вчився. Підійшов до Петі і суворо глянув на високого хлопця. він був такий рудий, що здавалося, ніби сонце опалило всі коси, худорлява постава. Вася каже: «Послухай ельф ти мені набрид...Закрий ти свій рот, ти мені і День Народження зіпсував, сили більше немає стримувати почуття …» Все змінила подія.
До аудіоторії зайшла новенька мила дівчина, як янгол незвична, ніжна, високого зросту, довгі коси каштанового кольору, пухленькі рожеві губи. Вдягнута в блузку, спідниця в клітинку і червоні черевички. Викладач каже:
«Дорогенька, сідай де є вільне місце, куди бажаєш». Присіла біля Василька, повернулася до нього та посміхнулася: «Привіт, мене звати Руслана…» Він ще більше почервонів. «А тебе як, милий хлопчина?» - «Мене Василько».
Розбалакавши, обняв дівчину. Вона була здивована, їй було незручно, ніби вона була не в своїй тарілці: «Що ж ти робиш, це було так не очікувано, Васильку заспокойся, не поспішай. Ти мені подобаєшся, але ми просто друзі».
Хлопець засумував та відсунувся від дівчини, дістав листок та ручку, почав писати чутливого листа:
«Дорога Руслана, я розумію, що я тебе не вартий, не твій ідеал, я хочу щоб ти була щаслива, не буду заважати. Ти мила, не сумуй, я відправлюся до свого батька… Бувай».
Залишив зігнутий папірець під книгу, підняв руку: «Надія Петрівна, можна вийти мені, погано себе почуваю, як на серці так і розбита душа». – «Добре Василь Біленко, іди, завтра конспект перевірю» і підрівняла окуляри, почала далі вести лекцію. Зоя та Лариса подивилися засмученими очима: «Що ж ти зробила з Василем. Це образа і це надовго... Ти потім себе за це не пробачиш…»
Приїхав в село. Небо було казкове, хмара через хмару стрибала. Василько побачив конверт з листом від батька. Хлопець взяв листа, присів на дерев’яну лавку. Така печаль обгорнула, немовби дурман скручував голову, руки тягнулися до конверту відкрив і почав читати:
«Дорога Марусечка, на фронті тяжко. Кожен день, як останній, не зрозуміло кого обере куля снайпера, кого залишить жити, а кого знищить вщент, проб’є неввине тіло, обтікає кров’ю, його розтягують дикі тварини. Життя забере Бог. Не має законів, вони суворі, єдиний товариш – смерть. Це загартувало мене, як сталь. «Чорний Ворон» прибуде за нашим дядьком Михайлом. І ще одне. Я не бачив Василя 2 роки, не відчував свого сина. Не говорив: «Як я його хочу побачити, пригорнути, потиснути руку і піти на риболовлю». Чи підріс. Можливо, знайшов він своє щастя, з нього гарний буде вояк. Всього вам доброго, поцілуй замість мене, бережи себе та його». Поклав листа на столі, вимкнув світло та побіг з хати, як ошпарений в сусіднє село. Підбіг до хати. Була низенька, паркан з гілок сплетений і наглядав знову золотих соняшників, коли приїде «Чорний ворон», підніме знову куряву, пилюку дим і забере Михайла в останній шлях… Поки чекав, так і задрімав в соняшниках… Почув рев автомобіля та подумав він вже прибув… Знову з машини вийшов той «Гетьман» Золотинський і посміхнувся, простягнув потиснути руку та говорить: «Михайло ви нам треба, вас порекомендували Гриць Білий, як найкращого снайпера, готовий іти на службу? Можеш зачекати з відповіддю…» - Михайло підняв очі догори склав руки: «Так... Гетьман я згодний, мене кличе Батьківщина та мій родич по крові - Білий». Гетьман та Михайло присіли на лавку, балакали. Василь, ніби тінь, заліз під машину. Потім чоловіки сіли в машину та поїхали в далеку дорогу в пекельну Зону АТО… Мати схвильовано прийшла з роботи, зайшла до хати, поглянула на боки - все прибрано, ніде немає пилюки, але занадто тихо та питає благальним голосом: «Василько – ти в дома? Синку де ти?» - почала бігати по кімнаті – «Чуєш ти мене? Агов» та захопила її незвична туга, подивилися на стіл - лежить від Гриця лист… «Боже мій, невже він прочитав та все дізнався? Химерно, що це за лист ще один?» Мати відставила конверт з листом від чоловіка, взяла лист, зігнутий навпіл: «Дорога матуся, в мене було все добре. Сьогодні до нас прийшла новенька. Її звали Руслана, сильно припала до душі, сподобалася, але відмовила мені і я уткнув в дурницю. Не переживай. Ти
цю таємницю намагалася стримувати, я все дізнався про батька та дядька… Не шукай мене, я пішов на поклик душі та серця в ДНР. Пробач мене за всі гріхи.»
Дочитавши листа, пустила сльозу : «Мій милий, любий синочку, але чому? Ти так зробив через ту дівчини». Взяла телефон в руки, набрала номер Надії Петрівни: «Доброго вечора, Надія Петрівна, в мене до вас є серйозна розмова щодо вашої новенької, Руслани» - «А що трапилося з ним, втік кудись?». «Так, в пекельні міста…» - «Тобто в АТО, але навіщо? Через ту дівчину? Зрозуміло, завтра я з нею побалакаю». День пройшов швидко. Вже ранок. Університет. Надія Петрівна підійшла і суворо глянула на дівчину: «Руслана, я з тобою хочу поговорити на одну тему, як ти хлопцю знищила життя, занапастила. Він через тебе пішов в зону АТО і говорив, що його життя не варте нічого без тебе, як ти могла?» Я думала, ти знаєш, що його батько там на передовій. Чому ти мовчиш? Немає що тобі сказати?»
Дівчина підняла сльозливі очі до гори і ледь промовила ледь чутно: «Я не знала, заплуталася в почуттях. Він дуже милий і незвичний, відмовила через те, що було неочікувано… Дуже різко не знала, що робити, якщо з ним щось трапиться, не пробачу себе ніколи, піду в монастир жіночий та покину навчання». Розплакавшись, вибігла з кабінету, Зоя та Лариса тільки охкали та ахкали. Вийшла і Надія : «Алло, доброго дня, Марина Степанівна, з дівчиною я побалакала, більше такого не повториться, я вам це обіцяю». – «Навіщо ви з нею так суворо». Почала хитатися, боліло серце і мутніло в очах і набрала номер «103». «Алло, швидка, мені погано прижайте: вулиця – Степова, будинок – 23» і звук телефонна обірвався. Швидка мчала, немов пекельна іскра, забрали її в лікарню, вона була сива, неначе смерть, здавалося, що це був останній подих.
Розділ 3. Передова, знайдення шпигуна, полон, поховання
Дощ линув з небес потоком, обстріл «ГРАДУ» збільшився, ракета за ракетою летіли. Хлопці наші в окопі сидять - чекають, коли це пекло закінчиться. В окопі сидів той чоловік, що був механіком, а став справжнім солдатом, який навчився тримати в руках автомат та стояти за Батьківщину в будь-якому випадку, незалежно від погоди та настрою. Чути, як метали гранати «Шульга» та «Краб». «Білий, тобі прийшов лист від дружини» - химерний конверт передав Грицику, той посміхнувся і відповів «Дякую тобі Дуня, іди, ставай за кулемет, оберігай кордони та межу. Дякую тобі, друже». Той поцілував конверт, радів ніби дитина. Відкривши лист, він ще трохи не затанцював від радощів, та читає його подумки:
«Дорогий Грицько! Пишучи цей лист тобі, я за тобою сильно засумувала, мені тебе не вистачає. Хотіла б з тобою погуляти в парку, обняти, пригорнути та тебе поцілувати, але не можу. Нас розділяє відстань. Послухай – друже коханий, я не могла зберегти нашого сина та дядько він втік… Як шпигун, не знаю, де його шукати. Головне він поїхав в АТО – територія небезпек та неочікувань. Не зберегла і та клята дівчина винна… Тепер я в лікарні, проблеми з серцем».
Чоловік пустив сльозу скупу, підійшов до нього солдат Білка: «Ти що друже, немає часу пускати сльози і почуття, іде важлива битва, а ми будемо впадати депресію, ану підведись і подивися в страху війни в очі, зрозуміло, що ти сталевий та не боявся пекельних боїв, а якась домашня дрібниця знищила твій дух і ти впав на коліна. Будь собою. Не сумуй. Можна буде мені прочитати твій лист, якщо ти не проти?» Поставив йому руку на плече, і дивиться на сумне лице свого побратима і взяв листа і розгорнув, прочитавши його. Командир почухав потилицю та суворо відповів: «Так, Гриць, ти «Вільний». Підеш сьогодні на сектор «В», на розчистку ворогів знищиш їх, знаєш є таке правило для того, щоб бути вічно. Вони діють за таким правилом: «Або ми знищимо об’єкт першими – нам зададуть хвилю небезпек »Ви ж так любите свою сім’ю, наказую вам випити і збиратись дорогу». Він підвівся з камінним обличчям, дивився на військового: «Слухаю та виконую, я обіцяю повернутися живим до штабу, якщо що… Прошу, не пишіть мої дружині, що мене не стало на білому світі, що я поряд з Богом. Марусечкі потрібно берегти серце ». І пішов, відчувавши щось зле на серці. За цією картиною наглядав: «Сокур». «Білий» та команда пішли на полювання, ніби на тварин... Командир «Білка» піднявся, лукаво посміхнувся та почав по рації розмовляти з ворогами: «Ну что ж снайпер, я отправил вам нових жертв все хорошо что хорошо кончаеться.» Коли «Сокур» почув це, то все зрозумів. Дістав ножа з кишені та перерізав горло, і тіло клятого зрадника впало додолу, і в крові лежало стікало кров’ю. «Сокур» заспокоївся, написав прощального листа: «Дорогі друзі – я вбив цього покидька, він зрадив нас, як Іуда, не має земля носити, як мене так і цю скотиняку… Відкрийте верхню шухляду - там є запис зізнання зради, я прийняв на свій роздум покарання». Пустив сльози, поставив стілець під лампу, взяв військовий ремінь і всунув голову в петлю, зробив останній крок... Та обірвалося його життя... До кабінету зайшла стара прибиральниця: «Йог Йогович, в мене є до вас питання… Боже мій, подвійне вбивств… Допоможіть» бігала та запанікувала, хлопці знайшли запис, прослухали: «Так, хлопці. Тіла винесіть з штабу, розлийте на них бензин та підпаліть». «Потрібно зупинити місію сектора «В»». Взяв рацію і суворим голосом сказав: «Хлопці! Повертайтеся назад! Це пастка», але рація не працювала і ніхто нічого не чув.
Тим часом «Чорний Ворон». Хлопчина виліз з-під машини, ніби шпигун заховався за штабом і пильно наглядав. З машини вийшли «Козаки», зайшли до штабу, дали йому прізвище: «Шалений звір». Пройшовши навчання, Михайло освоїв вершини зброї, військове мистецтво загартовувало його дух, малий стежив і запам’ятовував зором, наглядаючи за цим процесом. З-за спини підійшли і поклали руку два військових, що ти тут робиш розвідник чи що?». – «Та ні, слідкую за батьком та дядьком». – «Малий, це небезпечно для тебе. Все. Ходімо. Підійшли до Михайла та «Гетьмана»: «Товариш начальник полку, у нас тут шпигун». Гетьман підійшов до хлопця, посміхнуся та сказав: «На шпигуна він не схожий, скоріше на лісового» почухав вуса, заліз до кишені, взяв цукерку і дав її хлопцю. «Ну що ж додому не поїдеш – будеш допомагати тут: подавати кулі, носити зброю на фронт, вивчати військове мистецтво, і в тебе прізвище буде «Малюк», а твій дядько «Шалений звір». Ви спрацюєтеся, будете гарною командою». Посміхнувся і пішов назад до штабу. Михайло та Василько балакали про життя: навчання, своє захоплення та про дівчат і невдале кохання. Василько запитав у дядька: «А, як ти важаєш де мій тато, що він зараз робить?» – «Не знаю». А тим часом у Гриця іде пекельний бій, куля за кулею очищуючи грішні «москалські» душі, «Ворожі хижаки» котрі топчуть землю, яка навіть не заслуговує на їхні кроки та приниження. І чути все тихо, немовби затихло і чути вдалечині спів птахів, і вітер ламає гілки. Він став на коліна, зняв себе з голови шолом, камінне лице, став молитися за душі тих, котрі загинули від його автомата. І заплакав. Кучеряві руді коси розлетілися, як повітряні змії, в різні боки, склав руки і дивився на небо: «Отче Наш…» і здалеку було чути постріл снайпера, чоловіки кричали: «Дідько», підбігли до нього і побачили жахливу картину.
В кишеню поліз, дістав зігнутий обережний лист від Марусечки, сильно взяв і пустив сльозу: «Боже, бережи мою Марусю та Василька, та пробач мене за всі гріхи…» пробили шию, кров таляпала в різні боки. Прибіг «Собіль», вичислив, звідки відбувся постріл та випустив у снайпера кулю та розтрощив йому череп. Дорога була попільна, навкруги палали яскравим вогнем, розліталася димова завіса. Повернулися швидко з сектора «В». Підійшов «Соболь» і доповів: «Любий, дорогий батько «Гетьман» на квадрат відправив нас «Білка», загинув один чоловік – «Гриць Білий» - був безсмертний перед страхом, відповідно, ми знищили снайпера… На нього напали зі спини, коли він молився за смерть ворогів, котрих вбив і переживав за свою Марусечку, впав втратив дух…» опустив голову від приниження, що втратив військового побратима, «Гетьман» - підійшов до трупа і дивитися на мужнє тіло в бронежилеті, лице закрите казкою, в руці зім’ятий лист. Впав на коліна, насилу, ледь-ледь підвівся, дістав з кишені медаль з підписом: «Герою з честю України» - «Цей чоловік – Гриць – посмертно заслужений герой, учасник війни». Повісив йому на комір знак та пустив сльози. Проходили повз тіло «Малюк» та Михайло – розвернув хлопця лицем до себе: «Не дивися той в бік - все буде добре, з ким не буває… Те, що трапилося ніколи не повернеш час назад, тому що це не реально – він ніби ріка... Твоєму горю, тато був, та не стало… Доброю людиною». Хлопець відпихнув його та каже: «Що ж ви таке, дядько, дурне говорите, що тата вже немає… Тощо він… Не залишив слід… На кону буде моя матуся. Вона весь час лежить в лікарні. Чекає, коли вона повернеться додому обніме та поцілує і не захоче його відпускати, а замість цього що… Заслуговує героя в цинковій труні, сльози, та чорний колір, більше він не буде заспокоювати її, не витре сльози з очей коли мати буде знищення, не почує звістку про моє навчання, як це взагалі можливо?» Присів і пустив скупу сльозу… Михайло підійшов та гладить по голові: «Час – злодій, який викрадає важливих людей, впливає на долю значення людського роду. Скажу тобі, «Будеш жити, поки дух життя дозволить тобі» і не смій сумувати, носа підніми, в очі смерті подивись і цим моментом не потрібно насолоджуватися, подолавши ворогів своїх, вбивши людей, буде гірко на душі, скільки коштів та людей… Ех »… Хлопець не сказав ні слова. Взяв гранату, ніж, набої та автомат, пішов до лісу, де безмежна кількість ворогів. Ходячи по лісові, він помітив, що за ним стежить. То був дядько. Він зачепився та впав донизу. Василько дістав ножа з кишені та кинув. Ворогу здавалося, що час повільно линув, ніби підступний звір, ніж потрапив у лоб супротивнику і той впав землю сиру, дядько забрав його ніж та передав Васильку. Блукаючи по лісу, вони підібралися до російського штабу 3-х поверховий дім на вході висів символ Двохголового орла, дивився грізно на Михайла: «Хай вам буде грець». І поряд ходили два військових балаклавах «Шалений звір», дістав з кишені «Малюка» ніж, який відав у лісі. Думав, що йому він потрібен більше і побіг, кинувся на охоронця. Пробив шию, кров лилася фонтаном в різні боки. Охоронець впав додолу і запитав: «За что мне такое?» «Що, паскуда, не пам’ятаєш, як ваші військові вбили мою кохану Ларису… Вона була волонтеркою… ЇЇ машину підірвали».
Поки той балакав, до нього прийшов другий. Хотів замахнутися. Михайло підвівся та другому перерізав горлянку, пішов шукати малого по штабу, оглядаючись. І не відчував, як ззаду його по потилиці тріснули і почало темнити в очах, «шалений звір». Як падав, зачепив кривдника ножем, пошкодив внутрішні органи ворога. Сам впав, до нього підійшов російській військовий та сказав: «Слава РФ Великой» та пов’язав руки та ноги. Тепер він знищений звір, якого загнали в клітку. Заклеїли рот стрічкою. І чути було розмову двох зрадників: «Слушай, что привело этого человека к нам? Не просто так, а, наверное, месть? Но почему? Что мы сделали плохого? Нужно его уничтожить бесиндцитентов». Другий такий задрипаний: «Та подожди, всегда можна убить, но нужно еще одного словить и устромить допрос, но отпустить не сможем. Припишем то что они предатили словянського мира. Привлечь к измене власти под действием гипноза. Мы возьмем его под свое крило, тоесть контроль и узнаем его секреты военные и где находиться штаб так называемых братев».
І посміхнувся Василько, як малий звір. Вбив до 10 чоловіків, розкидані по коридору, жорсткі методи розправи над тілом, але також вдарили нагайкою по голові і кинули біля дядька. Завели в темну кімнату і почали допитувати Василя. Били по потилиці, обличчю та різали лезом. Він мовчав, терпів знущання над собою, гнали гілки під нігті, надрізали язика… Лейтенант наглядав за всім процесом та сказав: «Все. Хватит. Он очень крепкий. Перенесем допрос на слудущий раз. Зоя, пожалуйста, зайди сюда срочно нужна помочь гостю».
Зайшла молода дівчина. Довгі русяві коси заплетены в косу, білий медичний халат. Допомогли мед-брати витягнути хлопця, поклали на ліжко, він ледь-ледь дихав.
Дістали вату, спирт, протирала рани на обличчі, і голос цієї медсестрички солодкий, ніби нектар: «Боже мой! Молодой мальчишка, полез не свою войну. Лучше учился, не мучился. Как мне его жаль. Почему умираеть хорошый парень… Ех. Да». Взяла його руку, милувалася ним… Він прокинувся. Вона посміхнулася і милим голосом запитала: «Что ж ты творишь молодои человек, очень милый и красивый. Тебе нужно жить, а не на волоске ходить около смерти». І задивилася в файні очі і притулилася ніжними вустами до нього… Василько не розгубився та й запитав: «Окрім мене, тут був ще один чоловік. Де він?» Вона оніміла, підвелася та подивилася вікно, і сумним лебединим голосом сказала: «Знаешь такое - есть человек, а тепер его нет? Унижтожили, как порох – за шпионаж. Он украл нужные документи, и начальник убил человека… А кто он тебе? Очень близький человек?» Хлопець знову пустив сльозу і хрипко доніся його голос: «Сьогодні було 3 невдачі та одна дрібна перемога; поразка в тому, що втратив батька та дядька, а перемога в тому що зустрів твої очі». І підвівся з ліжка, щоб поцілувати її вуста, і вона схопила його за шию та не відпускала.
«Ти Афродита, сенс мого життя – твої милі невині, очі, котрі підкорили мені серце – заради них би втік на краї світу, аби тільки не бути знищеним без них...» Кинув би цінні дарунки до твоїх ніг, аби бачити очі твої, обняти б тебе і ніколи не відпускати».
Медсестра говорить похнюпленим голосом: «Я тебе помогу. Твой дядя дал мне документи, которые вам нужны, я начальнику вашему отправила уже письмо. В тексте было рассказано об убийстве «Шаленого Звіра» и взятии тебя в плен. Теперь мне доверяют, я буду вашим агентом».
Хлопець, коли це почув, підвівся з ліжка та відповів: «Слухай, кохана, давай разом втечемо. Ти візьмеш з собою документи, і я виконаю операцію «Заручник». Будеш нашою медсестрою».
Вона махнула головою в знак згоди і відповіла: «Я не могу. Я боюсь - важко набрала в легені повітря. Я за тебя на все готова и согласная». Медсестра виїшла з палати. Поряд стояв високий офіцер, в нього не було слів і Зоя почала розмову: «Слушайте, Николай Никифорвич, он еще не приходил к теме. Давайте с вами поговорим в кабинете так, чтобы нас не слышали».
«Хорошо, Зоечка, пошли».
Двері до кабінету відчинилися. Вид кімнати під "старінку": книжкові шафи з подертими книги, скульптури в пилюці – зображають «великих» людей від Леніна до Брежнєва бюсти і головні цитати діячів-провокаторів. Вона присіла і почала з ним балакали, пильно поглянула на склянку з водою і не зводила з неї очей... Начальник вийшов в коридор розім’яти ноги. Тим часом Зоєчка підлила наперстянку і сіла на місце. Чоловік зайшов до кабінету:"Ох, достала меня это жажда, хочу пить. О, вода я попью, вы не против?"
Напившись зі стакана води з кам’яним лицем задихнувся та впав додолу. Зоя понишпорила, позбирала папери: військові стратегії, плани та різні цікаві документи... І побігла по коридору з галасом: "У нас убийство, убили Никифора, нету его товарищи".
Всі підбігли заглянути, коли підійшли до дверей та зняли кашкети, Зоя і Василько залізли в морг та забрали тіло дядька, посадили його в машину. І на всій швидкості поїхав до свого штабу. На подвірі’ї стояв Гетьман та пускав кільця, бачив, що до них під’їжжає шалена машина і побачив малого. Він вийшов з авто, підійшов, потиснув руку та говорить: "Гетьман-батько, був я полоні російських службовців, втратив і свого Дядька, "Шаленого Звіра" та привів кохану Зою – медсестру. В неї для вас є подарунок – вона простягнула руку з документами і показала в бік на машину. «Там є також зброя та набої. Ми можемо захопити штаб за допомогою моєї дівчини».
Поцілував її вуста, Гетьман посміхнувся.
«От прохання - привезти тіло батька і дядька в одній труні для двох і я поїду в село до своєї матусі, якщо ви не проти".
Гетьман махнув рукою і сказав: "вільний".
"Так слухаю"… Збирає, пише лист:
"Дорога матуся! Не хвилюйся. У нас все добре, кого ми втратили - ми їх повирнути не можемо. Але будуть жити вони вічно, поки ми про них будемо памятати. Твій син Василь".
Лист надійшов до матері. З війни приїхав "Білий Янгол", з машини вийшов син сивий. Дістав труну, і говорить:
"Мати, не хвилюйся, я в місто та повернуся назад».
Зайшов до університету раніше за всіх, прийшов до аудіоторії, присів за своє місце та в думає:
"Боже мій, скільки я вже тут не був... Парта… Русечка, Руслана... Стоп. Все, заспокойся прийдуть всі ти привітаєшся і підеш".
О 8 годині зійшлися всі, а Василько мовчки дивився в вікно. Біля нього присіла Руслана: "Здоров будь, козаче – сивий ворон. Ти такий милий. Я зрозуміла, що тобі болю завдала, поробач мене, ти, твій батько і дядя стали героями для мене. А ти – саме та людина, котра мені потрібна".
Взяла за руку, а він опустив очі та говорить: "Пробач, мені вже пора іти до кафедри, розповісти одну історію та їхати назад до села".
Підхопився з місця і звернувся до вчителя: "Марія
Іванівна, можна мені розповісти одну з пекельного бою?»
Вчителька кивнула. Підійшов до кафедри і почав вести мову:
«От ви всі знаєте, чому я вирішив піти з хати на фронт. Не тому що мене не цінила одна дівчина, а через те, що прийшов лист і батька в мене не стало. Він захищав наші кордони, а клятий снайпер розтрощив йому череп. Там товариші, закон або ти вб’єш, або тебе знищуть. Так не стало батька. Крім цього, я залишився без "Шаленого Звіра"- Михайло побував в полоні росіян. Крім цього, я бачив фронт таким, яким він є, а не яким його показують по телевізору, тому прошу пробачення всіх і перед Русланою і запрошую вас на поховання геройв та церемонію нагородження героя України, тому мені вже пора їхати в село".
Вийшов з кабінету. Пішов, сів на автобус і повернувся назад до села... Зібралися в сільському клубі. Сумні постаті. Не видно лиць, тільки чорні накидки. Сільський голова Петро Петрович - вусатий, як гусар і басом сказав: "Хочу нагородити нагрудним знаком "Янгола миру"
На ньому зображено янгола зі списом догори, дві стрічки жовтого і синього кольору, державний тризуб, чіпляє нагрудний знак.
«Запрошуємо героя до слова, а двох інших проводимо».
До зали 2 труни деревяні, вкриті квітами великого розміру несло 8 людей, а поряд ішли знайомі, несли портрет, а з боків чорні стрічки. Василько заповіт і почав читати:
«Дорогі друзі! Я хочу, щоб наших героїв поховали поряд з клубом, де вони любили проводити час, де зустрічали та проводили сонце.
Розділ 4. Нове завдання-останній день і останній подих
Стояли хлопці, палили цигарки "Беркут та Сокіл". І голосно сміялися, розмовляли. Побачили здалеку в тумані постать. "Беркут" навів зброю в бік, хотів вистрілити, але суворий голос "Гетьмана наказав опустити зброю додолу.
«Це ж "Малий" з поховання "Шаленого Звіра та Білого" повернувся!"
Підійшов юнак до начальника і говорить: "Добрий день вам, "Гетьман". Так пройшли великі справи мої. Не стало рідних, окрім однієї дівчини - Зойки. А де вона? З-о-о-о-я, де ти?"
"Гетьман" похмурився: "Після того як ти поїхав на кладовище, вона повернулася в ліс без зброї і розмальована, що ніби була підбита... Її прийняли назад. Тепер не знаю, що від ней очікувати. Ще одне. Ти знову відправишся туди та пренесеш нові документи. Забув тобі сказати, що Зоя тебе кохає та хотіла бути з тобою також, є рація для зв’язку".
Гетьман протягнув йому рацію, він затримав кнопку та звернувся до коханої:
"Зоя мила, добра кохана, я тебе хочу побачити, очі твої, почути твій голос та помилуватися тобою"
Зоя мовчки слухала мовчки та пускала сльози:
"Я скоро прийду до тебе, обніму та поцілую". Сутеніло. Чорні хмари все накрили, затягнули. "Малий" втік з прикриття, пійшов до лісу шпигував, за російськими військовим і в думках сказав: "На цей раз я тебе візьму, падло"
Тільки потрохи підходив до тіні, його вдарили по потилиці, він немов скеля – впав додолу, затягнули в кабінет. Ні в кого нема ні душі, залізний стіл з інструментами, на столі лампа, яка погано сяє, мерехтить, антиукраїнські: "Крим-наш", "Украина как несекомье, которую нужно раздушить" та інші портерети. Побачив портрет Путіна, дістав маркер і почав творити. Намалював вуса і зачіску, як у Гітлера та в кутку підписав: "Путлер". Посміявся та сів на місце. Зайшов "Хижий сич" і дико дивиться, посміхається, говорить: "Ну что ж признайся, зачем пришел шпион, смерти ищешь». - і хрипко закашляв – посмотри. Тоже мне герой, тебя нужно убить. Ану отвечай, зачем. Молчишь. Ну что ж, тогда пытать будем".
Приніс інструменти: голки, леза, ножі. Хотів взяти ніж, а Василько замахнувся шилом і вдарив його в шию. Кров лилася в різні боки, "Хижий Сич" впав, "Малий" замкнув кабінет, переодягнувся, взяв бюст Сталіна і наніс декільке ударів по лиці, щоб не було його впізнати. І заховав у шафу, вийшов з допиту. Пішов блукати довгими коридорами. Зайшов до вбиральні. І взяв рацію до рук схвильовано балакав: "Батьку"Гетьман". Сьогодні я відчуваю свій останій день... Документи знайду, якщо не повернуся, пришліть найкращих "орлів"'. В машині будуть документи та зброя, я тобі обіцяю, все буде добре.
Спробую повернутися живим. Мене. Вже нічого не тримає
на цьому світі, крім Зої... Все я на ризк!"
Відставив рацію до кишені, пішов до кабінету до медсестри: "Зоя, пробач мене за все, що зараз зроблю, ти мені довіряєш і не ображайся».
Поцілував вуста, обняв.
«Я тобі боляче не зроблю. Ходімо, проведеш ще раз в кабінет зустрітися з хлопцями, якщо щось зі мною трапиться. Зайшли назад в кабінет. Вони перебрали документи, він передав – вона заховала їх під халат і він сказав: "Потрібно зустрітися з "Тайсоном і Бобулом".
І виштовхнув її через вікно. На крик і тріск скла зійшлися хлопці з орлами на погонах і запитав: "и что тут у нас случилося?" Дівчина залишилися живою. Сиділа тихо в кущах, чекала машину, білу Волгу, прибула передала документи і говорить:
"Парни, подождите, пожалуста 5 минут у меня плохое предчуствие».
А тим часом до кабінету забігли двоє. Він вибіг з підстула та стрибнув з 2 поверху штабу. І чоловік в погонах кулею потрапив в шию і великий "Малий" впав додолу і слізно і говорить: "Прощай, жорсткий світ, Зоя бувай, ти моє сонце".
Вона поклала тіло в машину і говорить: "Держите бумаги, у меня тут есть одна миссия, передайте "Гетьману", что эти, которые тут, они будуть унижтожены. Убийцы моего любимого парня не должны жить, ходить по земле. Прощайте боеовие товариши, но жизнь сложная штука, штаба сдайтесь, уже не будет. У меня есть идея… Все до свидания, я умру, едте скорей отсюда".
Хлопці на білій вороні швидко їхали назад. Зоя війшла на склад зброї повідомила "Гетьману" по рации: "Я подорву штаб, они тебе больше мешать не будуть, но остаються еще 2 штаба, а малыша похороните, как следует".
Набрала динаміт, з пуском повернулася назад та все підірвала. Пожежа охопила все. Повилітали шибки, полум’я все знищило, не залишилось ні цеглини. Отак закінчилася історія фронтового кохання, героя поховали, але нічого даремно не робиться...

Оцініть твір та напишіть відгук

Ваш коментар

^

«Книга - велика річ, якщо людина вміє нею користуватися» О.О. Блок